For the select few
1.

Стоїть
осторонь,
немов невидимий
для людей,
своя тінь,
бачить,
чоловік якийсь
біжить доріжкою
з ліва
на право,
голий,
стрункий,
ґраційний,
тіло бронзове,
ні, золоте,
м’язисте,
атлет якийсь,
бігун,
доріжка піщана,
чи глиняна,
ясна,
здається теж
золотою,
тепло,
літо,
світить сонце,
чоловік нараз біжить
дивно,
час до часу
присідає,
ніби вдає,
що вгрузає
в землю,
хоче зникнути
під нею,
біг чистим полем,
тепер вбігає в гай,
дерева стрункі,
високі,
немов родичі
чоловіка,
його брати,
він сам
повторений
багато разів,
сонце світить
крізь них,
тіні смугами
з’являються
й зникають
на чоловіковім тілі,
особливо помітні
на його спині,
чоловік знов
поводиться дивно,
здригає тілом,
немов танцює
якийсь дивний танець,
наводить це на думку
вислів
“танець святого Віта,”
він стурбований,
не розуміє
що все це значить,
це хвилює
його,
чоловік губиться
між деревами,
зникає
з поля його зору,
він все ще
занепокоєний,
зацікавлений,
прямує до доріжки,
якою біг чоловік,
звертає праворуч,
слідує
за чоловіком,
бачить
недалеко,
посеред доріжки
гурт людей,
вони збилися
довкола чогось,
чимсь теж
занепокоєні,
кричать,
махають руками,
в декого в руках
палиці,
вимахують ними,
б’ють щось
на землі,
він тепер вже справді
занепокоєний,
відчуває, що сталося
щось недобре,
запирає йому віддих
у грудях,
калатає
серце,
біжить чимдуж
в сторону людей,
скоро
він біля них,
впихається
в гурт,
старається проникнути
до середини,
дається це йому надиво
легко,
немов його
не помічають,
немов він справді
тінь,
невидимий,
скоро він
в самім центрі,
бачить,
на землі,
лежить тіло,
голе,
ґраційне,
золотисте,
очевидно це
чоловік,
який пробігав,
люди б’ють його,
палицями,
чоловік лежить на лівім
боці,
коліна притиснув
до грудей,
голову обхопив
руками,
на тілі сліди
палиць,
темні,
напухлі,
розбризкана кров,
гидко бачити,
тіло здригається
з кожним ударом,
та лиш пасивно,
чоловік очевидно,
вже неживий,
його вбили,
поруч чоловіка,
біля колін,
яма,
глибока,
чорна,
не видно її дна,
мабуть кинуть туди
тіло,
як будуть
готові,
потойбіч
ями,
обернена до чоловіка,
стоїть постать,
теж дивна,
жінка якась,
висока дуже,
струнка,
в довгій білій
тозі,
тримає в обох руках
свічку,
засвічену,
витягнула руки
допереду,
над яму,
ніби хоче
освітити її,
розвіяти в ній
пітьму,
та щось каже йому,
що це не так,
що є тут інша
на це причина,
хвилину думає,
що це могло б
бути,
та забуває
скоро,
приглядається ближче
до жінки,
вона русява,
з коротко підстриженим
волоссям,
обличчя з клясичними
рисами,
та холодне,
мертве,
немов викарбоване
з мармуру,
він дивиться їй в очі,
одно з них
дивне,
страхітне,
вибалушене,
вивернене вбік,
немов суглоб,
покрите більмом,
у більмі дірка,
видно крізь неї
колір ока,
він неприродно блакитний,
прекрасний,
аж страшний.

Наверх до змісту





5.

Цого разу він
на півночі,
в столичнім місті,
сірім, холоднім,
гнітючім,
іде хідником,
над головою
хмари,
чи клуби диму,
темносірі,
майже чорні,
аж страшно,
будинки обабіч вулиці
теж темносірі,
майже чорні,
всі якісь заокруглені,
як авта,
в будинку, який минає,
багато вікон
на рівні хідника,
в них розклеєні
афіші,
зображена на них жінка,
помножена
багато разів,
як Мариліна Монро
в портреті
роботи Андрія Вархоли,
він цікавиться
тим, що бачить,
підходить до одного з вікон,
дивиться на афішу,
обличчя жінки розчленоване,
частини уложені нерівно,
місцями одна на одній,
деінде щілини між ними,
не сходяться докупи,
це так, як в портреті Монро
колір уст,
що не співпадає
з їх формою,
тільки багато гірше,
спершу обличчя
видається йому
цілком чужим,
незнаним,
тоді нараз,
він помічає щось знайоме
в нім —
це вона,
напис на афіші каже,
що вона тут виступає в фільмі,
вирішає його побачити,
вікна в дверях,
це кінотеатр,
він відчиняє двері,
входить до вестибюлю,
тут повно людей,
йде до театру,
квитка не треба,
фільм грає,
він знаходить місце
в пітьмі,
сідає в фотель,
фільм чорно-білий,
вона на екрані,
люди якісь
з нею,
вона співає,
наслідує тьохкання
соловейка,
прекрасно,
неймовірно подібно
до соловейка,
він у захопленні,
вона під деревом,
воно в цвіту,
вишня, очевидно,
нараз тягнуть її за руку
кудись з-під дерева,
вона не опирається,
ніби не помічає,
співає далі,
звучить далі
прекрасно,
тепер вона на якімсь обійсті,
довкола клуні,
чи стайні,
бруд, гній,
хтось кидає їй на голову
купу соломи,
її голова
зникає під нею,
солома сиплеться,
чіпляється тіла,
лишається на волоссі,
вона виглядає страшно,
мов якесь опудало,
очевидно свідома того,
розгублена,
всміхається глупо,
та все ще старається співати,
люди, що з нею,
нараз б’ють її,
кажуть, щоб перестала,
кажуть, що треба їй піяти,
мов півень,
вона мовкне,
тоді робить зусилля,
піє, мов півень,
звучить погано,
смішно,
заля сміється,
сміються й люди на екрані,
вона старається більше,
піє голосніше,
та ще гірше,
люди, що з нею, б’ють її знову,
штовхають,
вона пробує піяти знов і знов,
заля регоче,
він обурюється,
каже своєму сусідові, ліворуч,
щоб перестав,
що вона робить, що може,
його теж починають бити,
випихають з театру,
він в темряві,
в якімсь коридорі,
виходить надвір,
це між будинками,
бачить, вона стоїть,
в спідній білизні,
неґліже й штанцях,
боса,
тримає в руках відро,
велике, цинкове,
повне води,
підносить його над головою,
виливає воду на себе,
вода, очевидно, холодна,
вона трясеться,
та сміється,
видно любить це,
він іде до неї,
вона повертає обличчя
в його бік,
усміхається,
зуби дуже білі,
цокають,
борода скаче,
обличчя синє,
їй очевидно холодно,
він відчуває теж, що холодно,
на землі купа замерзлого снігу,
це зима,
вона каже крізь сміх,
що це двадцять ступенів морозу,
та що любить це робити,
що тут треба себе обмивати,
бо інакше пропадеш,
він не розуміє цілком, що вона каже,
та годиться з нею,
торкається її рамени пальцями,
бере його в руку,
воно холодне,
тверде під шкірою,
мов заморожене,
пригадує йому заморожену
курку,
асоціяція страшна,
він хоче її забути,
пускає рам’я,
йде задом геть від неї,
вона махає йому,
трясеться,
вся мокра,
неґліже прилипло до тіла,
видно його спокусливу,
жіночу форму,
темний статевий трикутник
де сходяться ноги й живіт,
накінець він в якімсь помешканні,
знов у кухні,
помешкання очевидно старе,
стіни високі,
високе теж вікно,
широке,
в кухні ясно,
він при столі,
за столом сидить якийсь чоловік,
обернений спиною до нього,
нагнув голову над столом,
велику,
з чорним густим волоссям,
щось читає чи їсть,
не звертає уваги на нього,
може й не свідомий, що він тут,
відчиняються двері,
входить вона,
зачиняє двері за собою,
він дивиться на неї,
ледве може її пізнати —
її обличчя все в синцях,
спухле,
губи, як у негра,
одного ока не видно,
її збили, очевидно,
знає, що було це в фільмі,
в якім вона грає,
знімалася саме,
вернулася звідти,
звуть його “Важкі режисерські
ночі,”
вона підходить до зливу,
стоїть обернена боком
до нього,
підносить суконку,
заголюється,
гола підсподом,
він не бачить багато,
тільки біле стегно,
зарис живота,
і натяк на статеве
волосся,
вона пускає воду
з крану,
миється між ногами,
робить це поволі,
уважно, ретельно,
здається, що має в цім багато
вправи,
він чує в цю мить
в правій руці
шось мокре,
дивує це його,
відчиняє руку,
приглядається їй,
там блищить вода,
він здивований,
не розуміє,
звідки вона взялася,
тоді пригадує,
шо тримав в ній
грукду льоду —
це він, очевидно,
розтанув,
тоді нараз
здається, що пройшло
дуже багато часу
відколи він знав її,
принаймні пару століть,
він майже її не пам’ятає,
відвертається від неї,
стає обличчям до вікна,
надворі сіро,
це світанок,
підвіконня біле,
блищить у світлі,
здається покрите слиззю,
в мозку його виринає фраза
“сороміцькі пелюстки
світанку.”

Наверх до змісту





11.

Ніч,
сад,
світить місяць,
ясно,
дерева
кидають тіні
на землю,
місячні плями
виглядають
як цвіт
на землі,
деревах,
дерева самі
в цвіту,
він іде,
босий,
чує траву під стопами,
мокру
від роси,
часами стопа відчує
круглу
форму яблука,
не здає собі справи,
що дерева в цвіту
і яблука
несумісні,
чується прекрасно,
іде
її зустріти,
бачить,
вона стоїть
під деревом,
обернена до нього,
обличчя
в місячних плямах,
немов у цвіту,
усміхається,
простягає обидві руки
до нього,
як він вже близько,
простягає свої
до неї,
руки їх з’єднуються,
стискаються,
мов щоб не роз’єднатися
вже ніколи,
він чує тепло
її тіла,
що струмує
в його,
вони обіймаються,
впиваються
один одному
в уста,
він марив про це
так довго,
тепер воно
дійсність,
думає,
“Кохана,
нарешті, нарешті !
Я знав,
що це здійсниться !”
заплющив очі,
чує тільки
м’якість її уст,
тепло,
рівні, ховзькі
зуби,
смак слини,
холодний,
як м’яти,
шукає язиком
її язик,
рукою
груди,
пхає долоню в розпір
у сорочці,
ось-ось почує під нею
вигин
її важкого перса,
свідомий місячного світла,
саду,
яблук, цвіту
довкола себе,
десь вже таке
переживав,
чи був свідком,
як хтось переживав таке,
теж підсвідомо відчуває,
що десь тут поруч,
у траві,
вмирає людина,
спокійно,
прекрасно,
як квітка розчиняється
в місячнім світлі,
відчуває вперше
що життя прекрасне,
навіть з усіма
його трагедіями,
тоді нараз
зі здивуванням
помічає,
що поцілунок
вже не такий,
як був —
під устами в нього
щось шорстке,
немов пісок,
тоді із жахом
здає собі справу,
що рот його повний
товченого скла,
чує біль страшний,
відриває уста
від її,
відсахується
від неї,
відвертається,
кричить з обуренням
і болем,
як в той сам час випльовує
скло,
чує, як кров
тече йому в роті,
наповняє його,
він згинається,
не хоче заплямити
свого одягу,
випльовує кров
на землю,
бачить, як вона капає,
темна,
майже чорна,
дивиться на неї —
вона тепер мумія,
висохла, легка,
мов тріска,
в його руках,
між сціпленими, витертими
віями
мерехтить щось бридке,
мов сіль,
уста чорні, блискучі,
як дві висохлі
глисти,
жовті, пощерблені зуби
між ними,
йому бридко,
згинається,
кладе її на землю,
там пісок, рінь,
каміння,
це висохле ложе
гірського потоку,
тепер вже не ніч,
а день,
світить сонце,
пече,
це десь на півдні,
він розглядається
довкола,
мружить очі
від сліпучого сонця —
краєвид скелястий,
пустинний,
ніде ні рослини,
ложе йде під гору,
він рішає слідувати йому,
рушає,
схил стрімкий,
його ноги сковзаються
на піску, ріні,
він ранить
свої коліна, голінки,
руки,
вони кривавлять,
та він не стає,
пре далі,
схил щораз стрімкіший,
йти дуже важко,
він задихається,
помічає,
що гора вузька зверху,
немов вулкан,
тоді бачить,
зі здивуванням,
що на її шпилі
три хрести,
вони порожні,
на них шнури,
віє сильний вітер,
вони колишуться в нім,
вітер свище
в його волоссі,
до хрестів приставлені
драбини,
це Ґолґота,
тут розіп’яли Христа
і двох розбійників,
тепер вже зняли
їх всіх,
він зацікавлений,
хоче бачити місце,
де це сталося,
зблизька,
спинається далі,
вже майже на вершку,
бачить тоді щось дивне —
верх цілком плаский,
по середині нього
велика яма,
вона повна
людей,
вони сердиті на щось,
кричать,
яма глибока,
людей
ледве видно,
здебільшого, це руки
затиснені в п’ястуки,
що вимахують люто,
в деяких з них
палиці,
вони підносяться
й падають,
зникають на мить,
заки з’являться,
виблискують хижо
в сліпучім сонці.

Наверх до змісту