ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ

ВІРА  ВОВК

Вибірка поезій — частина 3


ЕЛЕГІЇ    (1956, 2000)

ТОРЕАДОРИ  І  ГЕРОЇ
ОРФЕЙ
ТРИПТИХ
 1. – Свята Єлисавета
2. – Дівчина з керамікою
3. – Велика Фуґа

Назад до сторінки “ВІРА ВОВК”


ТОРЕАДОРИ  І  ГЕРОЇ    —   I Елегія

Тореадори !
Камелії зарясніли над стрункістю смаглих тіл,
І Мадрід, отяжілий минулим, і Севілья
Зідхають за ними шелестячими кедрами.
... А в рудий пісок арени всякає кров,
І тур міцногрудий закотив голубіючі очі :
“Навіщо, людино ?”
Тореадори !
Горять мандоліни, перляться оплески з рук рожевих :
... Несуть для тореадорів
Відрізані вуха і слинявий тура язик ...
Тореадори ! Ви посіли землю !
(Давніше інквізитори палили відьом;
Їм теж віддавали прилюдну шану,
І всіх дивувала їх міць).

Горе нам, винним завжди ! Несемо
Ярмо Марка Проклятого жорнами
На зболілій душі, хижаки з насолоди.
Як нам прозріти, щоб не вити за гробом
Північним вітром під роздертим небом
І поламаними скелями ? Хто зрозуміє
Лагідну мову святого з Ассізі 1,
Що павукові ладнав роздерте прядиво ?
Хто з нас латає так звично сорочку
Бідній дитині чи душу чиюсь роздерту ?
Наскільки нам легше лишити жало в серці друга,
Піднести камінь на брата,
Рвати бездумно латаш і викидати
Прив’ялий перед порогом хати !
— Ми вбиваємо радо і нечистими жменями
Беремо хліб з вівтаря.
Високо сягає наша рука
Зірвати золотокрилий Оріон,
Щоб заквітчати горде чоло.
І ловить вухо слова на блискавицях-китарах :

“Ви відцуралися ясних, простих речей;
Що може жити з вашого плоду, яблуні дикі ?
Терпкий ваш овоч не наситить
Навіть звірів приблудних.
Вам, багатим у серці, я закрию
Навіки своє обличчя, і ваші руки
Завжди будуть шукати в пітьмі
Невідомого Бога”.

Але вам, святим Юріям, ми сплетемо
Дубові вінки на застиглі скроні,
Бо ви послалися зіллям
Весні кучерявій під п’яти,
Ви забули себе у Великій Музиці,
Ваші коні іржатимуть довго
В грядущих леґендах, і на кóрах беріз
Імена ваші писані рунами;
Там, де Оріон розіп’яв свої крила,
Вам приготоване місце праворуч Бога.
Чиї чола впали під наші смереки,
Тіні тих упали на наші ікони;
Ви кращі за нас;
Ми підносимо наших дітей на руках,
Щоб їх золотило проміння вашої авреолі.

Наверх до змісту





ОРФЕЙ    —   III Елегія

Єдина, схилімся під стебла далій,
Щоб темна бронза твого волосся
Відрізнялася від рослинної зелені,
Щоб наші сльози злилися з їхніми, несолоними,
Щоб усе сповнилося, як останнє дрижання струни.
Вогненним листком виноградника
Впаду на твої вуста — пелюстки герані, розхилені вітром,
І вип’ю з них земну тяжінь своїм пісням,
Що дико блукають птахами бездомними простору.
Залиши знову пливучий час, хай спочине в округлості вечора,
В чашах лілей задумливих,
Бо тільки обранці творять в коханні правдиве, єдина.

— О, фіолетні смеркання над морем без тебе,
О, дикий клич мев, що роздер мою душу !
Вагітніє небо погідне, і сипляться зорі,
Непорушені горем, що забрало мій спів.
Скрипить бамбуковий гай, як раніше,
По звичаю давнім гойдаються орхідеї,
І світло злегка хвилюється в водах, як стьожка
З пряжі веселки.
Тільки в піску вологім застиг наш слід
Із давніх-давен, ще як цей берег був наш.
Ще й досі сюди хвилі приносять
Мушлі рожеві — чутливі вуха,
Що слухали мої пісні.

На суші горить анемона в рубцях червоних;
Завтра вона помре під байдужістю сонця ...
Одна-однісінька хвиля повернула б її до життя,
Але ця хвиля буде собі плюскотіти
На віддалі кроку дитини,
Холодна, ритмічна, прозора ...
Як розбудити чуття цій природі,
Зануреній тільки у власну красу ?
Єдина, як відшукати все те, що минуло ?
Чи впізнаєш той крик, що був моїм співом ?
Я біггиму навмання, ловлячи білу твою одежу,
Хоч би то були тільки білі вітрила, що лопочуть на вітрі,
Буду кричати в роз’юшене море твоє ім’я,
Хай регочуться хвилі !

Може, вранці рибалки, витягаючи сіті,
Знайдуть напівзариту в пісок сопілку Орфея,
І заграє по мені наймолодший.

Наверх до змісту





ТРИПТИХ    —   VII Елегія


Свята Єлисавета 2

Чи ти та свята, що роздає троянди
Убогим, для кожного по одній ?
— Мені дала найкращу і — пішла,
Бо стільки рук простягалося за тобою,
Стільки долонь торкалося рубців твоєї одежі;
Ти йшла і роздавала, а я лишився, і мені стало холодно.
Ти — ікона на перехресті,
Яку я любив дитиною, бо вона усміхалася,
Як я поганяв свої вівці на пашу,
— До мене і до інших однаково привітна,
Як сонце і роси, що добрі зі звичаю.

Але тепер звичайні речі відчувають
Твій теплий дотик, і твій темний голос
Наповнив твою келію, перемінив на каплицю.
А коло мене лиш твоя блакитна троянда
Похилила голівку і зів’яла під вечір.
ІЦо мені з байдужих зірок, що зазирають крізь вікна ?
Пощо мені весни гостинці в долонях вітру ?
Чому не можу простягнути руки за долею твоєю,
Як за трояндою ?


Дівчина з керамікою

Ти біжиш, босоніж, ліжниками
З теплої арніки і не зважаєш
На літню, обтяжену запахом меду, втому.
Біжиш через потік по м’якому піску;
Потік ласкавий, але ти смієшся з нього.
А жовта глина їсть твої стопи,
Але ти пестиш її, як дитину,
Схиляєшся і розчиняєш її, як хліб,
Випалюєш із неї первинні форми,
Здорові й хороші, як життя.
— Прийшла молодість із зіллям повним змісту,
Прийшли матері, зав’язали тебе хустиною,
Прийшли та й зажурилися,
Бо ти й не звела очей, —
Ти добирала уважно барви
Твоїм дзбанам і амфорам.


Велика Фуґа

Ти нічого не ждеш
Ні від Бога, ні від мене
В накресленій еліпсі твого дня,
Повного простих речей, —
Тільки може кілька ниток веселки
Над Верхами Органів 3,
Кілька зрілих слів,
Щоб злетіли з моїх уст,
Як цвіття з вагітних яблунь,
Кілька смеркань над роялем.
Моя велика Фуґо !
Я — твій контрапункт
В трагічному відтінку слова !

Наверх до змісту


© Віра Вовк — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.
         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  
   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи ”