П’ЯТЬ  АВТОПОРТРЕТІВ

Юрієві Соловієві
1. МОРЕ

Папір чекав, аж прибуде весь зелений колір. Трикутний горбочок підносився в однім місці на поверхні, де хвиля тількищо пройшла. Біла піна мала форму жіночого статевого волосся. Воно творило лінію посередині від верху до низу. Уламки лиць плавали на всіх поземах : ніс, хрустикий, мов білий метелик, уста, зодягнені в шовкову усмішку, приємно холодне чоло, кусок душі в формі пари блакитних очей. Без жінки! Мене покарано талантом народжуватися знов і знов!


2. ВЕСЕЛЧАСТІ  ҐРАТИ

Ґрунт піднісся, як пара поліцаїв, і повів його за м’які, неясні ґрати, на які було розчленовано веселку. Келія була його тілом, так, як келія може бути темною. Його очі дивилися на світ із засоромлюючою мудрістю, яка приходить з болем.


3. РАНОК  БИТВИ

З вікна лазнички всесвіт виглядав блискучим, як туалетна мушля. Я притиснув груди до вікна і взявся до роботи. Бритва лишала на моїм тілі довгі, широкі пасма бузкового кольору, від голови до ніг. Вони були скісні, як паски на цукерку. Скінчивши, я приліпив бритву незложеною до лівої щоки. Вона залишилася там, функціональна, мов плястер. Під бородою, моя шия світилася, як комір сорочки перлямутрово-голубого кольору.


4. ШЕВЧЕНКО

Чоловік стояв з чистим боком сторінки оберненим до світу. Було щось жалюгідне в тім, як його рука старалася виводити букви. Синє чорнило мало вигляд сумних очей. Звичайно лагідна, душа може бути брутальною часами, вживаючи вії, як кігті. Сльози мали колір фіялкового тіла. Сорок два роки він провів на вигнанні між людьми. Тепер він знав, що багато шансів йому вже не залишалося. Як умру, то поховайте мене на могилі з мого попелу, над Дніпром ваших сліз !


5. ЧОЛОВІК  У  ПІТЬМІ

Внутрішнє тепло надавало форми його обличчю, немов фосфор. Риси були широкі, як бандажі. Біль зуба й декілька галактик були прив’язані до одної з його щік, мов подушка. Він був неймовірно великий. Та все ж він думав про себе, як про малого хлопчика. Оподалік, він чув, як комода дихала важко, мов грубий астматик. Одна з його рук була присунена заблизько до його стегна. Кістка боляче в’їлася в тіло. Він був у пітьмі так довго, що вона кривавила б, коли б було їх роз’єднати.

Наверх до змісту





ДВА  РОЗП’ЯТТЯ

1. НИЗЬКЕ

Постать видніла на тлі виношеного еспанського неба. Вона була ширша вздовж рамен, ніж від голови до ніг. Чоловік був кремезний. Він мабуть тяжко працював за життя. Мозолі на його долонях були так подібні до цвяхів, що важко було розрізнити одні від других. Нігті були чорні, мов викуті з заліза. Чоловік мав на собі сорочку з грубого, небіленого полотна. Вона була зав’язана мотузкою довкола кісток, немов мішок. Кістки ж випиналися з-під шкіри, великі й круглі, мов картоплини. Стопи були напрямлені вниз. Пальці майже торкалися землі. Віяв легкий вітерець і ворушив траву, так, що вона лоскотала чоловікові стопи. Горобці пурхали туди й сюди серед трави, неясні, як хмарки пилу. Вони десь там, видно, мали гнізда. Серця пищали, як пташенята в переповненім гнізді.


2. ВИСОКЕ

Хрест здіймався ген у небо. Він гнувся в один бік, як високе стебло трави. Зроблений він був з металу, ні ясного, ні темного, ні лискучого, ні матового, і порожній всередині. Постать Христа була маленька й рожева, як лялечка з твердої ґуми. Було ясно, що Христос був голий. Хрест колисався рівномірно, як людина, дихаючи. Мабуть там вгорі віяв сильний вітер. Христові напевно було холодно й самотньо. Здавалося, що його кара полягала в холоді й самоті.

“Гей, ви, там ! Візьміть мене до себе, як хлопчика на баского скакуна !”

Розум, це слуга почуттів. Часами він тікає й мандрує собі світом, аж скучиться за домом.

Наверх до змісту





ДРУГ

1.

Я вхопився рукою за коліно, здушуючи крик у горлі. Земля наблизилася, як обличчя. Будучи так близько до трави, я ясно бачив тепер стежки витоптані в ній квітами. Краплі роси ще трималися стебел тут і там, як маленькі, сферичні яєчка. Було ясно, що дощ колись знову лопотітиме своїми потужніми крилами. Десь поблизу пташка досягла вершка свого співу. Вона відлетіла, і моя кров заколисалася, як гілка.

Ліс виглядав, як ґравюра Ешера. Нараз я усвідомив собі, що це старий Вілл стояв деревом, спостерігаючи крадькома, як Артюр корчився в болях.


2.

Вони кинули його на шпитальне ліжко, як в’язку хмизу на долівку. Страшно подумати, наскільки подібною до дерева під корою є наша шкіра. Біль, як вогонь, ревів у його тілі. Його очі тріскали, як поліна. Шкіри не можна було доторкнутися. Та все ж надія ворушилася в нім, як у вікні фіранка. Йому здавалося, що він чув кроки жінки, на яку чекав ціле життя, зараз за рогом своєї вилиці. Та це тільки його молодша сестра рисувала його останній портрет.

На ранок, широкоплечі янголи вже викорчовували коріння кольору біля кутиків його уст.

Наверх до змісту