ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


ЖЕНЯ  ВАСИЛЬКІВСЬКА

Вибірка поезій
 

КОРОТКІ  ВІДДАЛІ    (1959)

ЗАХІД  (“Легко так вечоріє заграва,”)
ЛИСТ
ОСІННЯ  ПІСНЯ
УТОПЛЕНА
ПІСНЯ  
(“Місяць — як ребро молока,”)
ХМАРИ
ЗАХІД  
(“Осінь — відкинувши золото,”)
ПЕРЕТВОРЕННЯ
МАЛИЙ  ТРИПТИХ
    1. – СВІТАНОК
    2. – НАД  ВОДОЮ
    3. – ВЕЧІР
КАЗКА
ЖІНКА  ПРИ  ВІКНІ
ГОЛОС
ПІСНЯ  БЕЗДОМНИХ
FLAMENCO
БАТЬКІВЩИНА   
(Фраґменти)
      1.  –  “Південь вкриває клуні”
      2.  –  “Через вогонь гребти, через провалля,”
      3.  –  “Ми йдемо по безводних пустелях,”
      4.  –  “З далечини перерваної летом”
      5.  –  “Мости ламаються — і на гнилих поруччях,”
      6.  –  “Ти — голос, що цвіте в камінні,”
      7.  –  “Так, ми тебе збираєм, бо ти розбилась,”
ПІСНЯ  В  ТЕМРЯВІ
ПІСНЯ  
(“На розколотих вістрях”)
ПІВДЕНЬ
ВЕЧІР
ЗВЕРНЕННЯ
ПОРОЖНІЙ  ДЕНЬ
КРОКИ
ПІСНЯ  ПРО  РИБАЛКУ
НА  ПОЛЯНІ  ...
ДОБРИЙ  ЛЕТ
ВЕЧІР  
(“Зачерствіло небо в гущавині,”)
ПОЕТ
ПОЕТОВІ
ПОЕЗІЯ
ЖНИВА
НЕРІВНИЙ  ТРИПТИХ
    1. – ГОВОРИТЬ  ВІТЕР
    2. – ПІСНЯ  ТРАВ
    3. – ГОВОРИТЬ  КАМІНЬ
БАЖАННЯ


Назад до сторінки “ЖЕНЯ ВАСИЛЬКІВСЬКА



ЗАХІД

Легко так вечоріє заграва,
як на хвилях рожевіє піна.
Пелюстками пестить хмара кучерява
бджолу сонця, повну вина.

День, як глечик наповнений медом,
забринів — і розлився в блакить.
На глухих, вечірніх деревах
тінь повзе з-під кори.

Наверх до змісту





ЛИСТ

“Ти гнеш багато стежок на долинах,
але й тобі дадуть гірську годину.

Лиш соняшнимн стрілами ціляєш,
але між тінями відкриють чорну рожу.

Ти синім тільки вишиваєш небо,
хоч сіра курява стовпом підперла хмари.

Ти в мармур зачаровуєш невинне слово,
але і мармур можна розкришити.”

Наверх до змісту





ОСІННЯ  ПІСНЯ

Я брела б по стернинах,
по незайманих межах,
і ловила б проміння
на дротах загорож.
І чорніло би світло
на колючках залізних,
наче ягоди осени,
що постигли на вітрі.
А мій усміх,
заплутаний в бабине літо,
між гілками тернини
повис би мережкою.
І гнучкою березою,
стрункою тополею,
я втопилася б у синяві
осіннього плеса.

Наверх до змісту





УТОПЛЕНА

Зернами падає
срібло з очей —
в чорній криниці
срібло зійде.

В горах, під каменем,
вечір застиг.
В хмарах — скривавлені
відбитки ніг.

Плахтою, вовною
небо горить.
В гирлах безводних —
безрибна сіть.

Петлями, вузликом,
думка — слимак —
їжиться іклами
диких собак.

Погляд оливою
ллється в відро.
Коло криниці
привид пройшов.

Наверх до змісту





ПІСНЯ

Місяць — як ребро молока,
місяць, як біла лисиця,
чорним крилом над веслом
хлипає зранена хвиля.

Ллється солоне вино,
брязкає тінь комишами,
щербиться думка на вітрі —
тиша, серпами поранена.

В тебе зав’язане слово,
в тебе лиш очі голосять.
Голосно море говорить,
пісня, як чорне колосся.

Сон переспівує берег,
камінь промінить про скелю —
промінь не вернеться оком,
темним, де води шуміли.

Наверх до змісту





ХМАРИ

Вонн не тремтять. В холодному небі,
як пісня, перервана зорями,
пливуть їх джерела, спокійні й далекі,
що ніколи не будуть повторені.

Наверх до змісту





ЗАХІД

Осінь — відкинувши золото,
безброва, бездонна, як ніч.
Це лиш залопóтіло листя,
це лише колись.

Блакитними крихтами кришиться
небо між хмарами птиць.
Спати статуям зарано —
ще захід горить.

Гілками голос мнеться —
чавунна мати йде.
Безмежними хвилями котиться
чорна, безброва ніч.

Наверх до змісту





ПЕРЕТВОРЕННЯ

Я стою. П’яним трепетом падає вітер.
В мушлях, теплих від півдня, росте відспів дня.
В сивині, що на обрії морщить повітря,
білим криком застиг вечоріючий птах.

У зелені глибини, де слід — павуками,
я затоплюсь камінно, щоб лиш припливу шум,
пробиваючи тишу загуслого простору,
колихався, мов привид, над світом німим.

І щоб всесвіт медузи і стежка акули
в моїх жилах дзюрчали стрімкою рікою,
щоб спускало до мене солоне волосся
мертве сонце, що з тіней стікає.

І я витешу ніч з підводного каменя,
гострим берегом скелі проб’ю греблі хвиль.
Рівномірно хитатиме відгомін відпливу
мій тяжкий, затоплений дзвін.

Наверх до змісту




МАЛИЙ  ТРИПТИХ


I

СВІТАНОК

Ніч, як цибуля,
роздягається.
В дзижчанні вуліїв
танцюють заяці.
Пухнастим віялом
обрій лоскочуть,
перуть закопчену
сорочку ночі,
з бджолами пишуть
мир неохочий
під круглолице
прощання ночі.

Наверх до змісту




II

НАД  ВОДОЮ

Дві берези
над водою
важать неба
синю брилу.
У зелених
верховіттях
сонце люльку
закурило.
І, моргаючи зі ставу
оком повним жабуриння,
кличе вглиб, де між лататтям
чорний жук ломачку вийняв —
і у всесвіті коріння,
у святині оситнягу
проганяє рибу смерти,
заклинає жабу ночі,
а тоді, зігнувши промінь
вусами, як соломину,
вишиває воду тінню
і зникає в баговінні.

Наверх до змісту




III

ВЕЧІР

Прядиво тиші
над очеретом
лагіднить строге
обличчя вечора.
Берегом ходять
мовчазні звірі —
сіють у воду
світляний порох.
А хитра річка —
іскриста риба —
срібною лускою
ніч покорила,
і світить вербам,
що витчуть листям
з срібного плюскоту
прядиво тиші.

Наверх до змісту





КАЗКА

“Сплетення видива —
вітром розплутане,
курява — золотом,
меч — самоцвітами.
Стертими тінями
збляклого урвища
пнеться знесилений
відламок лицаря.
Грім під шоломами,
вечір над кленами,
буря навіяла
гриви між зорями.
Срібними хвилями
пливуть три велетні,
щоб передати
вістку для лебедя.
Руки зашпортані,
струменем зв’язані,
білими шиями
райдуги корчаться.
Стежкою — стяжкою
лицар між стрілами,
небо здригається
відгуком, трепетом.
Ріки стенаються,
сніг розпорошився —
в темних колодязях
райдуги топляться.”
(Mертвими зрубами
хлине відлига —
попіл над брóвами,
де розвіялось марево).

Наверх до змісту





ЖІНКА  ПРИ  ВІКНІ

Як згорнена пелюстка, спів
спинивсь на шибі —
в твоїх руках різьба шляхів
зігнулась у вітрі.
Холодних карт сувої в ніч
шумлять, на хвилі,
повільно, обручами криги,
пливуть до світла.
Таврами ран старі обличчя
крізь сіті соли —
не перейде осіннє море
в весняні гори.
Кремінним ходом брили снів
на роздоріжжях —
туди, де над межею сніг
зійшов, як квітка.

Наверх до змісту





ГОЛОС

“З мокрого вітру, хвилею послані,
крила причалять колись.
Мерехтітимуть
сині круги солоного світла —
щедрі долоні останнім бажанням.
Соняшні стріли, вагітні загравою,
ляжуть, як цвіт, на неплідному камені.
Північ нахилить на обрій обличчя,
колесо простору жеврітиме тьмяно.
В скибах повітря, подолані сонцем,
розколються струни, розвіються звуки.
Приплив, прославши срібне колосся,
замовкне. Водою круги займуться.”

Наверх до змісту





ПІСНЯ  БЕЗДОМНИХ

Між двома рибами
мости не встоять ...
(“Ми всі поранені,
ми всі незгоєні”).

Зловіщі струни
лунають в крові,
холодним попелом
шумлять дороги.
Закрилось море
габою з тіней,
зрубано ніжний
кораль проміння.
Падають води —
і гусне вітер —
тримати весла
чи вглиб летіти ?

(“Не лий дзвінкого
вина у глечик,
хай стихне хвиля,
наш дзвін далекий.
Не став солоних
хрестів на вії —
ми без соломи
вмирать не вмієм”).

Наверх до змісту





FLAMENCO


I

Хриплим відламком
старечий голос —
рвучким стаккато
струни гітари.

Брязнули вістря
скреготом сталі,
зойкнули стрілами,
болем зламались.

Гортанним відгуком
згадка — печери,
босі циганки,
вежі Севільї.

Помста жорстока,
пристрасть гаряча,
вітер південний
піском скрегоче.

Вечір — вином,
і під звуки фанданґо
в черлені заходу
танцює пристань.

В шорсткому танці
губиться радість —
сонце кривавить,
вечір вмирає.

Білим, безмежним,
пустинним сумом,
тремтять холодні
губи гітари.

(1957)




II

Над безкрилим
голосінням
чорні води
закипіли.
“Не вернутись
нам до саду,
не черкнутись
цвіту яблунь”.
Не пелюстками,
а градом
заридали
три гітари.
Крізь галуззя
дзінкострунне
перебір
сердець лунає.

(1958)




III

Уста лямпади
чорною копіттю
значать коліна
задуманих постатей.

Уста гітари
дзвінкими ранами
тривожать каменя
буття безгóлосе.

(1959)

Наверх до змісту





БАТЬКІВЩИНА    (Друкується повністю, як у збірці)


1.

Південь вкриває клуні
мутним оливом спеки —
але в пахучій соломі
гніздяться сонце і місяць.
Пурхають метелики лісом —
трепетом дні заливаються,
коси берези згортають
зграї божевільного птаства.
Світ, як гладка долоня,
сипле намисто з росою,
нанизує зорі на промінь
кривої верби над ставом.
(Сосни, це в них тріпоче
світло таємного вечора,
світло, що пахне живицею,
повне пісень і сокир).
Птиці, що колос спивали,
крила, що тишу розрізали,
громом і полум’ям кований,
згарищем став очерет.

Наверх до змісту




2.

Через вогонь гребти, через провалля,
тремтіння снів не довго потриває.
Слідами птиць підуть у вирій хмари —
і в борознах полів пройдеш, плугами.

Засохла повінь, мертвий сніп заліза,
назавжди заперечать міст до тиші —
до білокорих днів, що з водяних
колес згребли росяний місяць.

Як виклик мрякам стане карб на плитах —
гарячим порохом шляхів візьметься —
рипливимн пісками поплетешся,
як тінь могили, як остання жниця,

як дикий птах, що відлетів в безкрилля,
і в порожнечі, під камінним небом,
кривавить над водою, де лиш янгол
пливе, в незнáнні, над зоряними греблями.

Наверх до змісту




3.

... “Ми йдемо по безводних пустелях,
в наших очах каменіють струмки,
на голих хребтах суходолу
з’являються вершники тіней.
Складають намети хвилі,
і зелень морського неба
загусає між нашими жилами,
як тьмяне, запінене дзеркало.

Наша подорож довга й коротка,
як спів осіннього лебедя;
нас чекають на далекому берез
спокій каменя і овочі тиші.
І ніколи в безмежних сяйвах
не побачимо кореня дерева,
на якому наші гілки біліли,
коли сніг закосичив зиму” ...

Наверх до змісту




4.

З далечини перерваної летом
ти виринаєш як постійна хвиля,
як гострий цвіт сталевих вістр, як кругла твердь,
де заломивсь несмілий виклик ріні.

Шорсткі шляхи ще брязкають мечами —
в очах, наповнених глибоким світлом,
гориш, як гнів, як сніп засохлих сліз,
безликим богом куришся, кадилом
плетеш дорогу через обрій костей,
і в шепоті джерел, в ключах горіння,
зав’язуєш в залізний вузол віддаль.

Наверх до змісту




5.

Мости ламаються — і на гнилих поруччях,
де наші списи розкришили спогад,
тріпоче мокрий жмут побляклих ранків —
і з піни підіймається сира заграва.

Але твоє обличчя — високий образ
з затертим шрамом — залишилось
під хвилею. Бездонний шепіт часу
кільчиться в ній невтомним джерелом
і обмиває позолоту з рам.

Не киновар, не золота корона
спливуть на стежку. На вогкому піску
застигне слід — і тількн світло,
приславши відповідь, потчеться між травою,
як біла сіть, що не тремтить, не гнеться.

Те, що пливе з твоїх твердих очей,
те, що шумить з глибоких меж, те, що пряде
над висохлим руслом — лиш те зустріне вечір
на березі, що відійшов, забувся.

Наверх до змісту




6.

Ти — голос, що цвіте в камінні,
ти — горстка полум’я, що нищить час,
але в яких пустелях, на яких дорогах
шумить гарячий кущ твоїх вогнів ?

Які ключі відчинять голос ночі ?
В яких морях зелений грім росте ?
В яких озерах, на яких порогах
черпати світло для майбутніх днів ?

Ми гаснемо від дзеркал. Їх срібні пальці
ламають пісню, що живе на вістрях хвилі,
і ти, поблідши, закриваєш небо,
вітрилами, що мчать без кораблів.

Тоді зникають зорі. Між стежками,
де на піску мережаться сузір’я,
ще падають холодні метеори,
а кров, закривши гриву бурі, мовчки стигне
на попелі, де ти лежиш, розбита.




7.

Так, ми тебе збираєм, бо ти розбилась,
як вітер між шпильками блудних сосон.
І, все таки, ти — вітер. Ти торкаєш
солоні груди моря — і воно хвилює;
ти падаєш прозорим подихом на мутну сіль —
і оживають її таємні м’язи —
і на струнких долонях
приносиш свіжий місяць.
Ти гориш у свічках, де полум’я
не пахне воском, а сосною;
де кучерявляться обсмалені очерети
над плесом, де затоплені берези,
мов привиди, хрустять холодним листям.
Там ти зриваєшся глибоким, повним співом
в темряві, між забутим хмизом,
надвечір, коли в галявах неба
тремтить роса зірок.

Не тільки мушлі — часом і руки
також шумлять, і очі, і уста.
Це чути вітер.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  В  ТЕМРЯВІ

Глибокі очі темряви
німі, як болотяні вікна.
Крислаті рамена темряви
отруйні, як болотяні квіти.

Галуззя темряви черкає
сліпе жабуриння болота —
і кільчаться непевні джерела,
і пурхають сполохані зорі.

Навіщо це невтомне кружляння
по стежках, де залізні стовпи
на закрутах, голих від світла,
простягають німі питання ?

Навіщо світяться хмари,
тремтить в дзвіницях повітря,
і падають в чорне болото
стрункі, переламані тіні ?

І їх постаті, різьблені прóстором,
наповняються рухом коріння,
нахиляються від полум’я вітру,
затуляють обличчя від тиші.

Їх кроки — незакінчені, гострі,
як обірвані, вогкі акорди —
вперто б’ються, напинаються стрілами,
щоб відкрити дорогу до моря.

І воскові привиди падають,
і горить блудна сіль океану,
а на голих, камінних перехрестях
застоялось проміння в ліхтарнях.

Наверх до змісту





ПІСНЯ

На розколотих вістрях
я поставила б високі могили,
боронила би сонце
від мрійливої тіні, що плаче,
перекинула б градом
недопите перепелом жито,
розмела б над садами
білу мряку, що затьмарює зелень.
На поляні, де хмара
загорнула дорогу в узлісся,
запалила б ліхтарні
із дебелих стеблин дивини —
і шуміли б струмками
переламані променем весни,
відпливаючи в море,
до безсніжного краю медузи.
І на гілках, де тиша
білим цвітом зашерхла, як іній,
спрямувала би подув
в неймовірну блакитну пустелю —
хай снують понад чолами
дощові, розкуйовджені хмари —
краще в небі розбитись,
як ходити безводними межами.
Краще в темній криниці
на розбитому році стояти,
підіймаючи погляд
до болючого перстеня світла,
як над теплими чашами,
притулившись душею, лежати,
чи тремтіти галузкою
на замерзлому дереві тиші.

Наверх до змісту





ПІВДЕНЬ

Лежать порубані,
коряві триптихи,
незмінні боги гущавин.

В ягідних променях,
пір’ям дозрівши,
туркочуть порубом голуби.

Не в травах,
а в ризах, ченцями,
лягли скорочені тіні.

Яркоокими ящірками
стрибають хвилини,
зривають сонце з яблук.

Наверх до змісту





ВЕЧІР

В неводах тиші
ловиться олив’яне небо ...
Стрічками спалахи хрестять —
(Демонів ? Чому ?).

Між віями віялом
розпушується : “не треба,
не голос, не сім’я сочевиці —
чуму ...”

Яркою пригорща світла
стежкокю до овиду —
(не в венах, у плісні
смерть ...).

Голосом евкаліпта
тиша в пустині заквітла.
Олив’яний келих наповнився
вщерть.

Наверх до змісту





ЗВЕРНЕННЯ

“Мальвами болю
заквітчавшись,
прийдеш і виллєш
вино з чаші.
Знатимеш голос,
що як хрест
терпкість від бруньок
забере.
Знатимеш тишу
просфори,
знатимеш мокру
душу риб,
знатимеш чорний
зов води,
шелест луски,
плеск ікри,
стовбури місяця,
рів, де ртуть
влилась в смертельну
наготу,
пройдеш вогонь, солому і грім,
грітимеш сонце
в рожі вітрів,
гнатимеш порох
прісних душ,
рватимеш зорі
на ходу,
і, перепливши море в граді,
станеш, як нетля,
свічці радий.”

Наверх до змісту





ПОРОЖНІЙ  ДЕНЬ

Бо порожній — і зміст, як устриця,
тихо щезне з круга прикмет.
Мідяним кільцем іскриться
дзвін без тіла, напружений в лет.

Між хрусткими бурульками світла
вітер — як скиби хліба,
хлібом неначе ціла гора накопичена,
і вино, і риба.

Небо — понуре, глухе, і низько
капає тінню на горб.
Чорні шматки повітря, як бджоли,
рвуть пряжу з кор.

Час виростає з мокрої глини,
твердне, як винний дзбан
висохли зорі — і води, і вина
витекли вглиб, крізь туман.

Він — чи не він це ? Чи прийде,
сповнить надією гріб,
стане прозора і крихка, як крига,
смерть на холодній горі ?

Ні — зник з водою, що скелі нівечить,
і нещадним вогнем
в мить, що погляд поверне на вечір,
ми спалахнем.

І на камінні, де відгук джерелами,
бризне в засохлому дні,
проросте Великодньої книги
останній сніп.

Наверх до змісту





КРОКИ


I

Дві лисиці
в сильцях ночі —
колос світла
в чорних свічах.

Зріють тіні,
сходять зорі,
тремтять скелі
в темних горах.

Вітер терпкий,
як калина,
обкрутив
чоло повітря.

А в долині
ростуть хвилі —
мертвий місяць
воду хилить.

Візьми в руки
шум коріння —
хай не б’ється
об сніг неба,

хай не кришить
мурів тиші,
що закрили
голос світла.




II

Постать вежі —
двері грому —
чорним снігом
стле дорогу.

Теплим вітром
пальці духів
місять з воску
образ Бога.

І стікають
в мертві хвилі —
і вітрила
простір вкрили.

Білим пір’ям
голуб світла
намотав
на череп тишу.

І погасли
руки вітру —
і світанок
хлібом світить.

А на гілці —
ґроно ягід —
квач заграви,
плач заграви.

Віддай вежам
зелень губ.
Хай росте
пір’їстий дуб.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  ПРО  РИБАЛКУ

Чому рибалці не пройти вогцем,
де на загаслих цеглах сходить сонце ?
де, хоч мовчить паляч, його лице
все далі й далі мчить в розбитий човен ?

Чому метеликом не затріпоче голуб,
і, перейшовши отвір, круг, границю,
від полум’я, що палячів закриє,
це стане відривати хвилю лету ?

Приспів :

Бо камінь падає,
бо цегла кришиться,
зеленим променем
ввесь світ колишеться,
бо риба хвилею
пройде кипучою,
і стане вогником,
і стане кручею,
і над горою
схопивши подув,
ввесь світ рибалки
поверне в воду.

Наверх до змісту





НА  ПОЛЯНІ ...

На поляні, де темна риза замаяла,
під калиною круг засвітився.
Білою мрякою, там, де сніг : порошею,
прикипіли до осоки крила.

Холодна курява глибиною шипить гадючою,
розвіявся пилок від вітрів,
над галузкою, що від бурі негоди не похилиться,
простяглися прядива в сніг.

Корінь велетнів не прив’яже до дерева,
далі й далі камінням стече вода,
і в зелених кострах, де замовкнуть крижини,
зашипить від вогню кора.

Переплетуться під веселками всі дощі, як клоччя,
без зерна, без полови, без листя.
Чому над оселею, де крук б’ється крилами,
роздертим сонцям не світиться ?

Але сірий пéрепел, поминувши лотоки,
білопінними порогами не піде.
В жовтих скиртах, де криві дороги натовпом,
безголосим трепетом піднесе крила.

І мосяжний колос, і галузка полину,
і гранчастий лист крізь насіння,
простягнуться в блакить, і ще довго шумітиме
на старій поляні темна тінь.

Наверх до змісту





ДОБРИЙ  ЛЕТ

Тут, посеред моїх вітрів, червона смерть
слідами бруньок перейде, трухлявим світлом
сповзе по стежці відблиск тиховіддя.
В станках замовкнуть шпулі — над токами,
до тла припалені, як повсть, старечим сонцем,
затверднуть в засіках снопи блакиті.
Тут здеруть
обруч світила — і шипшинним плачем
наколеться хмарина на безлистя.
Тут буде крига на квітках, зростивши
в суцвіттях тіні. Спідні дні здіймуться,
за кожним берегом на зáворотах стануть,
напнеться ліхтарями ніч на крила мряки,
і довго падатиме, і просторий слід
повисне теплими світанками над гіллям.

Наверх до змісту





ВЕЧІР

Зачерствіло небо в гущавині,
замовкли під хмарами гуркоти,
нескорими, пізніми кроками
плететъся галявами світло.

Затрималасъ ніч, похилилася
над гребенем, волос розвіявши;
на вікнах, майнувши хмариною,
розжеврілись очі жаринами.

Дурман поміж жалами тінитъся,
у клена захмариласъ грива,
і б’ються під серцем розхитаним
недавно народжені крила.

Наверх до змісту





ПОЕТ

Твої уста — канва, де квіти
прийдуть. Бадилля геть.
Прозорими петлями безхмарної синяви
закрився хрест.
Тьмяно горять спокійні лямпади,
голос хрустить наддертим крилом.
Твої слова — глибока стежка,
якою часом проходить Бог.

Наверх до змісту





ПОЕТОВІ

Над барбарисом
в камені садженім
місяць несвічений
тінню приляже.

Ти не співатимеш
колоса в полі —
жито не зійде,
зорі забули.

Листя хрущами
шарпає літо,
зламані райдуги
лежать на сітях.

В мертвій долині,
тінню поритій,
сонце пощербиться
на барбарисі.

Наверх до змісту





ПОЕЗІЯ


I

Пестре перéвесло,
що скоромовкою
в’яже град.

У твоїм трепеті
двигтить затоптаний
жар багать.

У твоїм шепоті —
зелений віхоть
під темним ніггем
кори.

В яких розмитих
глибинних сітях
проміння риб ?

В яких бездонних
пустинях, на камені,
дозріє мак ?

Чому не світло
народить полум’я,
а голос — тьма ?

Чому лиш призмами
безструнних гітар гра ?

В янгола падають
на білі крила
попіл і град.

Наверх до змісту




II

Через двигтіння хвиль, закритий берег,
лиш, простягнувши погляд, можна знати :
це колос зір блакитну ниву в’яже,
це порожнеча мерехтить снігами.

Руками загорнувши спів, і взявши
життя доріг, розірване камінням,
послати шепіт вій в незмінний простір,
де всі обличчя : обрій, відгук, відплив.

І не збивати струн. Нехай
над спільним морем, мерехтінням тиші,
хвилює листя, розливає ріки,
нехай терпким кадилом стане літо,

де неминучість на гілках, як гроно
задимлених кришталів нависає,
а на границях голосу — мовчанка,
спокійний став, прозора суть тривання.

Не затопити чола, а підняти
долоні в дим, що відійде у пристань
стовпом луни — туди, де спілий місяць
горить над схилом дня, як кругла пісня.

Наверх до змісту




III

Ти — як вінок насіння. Молот світла,
що розіб’є луску, ще довго
яснітиме слідами слів, і повінь
не зірве сітей, не розділить зору,
що в сутінках згрібає щедрі жнива.
Між молоком і м’ятою, на загорожах
думок, твої зелені вени
кільчаться глодом, чорнооким терном,
загравою шипшини. Шум горіхів
тече сухим галуззям, дивина
вростає в черепи, і смолоскипи
палахкотять над попелом коріння.

Так все завершується — як слово в світлі.
В гарячих грушах південь в’яже тишу,
в малині прозріває червінь. Але лан
ще не доріс, і нетерплячий невід
шугає порожнечею — : сильце на вітер.
Ти відхиляєш сонце. Коралеві
дороги застилають морок,
струмки волошок витікають в небо,
проміння жита — жовтий жар — двигтить
живицею сосни, бурштином моря,
дугою підпирає кроки, приплив.

З твердої кости
тебе вирізують, витісують з каміння,
і з дерева, немов ворота : свідок,
що закриває погляд, межі цвіту.
Ні, ти : вінок. Це на твоїх полях,
роз’ятрених від грому, повних глини,
джерел темряви, каламутних тіней,
напнявся лук років, хвилюють гриви
кремінних коней, і танцює
насіння берегами, коло райдуг,
там, де зачерпнене шоломом море,
розлившись, як зелений птах, співає.

Наверх до змісту





ЖНИВА

Зернисті зорі розцвітаютъ
над всохлим листям —
зійде колись на чорних кроснах
дзвінке намисто.

Снопи під сонцем розтопились —
ніхто не спинить ...
Стернею, навздогін стебельцям,
тече калина.

У жменях репає проміння,
струїться житом —
облогом залягли дороги,
щоб не ходити.

Наверх до змісту





НЕРІВНИЙ  ТРИПТИХ


I

ГОВОРИТЬ  ВІТЕР

Невідомими
буревіями
голос каменя
переноситься.

(Чорним кетягом
гори морщаться —
синім леготом
ріки падають).

Непокірними
подорожніми
сліди каменя
позатирані ...

(Голос каменя
гнеться обрієм —
блиском колеса
тліють віддалі).

І дорогами
і в гущавині
я шукаю днів,
що загублені,
я шукаю днів,
що під каменем,
розцвітаючи,
задихаються.

Наверх до змісту




II

ПІСНЯ  ТРАВ

Багато листя зчорніє в снігу,
хоч камінь житиме.
Багато струн затихне в лісі,
як згасне вітер.

Неначе тиша, що назавжди
зламає голос,
камінні руки не повернуть
дзвінких світанків.

І ми затихнемо, як обрій
зашерхне інеєм,
і наші коси зітруться в білих
пісках, під місяцем,

коли закриються ворота осени
спокійним золотом,
коли розсиплеться сліпе насіння
крізь збитий колос,

коли затягнуться озера тиші
глухими хвилями,
коли померкнуть на дзвіницях
блакитні дзвони.

Наверх до змісту




III

ГОВОРИТЬ  КАМІНЬ

Хоч врозріз з часом вітру плач не стихне,
хоч солонцями місяць цвіт затінить,
на якорі простоявши в глибинах,
я знаю світло, що зникає з лілій.
Я п’ю те, що загачене смолою,
я в борознах роздмухую мій образ,
вогнем, що перерізав браму костей,
проношу шепіт, розкриваю голос.

*

Я вже давно
лежу на роздоріжжі снів — жду,
піднявши терпкість дня в золу верхів’я,
я значу довгий ряд початків, і на стінах
виписую сузір’я, що загинуть.
Малі сузір’я первоцвітів перейдуть
зі мною в довгу, незабуту пристань —
причаливши, години мовчки зійдуть,
віддавши в’ялу ношу, мертві цвіти.

Я лежатиму
тут довго. Поки на всохлий поклад
не скинеться, як цвіль, ґрунтова крига,
і я поверну чóло, розірву
безсилий трепіт стежки, і в темряві
спливу останнім, безпідставним гнівом.

Наверх до змісту





БАЖАННЯ

Дубе, чому ти черкнув
небом завішене урвище ?

(“Все, що під місяцем вирите,
сповниться струменем ...”)
Дай хоч в прогалинах, в просіках,
висню запінене золото,
вип’ю навощене полум’я
що перетліло крізь кров —
і на померклій галяві
вирощу вовчими ночами
луку, де всі твої трави
відпливуть через серп.
(“Все, що при бéрезі зігнеться,
сповниться проблиском ...”)

Наверх до змісту



© Женя Васильківська — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи