3.  ЧОРНИЙ  ПОЛИН

Стоїть
в місті Чорнобилі ¹
саркофаг
(домовина)
України,
подарунок
її старшої сестри
Росії
(тількищо
вибила Україну
по обличчі,
тому така червона
на карті),
тліють у нім
(горять,
аж білі)
кості
могутнього царя
Урану, ²
з династії Актиноїдів,
є й місце для твоїх,
Україно,
улюблена його наложнице
(“Урано“),
бо завжди
корилася в усьому,
знайдуться й для костей
вірного раба
Богдана,
якщо позбираютъ їх,
бо розкидала Росія,
ніч
(ви не знаєте
української ночі !), ³
бачить Україна
високо в небі,
над собою
стебло
чорного полину
(чорнобиля),
розмірів комети,
піднесене,
немов мітла,
щоб змести її
з лиця землі,
в залізобетоннім
садку,
в головах
(на самій півночі),
гудутъ
важкі хрущі
атомів,
паруються до несхочу
(почекайте
скільки вилупитъся
на другий рік !),
зі своїх висот
ґапляться
на те, що діється внизу
банькаті зорі, байдужі —
минешся, Україно,
й підуть собі
своїми орбітами —
така собі
буденна аварія
в історично-
космічнім русі,
трапляється
чи не кожного сторіччя,
хоче підвестися Україна,
не може —
Росія
сто сорока мільйонів задами
сидить на ній,
крикнула б :
“О, шма, шма, світе !” ⁴
та тільки застогнала —
придавила рот
Росія
задом,
від Балтійського моря
до Берінґового,
Чорне море,
чорне золото,
чорнозем,
чорні брови,
чорна доля,
чорний ворон,
Чорнобиль,
мабуть поклав Нестор
стебло чорнобиля
між сторінки,
пишучи твою історію,
Україно,
й забув про нього
(видно любився
в чорнім кольорі
й гіркоті,
тому й писав про тебе —
чорнокнижник !),
твоє майбутнє
чорна пляма,
заплянована
в програмі
червоної партії,
нащадка
чорних сотень,
не синій та жовтий
твої кольори,
а червоний та чорний —
червоний,
це партія,
що тебе мучить,
а чорний,
це твоя доля
від цієї партії,
ти нова
чорна Африка,
Україно,
нові негри,
твої діти !
(тамті вже побіліли)
травень,
Україна
качається по землі,
тримає Чорнобиль,
як розпорене черево,
руками,
радіоактивність,
мов кишки,
лізе крізь пальці,
хохол Романенко ⁵
(для Росії !)
розіп’яв
білий халат,
заслоняє її,
щоб не бачив світ,
веселі колгоспники
завзято
орють українську землю
аж димить бідна
(бо для Росії !),
дівчата України
(самі не знають,
хто вони —
“Ну,
діти трудящих.”),
з душами
в сап’янцях
(вічне
наше нещастя —
ота польтавська
м’якість),
танцюють метелиці,
аж мліють,
та не сміють перестати,
доки їм не скажуть
(бо для Росії !),
у славнозвісних
українських садках,
щоб не пасти задніх
(для Росії ж бо !),
й собі знялися
метелиці
вишневого цвіту,
каже хохол Днєпр,
що понесе й радіоактивність
на своїй спині
(таж для Росії !),
носив вже він колись
Катерину,
першу суку
між суками,
ще й полиже
в той самий час
російські зади,
що розляглися
на пісках
вздовж берегів
(випікаються на сонці),
Росія
в розпуці
ломить руки,
що може буде досить
Україні,
стоїть сама-самісінька
Москва,
довкола ні реактора,
така собі
весела вдовичка ⁶
в віденській опереті
історії,
добре плянували
Мінатоменерґо
й КПРС —
усе на зігнуту
спину Києва,
несе ту в’язку
реакторів,
мов хмизу,
малощо не черкаючи
грудьми землі —
звісно,
матір городів руських !
ти
й твої реактори
в руках
партійних партачів,
Україно,
майстрів
лиш перевертатися !
хохол
Міхаїл Уманєц ⁷
(може пращур
з Ґонтою
кров’ю
ножі поїли
в Умані),
сидить
на своїм ядернім
баштані,
від радости,
що вибився он куди,
уминає
кавуна усмішки,
від вуха до вуха,
аж сік червоний
(марксистський)
тече по бороді
і солов’єм
лящить у вухах
російська мова,
поблизу
(ядерна пасіка),
в залізобетоннім
вулії,
гудуть
люті бджоли
атомів,
хочуть полетіти
в твої поля,
Україно,
виссати життя
з личок
(чашечок)
твоїх дітей,
ще один травень,
під небом сірим
і напухлим,
як лице від зуба,
кінь
з шиєю,
немов п’ятою ногою,
що виростає з землі,
скубе траву,
як тисячу років тому,
квітки
з куценькими косичками
(не мали часу вирости)
примірюють
свої кольори,
як платтячка,
перед дзеркалами в уяві,
в місті Прип’яті
час стоїть,
як велетенське колесо
з парку розваги,
божевільні дерева
нечутно
й дуже повільно,
аж нудно,
рвуть на собі
віти,
пустими вулицями
вітер несе рештки
(сміття)
російської мови,
в Чорнобилі курить
залізобетонний курган,
бісяться внутрі
атоми :
“Почекайте,
ви ще від нас почуєте !”
земле,
не молоком і медом —
отрутою й калом
текуча,
ядерна повіє,
продаєш енерґію
всьому Союзові,
ще й Европі !
кажеш,
що тебе силуютъ —
ану, сплети ноги !
в Народичах
вже почалося,
родяться виродки —
під кущами,
як п’яниці після пиятики,
вибльовують свої форми
тіла —
лошата,
вісім ніг кожне,
качата
(не хлюпочуться
між осокою) ⁸
з двома головами,
подвійними очима
дивляться на світ
(на північ)
зі скаргою,
грибки
зіщулилися під ялинами,
бояться,
щоб їм не сталося
те саме,
якщо б мали їх —
дрібно билися б
перелякані серденька,
не боїться
лиш партія,
телиться й собі
(для Росії !),
родить партійців
без національних почуттів,
мов немовлята
без кінцівок,
німих мутантів —
не вимовлять ні слова
рідною мовою !
згорблена
ген під Чорнобилем,
з залізобетонним філактерієм, ⁹
прикріппеним
(навіки !)
до чола,
кличе Україна :
“О, шма, шма,
світе !”
— п’є коктейль,
не чує !
крізь ніч,
крадеться повз Україну
Японія, ¹⁰
зодягнена
в зоряне кімоно,
одна пола
розвіялась кометою,
зорі від заздрости
відбилися
в прекрасних
скісних очах,
кинула Україні
чорну хризантему,
щоб зронила на неї
росину сльози,
на тему для гайку
на ранок,
та лиш розкрилася
(востаннє)
рука України,
смертельно білою
хризантемою
лягла побіч чорної
(на тему для гайку
на ранок !),
на ранок,
чути звук пазурів
на бруку,
неначе нігтів
на склі
(мороз іде під шкірою) —
пробіг скажений
(атомний)
чорнобильський пес
(бігав подібний
картинами Буньюеля) ¹¹ —
в горлі харчання,
як у передсмертній
агонії,
очі страшні,
в більмах,
чорна солома
віхтями
стирчить з-поміж ребер,
немов між кроквами
покинутих клунь,
точкою зникає
у степу часу —
майбутнім України,
де мріють
її могили
(в них почалася,
в них і скінчиться !),
ходять ізотопи
йод і цезій ¹²
по світі,
перехиляються
через тини границь,
заглядають
народам в душі,
питається йод
цезія :
“Де будемо вікувати ?”
— “Де партія
ставиться до нас тепло,
де нарід
не має найменшого голосу —
на Україні,
будемо вікувати,
брате,
й покінчимо з нею
раз назавжди !”
суне з півночі
процесія,
РПЦ
і КПРС, ¹³
хохол Денисенко ¹⁴
(не філарет !)
в тилу,
пасе задніх —
там для хохла місце
(бо для Росії !),
блищать хрести
й ордени,
мішається теологія
з марксизмом,
хоронять тебе,
Україно,
покладуть
у чорнобильський храм,
подарунок Росії
(заплата
за Михайлівський собор), ¹⁵
лежатимеш у нім
вічно,
блиматимуть
по твоїй душі
графітові свічки,
“Вічную пам’ять”
співатимуть тобі
баси атомів
(ти ж любила басів —
ще Берліоз
любувався твоїми !), ¹⁶
злиняє пам’ять по тобі,
як напис твоєю мовою,
пусткою зяятиме
твій простір,
вітер
гратиметься піском,
мов рідким
сивим волоссям
на голові трупа,
там де колись вився
смолисто
твій чорнозем,
лиш гіркий смак,
немов від полину,
залишиться по тобі
на сторінках історії,
і в заокеанських бібліотеках
згадки про тебе
колихатимуться,
мов водорості
на дні моря.

Наверх до змісту





4.  ГОЛОДНА  УКРАЇНА

Травень 33-го
ходить без лопати, ¹⁷
не в силі втримати її,
човгає ногами,
черевики зношені ззаду,
напухли сині п’яти,
переступає трупи,
як одяг на долівці
(дуже спішилися до неба, —
досить їм тої України !),
в садках дерева
з запалими боками,
як корови,
що дохнуть з голоду,
витягнули
писки до неба,
ревуть
за тим господарем,
що його
або давно вже винесли,
або сам винісся
бозна-куди,
цвіт обвис
висохлим вим’ям,
комуніст Фітільов
вертається схвильований
з полювання, ¹⁸
банкрутує
його банк,
він пускає собі
кулю в лоб
(цікаві очі
відразу ж
метнулися й собі туди —
ану,
що там сталося ?),
одна лише скроня
печальною
білоногою березою ¹⁹
проплаче
щось із пів години
за ним,
приходить червень,
червоним прапором небо,
Постишев вдягає
чисту
полтавську сорочку, ²⁰
щоб краще було видно
кров на ній
і щоб рідніше
вмиралося українцям
(вдягнути б
сто сорок мільйонів палів
твоїми тілами,
народе
з генами перекошеними,
як лице !),
намотує партію України,
мов косу
на кулак,
і береться до праці,
липень,
банкрутує
банк комуніста Скрипника,
завжди черствої вдачі,
він нараз відчуває
щось ліричного в собі,
хапає
свою грудну клітку
(немає скрипки
під рукою),
грає пристрасно
сольо на ній,
мелодраматично
відкидає її,
і слідує
за Фітільовом
(за своїми очима —
ось куди
веде партія !), ²¹
серпень, молотень,
кулак Росії
замість крови в скронях,
Україна мліє
від немочі,
ввиджається їй
колос пшениці
(її прокляття —
краще щоб родила
самі будяки !),
як заплющене око,
капає з нього
сухою сльозою
одне зерно
на тверду землю,
звучить,
як удар дзвону,
з тисячу кілометрів
діяметром,
глушить усе,
лунає,
мов у гарячці,
як в акустичній
камері,
в порожній хаті
діти сидять на землі,
може бракує одного,
голови — міхурами
на ниточках ший
(важкі,
та ось-ось
знесуться вгору),
очі великі,
бачать усе,
мати
вже пів дня
стоїть при печі,
мішає щось завзято
в казані,
“Що це ви варите
таке страшне,
мамо ?
Чи скоро
дасте їсти ?”
“Нііііі !”
голос,
як жмут волосся,
крізь двері — небо
на одній завісі,
дибає під гірку
гурток хрестиків,
теж ледве
волочать ноги,
краєвид
мішкуватим одягом
звисає
з гострих рамен,
несуть скаргу
до Бога,
вік так нестимуть,
сіли відпочити
цвинтариком,
люди не всидять
в хаті,
вже не шукають хліба —
місця,
де б не вмерти
(вкінці,
мов ті звірята,
всі позлазяться
до своїх лігв,
щоб звитись там
клубком,
немов в утробі матері),
тінями тополь
снуються
вздовж шляхів
(видовжуються
під вечір,
мов тіні тополь),
поїзди
втікають перелякані
зі станцій,
голодні
клубами пари
лишаються позаду,
зникають,
мов клуби пари
в повітрі,
поїзди ж
повні їх,
як очі сліз,
кидаються в розпуці
від Полісся
до Кубані —
даремно,
границі замкнено,
як завжди,
світ стоїть
обернений спиною до України,
народи
попивають коктейлі,
чути смішок,
подзенькування
крижинок у склянках,
в містах
з’являються голодні,
на тротуарах,
зчовганих, як черевики,
під стіною
кінчається родина,
батька вже нема,
мати,
завжди остання,
ніколи
нема часу для себе,
як біля шевченківської хати,
під звук хрущів,
навчає синка вмирати :
“Отак, отак, Івасику,
мій маленький,
обережно,
бо ще виживеш !”,
діти
вже не діти —
старці,
вилущені
з дитячих лиць,
байдужі до світу —
скоро
й так його залишать,
аж страшно
(соромно,
що це не ти)
від отої мудрости в очах —
вісімдесят років досвіду
за яких вісім,
черепи напухли нею,
гнуться шиї,
щоки запалися
від ваги,
загнуті носи,
як пальці,
самі кличуть себе
в могилу,
кості
вже готові туди,
це ж їх тріюмф,
вдягнули
сліпучо білі
манжети зубів,
ждуть нетерпляче —
Україна
в аванґарді,
за п’ятдесят років
етіопці
пляґіюватимуть її
(о, щоб хоч твої пальці,
Св. Іване Себастіяне, ²²
торкнулися лиць
українських дітей,
вилущити з них радість,
як колись фуґи
з клявішів клявесинів
у Ляйпціґу,
бо сам Саваоф
десь бенкетує
з могутніми
цієї землі !),
під парканом
розляглася братія, ²³
немов подорозі
з шинку,
один,
коліна трима вгору,
може ще живий,
блакитне
українське небо
(ви знаєте українське небо !) ²⁴
зазира йому в очі —
ні,
вже скінчився,
білі хмари
пливуть крізь них
туди, де все,
за парканом
чорноклени
граються в свою незрозумілу
гру дерев,
ніби хапають
один одного за віти,
та все залишать,
наче ось-ось рвонуться
наввипередки,
та накінець зостануться на місці,
байдужі,
байдуже їм до людей —
скінчаться ці,
будуть інші,
як перед ними,
партійці
переступають свої душі,
спішачи до установ
уранці,
за ніч
назбирається трупів,
наче листя,
двірники
кленуть їх,
підмітаючи :
“Понаносило вас !
Здихали б
у своїх норах!”,
приїжджають підводи
підбирати тіла,
безсоромні голі
з бородатими животами
(Україна
знов у аванґарді,
за десять років
кацетники
всіх націй Европи
пляґіюватимуть її !),
легкі,
вже як душі,
один за руки,
другий за ноги,
і хвиць на купу,
“Всіх українців
до ’дної ями, ²⁵
дітей
за батьками !”,
ага, Павлику-Равлику, ²⁶
виставив роги
на стоги трупів,
перевішуєшся
(трупом душі) ²⁷
до найсильнішого народу,
подаєш йому руку,
радієш,
що не відірвати
п’явки Москви ²⁸
(вже завбільшки
з чверть світу)
від України,
взув душу
в лапті,
побоявся
московських різок !
ось де ворог наш
найлютіший ²⁹ —
у нашім серці !
в Москві
не зачиняються
двері пишних ресторанів,
блищить натерте дерево,
мосяж, скло,
юні очі,
пашать
страви й рум’яні щоки,
парують
тарілки й розмови,
Волтер Дюренті ³⁰
замикається
в готельній кімнаті
й задовільняє
своє неприродне бажання
(Сталін заглядає
крізь дірку від ключа,
затирає руки,
гладить похвально
лискучі п’явки вусів,
вигодовані
українською кров’ю),
на другім боці земної кулі
Нью-Йорк Таймз
виконує якнайкраще
своє репортерське завдання
(рідний
брате Каґановіча,
стерво,
смердиш
до сьогодні !),
п’ятдесят років пізніше,
все ще триває
прийняття з коктейлями,
панове Конквест
і Мейс, ³¹
оборонці українців
(пішли туди
їх боронити !),
під дзенькіт крижинок
у склянках,
нерозрізнимий
від смішку,
твердять :
“Та що ви,
йому й не вмитися
до Голокосту !”
ніч
без початку й кінця,
чийсь волохатий кулак,
може зорі,
з шістьма пальцями,
загнутими,
як свастика,
трощить в Едмонтоні
твій пам’ятник, ³²
світ мчить
на поїзді історії,
сама в своїм городчику,
зарослім бур’яном часу,
з вінком із трупів з Вінниці
на голові,
меншає, меншає, меншає
Україна,
за синіми штахетиками
дитячих тіл !

Наверх до змісту