ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


ВІРА  ВОВК

Вибірка поезій — частина 6


КАППА  ХРЕСТА    (1969, 2000)

БАЛЯДА  ПРО  МАСКУ  НА КАРНАВАЛ
БАЛЯДА  ПРО  ФІҐОВЕ  ДЕРЕВО
БАЛЯДА  ПРО  ДІВЧИНУ-ОСІНЬ
САЛЬВАДОР


Назад до сторінки “ВІРА ВОВК



БАЛЯДА  ПРО  МАСКУ  НА  КАРНАВАЛ

Я вишиваю щоночі
Маску на карнавал;
У намистину кладу
Покірне своє зусилля,
Пýчок моїх дитя.
Щоб тільки раз у житті
Захлинутися щастям,
Щоб аж по місяць дзвеніли
Мої браслети й сережки,
Коли я своїми стегнами
Розсуватиму довгі будинки
Тісних бульварів;
Щоб у розжарених жилах
Шаліла музика
Тьмарити пам’ять коханцям.
Хай потім скотиться сонце
В бездонну могилу
І черви хай точать його обличчя !
Мені байдуже !
Раз тільки, раз
Випити весь океан
І танцювати на бубнах
Під ворожбою зірок ! —

Зболілими пучками
Намистини збирала
Щороку. Довгі роки.
Ішов карнавал, морщилось сонце,
Надходив піст, довшали ночі,
Вона ж колихала
В пісному серці
Свій карнавал :
Раз перевершити місяць !
Над вулицями зійти,
Як сходить полярне сяйво,
Чудом розквітнути в місті ! —
Перше — пошесть прийшла,
Потім її карнавал.
Вона не була вже
Така молода :
Половіло волосся.
Маску з надій донизавши,
Так тихо зійшла з горба,
Мов чудотворна ікона.
Вулиці аж кишіли :
По пошесті в місті
Мерці танцювали з живими,
Але ніхто не угледів
Маски з чорних намистин,
Ніхто й не оглянувся
На дивного ангела в довгій сорочці
З плямами щік мальованих,
Дехто думав : — то смерть,
Тікаймо від неї ! —
Інший : — пошесть прийшла,
Хай дотанцює, як хоче !

Холонув брук,
Кроки розбитими кахлями
Падали в ніч,
Місяць погас,
До кісток добиралася втома;
Не було вже за чим страждати;
Життя стало раптом нечинне :
Ганчір’яна лялька,
Маска з пацьорків.

Над урвищем віяла пальма.

Наверх до змісту





БАЛЯДА  ПРО  ФІҐОВЕ  ДЕРЕВО

“Я — біблійне фіґове дерево,
Що не вродило плодів.
Не гойдаю на своїм тілі
М’якости листя, як інші,
Не опірююсь цвітом;
Оберігаю своїм гіллям :
Довгими пальцями, довгим волоссям,
Якесь молоде гніздо
І грію чужих пташат.
Часом манна мене покриває :
Здається, що це — пелюстки.
Ірійні кличуть ключі :
— Ти ростеш на пустелі,
Стелиш коротку тінь
І не знаєш, для кого.
Ти самотнє, — кличуть ключі,
Але вони не впізнали
Вихра пустелі, що здатний
Здійняти пóверх піску,
Сараною затьмарити сонце,
Обернути тотемом з оніксу.
Вітер говорить зо мною,
Хусткою мені розгортає
Вісті з далеких кінців.
Є й подорожні хмари зі світу :
Небо висить повне кадильниць !
Є дощі, що підмивають коріння,
Щоб повалити мене. Такий їм наказ,
Бо я — те біблійне дерево,
Що не вродило плодів”.

Так говорило фіґове дерево.
Чумацький Шлях простирадлом
Висів на його гілках.
Перед іконостасом сузір
Воно приклякло в дожиданні
Святого кострища,
В якому мало згоріти.

І в рані серця, болючій від ласки,
Зачався його перший плід.

Наверх до змісту





БАЛЯДА  ПРО  ДІВЧИНУ-ОСІНЬ

Він зустрів її серед кладки :
Дзвоном гула ріка, злітали соняшні чайки.
“Дівчино, ти — з чужого села,
Не вірю, що пальці
Мережали твоє плаття.
Ти — відьма, зашіптуєш павуків”.
Повела зором, що був замороженим терном.
Одне око сміялося, друге ронило сльозу.
Він бачив срібні нитки в косах-розпусницях,
І пригадалися сріблом виткані плахти.
“Ти певно багата, дівчино,
Ховаєш у кутиках уст вередливу усмішку,
Що схожа на примерзлу калину.
Так усміхаються ті, що не мусять тіпати льон.
У мене синок, що стругав раз сопілку,
І вже нагнітив мозоль на долоні,
Твої ж такі, наче на короваях
Переплітали зозулені крила”.
Розтулила шипшину на щічці,
Налила зіниці липовим медом.
“Ти з другого боку живеш,
Там, де згоряє синє каміння
Між островами дерев осетрових.
Бо я — потойбік, де хата співає,
І шиби сміються очима любої жінки.
Ти ще й не промовила слова,
Хто ти, таємна дівчино ?”
Вона мовчала. Дзвонила ріка,
Злітали соняшні чайки.
І він забув, хто він і де живе,
А дівчина, що була осінь,
Його крізь пекло кленів повела.

Наверх до змісту





САЛЬВАДОР

I

Чорте, засмаглий у короні ритмічних церков,
Танцюристе на пагорбах із буґенвілем 24 на стегнах,
Коралевим кущем розгалужуєш свої жили.

Яку жертву запрагли Ошóссі, Ошýм, Ошаля 25 ,
Щоб придбати зашептане зілля на щастя
Для відмовлення окрушини доброї долі,
Що загарбала срібними нігтями твоя фіґа з гебану 26 ?

Ти танцюєш Саломеєю з моїм вирваним серцем.
у топазових бризках твій регіт зарошує ніч.


II

Заклинаю твоє ім’я в реліквіях забуття.
Амарантове листя потопає в гербаріях снів,
Кам’яніє орлиця, що пручалася в пазурях сонця,
Замерзають у штилі потоки еолових арф,
Свічки із слонової кості оплакують вічність,
І меандри в троянді перетворені в амоніт.

Згасла веселка на лоні солоних лілей,
Відцвіла Єманжá на воді голубиними кроками,
Океановий келих відрікся спраглої мушлі,
Що кривавила перлямутр, доки мідна рука
Не вирвала з матки на світ барокковий метеор.


III

Тому, що Тереза спрагла, запалася в землю криниця,
Щоб з голоду гризла нігті, зітліла хлібина з зіниць.
Убили їй батька ? Слід зарізати матір, сестрою підтерти завулок,
А як немає сандалів, треба обтяти їй ноги об пень.
Тому, що Тереза співає, мурашва їй наддовбує груди,
Тому, що кохає — в пазусі скорпіон.
Перекидаються жебраки слинороті
Її ім’ям надів’ялим — цвітом іпé 27.
Камінь у кіш їй кинуть, як розносить білизну по людях,
Аж вилущить квасний плід у гірких бур’янах,
Тоді їй покажуть, як на подвір’ї сусіда
Діти козу запрягають у тачку,
Як садить морелю для білої жінки коханий,
І дадуть їй ножа, хай заколе пантеру, що в серці щемить;
Бо чорне злеліяли щастя Ошóссі, Ошýм, Ошаля,
Погравшися нею на ярмарку долі,
Шматяною лялькою з жахом роздертих очей.


IV

На злитті трьох доріг
В розмальованих кахлях —
Там святилище на колоні :
Богородице Діво.

На злитті трьох доріг
Ждала тебе рідна доля,
Мружила хижі агати
Кішка, що була Сфінкс.

У долі серпанок пом’ятий,
Заяложена китиця в жмені.
Привітала тебе святим усміхом
Доля причинна.

На злитті трьох доріг
Ти сіяла від щастя,
Що кришилося м’якушем хліба
За твоїми зіницями.


V

Коли до камінних сходів хвилясто
Напливають чорні хоéфори 28,
Короновані алябастром і білошумним квіттям,
Стелити Ісусові Доброї Смерти 29
Саморобний саван своєї покори,
Кануть з очей виноградні грона
Над звітрілими мапами рук
Прошаків щастя на перехрестях, як ти, Терезо.
Моя доля цідиться струменем у твою,
І напучнявіла річка вливається устям в людське страждання.
Вже не самотня, цілую пом’ятий шовк твоєї щоки
І павутинні узори спрацьованих пальців.
Може, викличу свічку в твоїх зіницях, Терезо.
Поклади алябастровий дзбан на чоло
І провадь мене понад брудом ритмічними кроками
В Сальвадор, оперезаний світлом воскресним.
Понесу за тобою твій козуб стрільчастими сходами,
Де твоя передчасна дитина — метелик з емалі —
Поведе нас у рай крізь дзвіницю розквітлого жакарандá 30.

Наверх до змісту



© Віра Вовк — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи