2. ЩО  Я  РОБИВ  ПОПОЛУДНІ ?

Я тримав себе
в бетоновім
кулаці
на шпилях
синього чорнила,
далеко
внизу
був папір
і мій біль,
я поставав,
як оповідання,
яке пишуть,
поблизу,
на пляжі,
тіла жінок
пінилися,
мов море,
я чув,
як цокали
довкола мене
застрелені ліжка,
немов годинники,
за моїми плечима,
в лазничці,
рожеве мило
свистіло,
мов щасливий птах.

Наверх до змісту





3. ЩО  Я  РОБИВ  ВЕЧОРОМ ?

Підпертий
книжкою
мого єдиного друга,
Жана-Ніколя-Артюра,
я дивився
на цвинтар
моря
з нагробками хвиль
на ньому,
на заході,
на перлямутровім
паралелограмі
неба,
хмари
прибирали форми
кусків дерева,
викиненого морем
на берег,
на сході
величезна
хмара
росла,
мов прутень,
націлений
у піхву
пітьми,
мої руки
і пальми
шелестіли
в постійнім вітрі,
шепочучи
ніщо,
я був щасливий,
як буду
сто років
після своєї
смерти.

Наверх до змісту





4. ЩО  Я  РОБИВ ВНОЧІ ?

Надворі
пітьма
хрумкала в зубах
квітів
і заплакані
дівчата
під моїм бальконом
простягали
свої почуття
до мене,
мов тремтячі
руки,
ніч
лишала
смак м’яти
в моїх устах,
стопи моїх ніг
зносилися,
як блідий місяць,
над темною
постіллю,
я стояв
перед вікном,
тримаючи
лук
і в’язку стріл,
немов букет нарцизів,
у руці,
всередині
дві жінки,
які я вбив,
лежали на підлозі,
нечіткі,
мов темрява
в кутку,
звідкись взявся
мій батько
і подивився
мені прямо
в очі,
я поклав стрілу
на лук,
натягнув
тятиву,
мов беручи голосом
високу ноту,
і випустив стрілу,
вона розбила
скло
зі звуком поцілунку
і вбилася
моєму батькові
в ліве
око,
тоді
я тим таки способом
убив мою стару
тітку,
яка покотилася
немов горобчик,
і молодого чоловіка,
з бородою,
якого я бачив уперше,
і до якого
я нічого
не відчував.

Наверх до змісту





5. ЯКИМ  Я  БУВ  ПЕРЕД  САМИМ  ЩАСТЯМ ?

Море
вживало
всі свої численні
пальці,
щоб уложити
свої пелюстки
у велетенську
блакитну троянду,
безмежний годинник
Юкатану
не цокав
і не мав стрілок,
пальми
стояли,
мов римські цифри,
час лежав
білими купами
на узбіччях,
каміння цвіло
своїм блідофіялковим
цвітом,
іґуани
жували
свої сльози,
картини в фотоапараті
були мов бруньки,
мої руки
відбивалися від мого тіла,
мов блиск,
я не тужив
за нічим,
біль
не мусить завжди
передувати щастю.

Наверх до змісту





13. ЯК  Я  ПОВОДЖУСЯ,  КОЛИ  ПРИЇЖДЖАЮ ?

Я підношу
телефонні
слухавки,
шукаючи за ними,
я надіюся
знайти
хоч паперові
сліди
по них,
надворі
хідники набиті
прізвищами,
що рухаються,
як живі
телефонні книжки,
я питаю,
чи хтось чув
про них,
ніч
киває заперечливо
своєю круглою
головою,
мої пальці
скрегочуть,
як зуби,
один об одного,
я грюкаю
кулаком
у свої груди,
та тільки горбата
самота
відповідає мені,
усміхаючись широко,
пригадуючи,
що вона теж
жіночого роду,
я крокую
назад,
натрапляю
на м’який мур
своїх коханок,
колір
очей,
які я так кохаю,
меншає,
мов рука,
що махає
з потяга,
який від’їжджає,
я залишаюся
сам,
мов залізнична
станція,
ліжко
чекає на мене,
як дата моєї
смерти,
я лягаю
в нього,
притискаюся
до свого тіла,
якмога дальше
від тепла,
що йде
від постелі.

Наверх до змісту





14. ЯКИМИ  БУЛИ  ПІЗНІ  ПОПОЛУДНІ  В  РОЖЕВІЙ  ЗОНІ ?

Спокій
присмерком
осідав у моїм тілі,
мій біль
був,
мов величезне
ліжко,
десь глибоко в мені,
застелене нарешті,
я згинався
над своєю душею,
як над листком
паперу,
моє серце
ворушилося,
мов рука,
що спішиться записати
думку,
часами
мармуровий кружок стола
посувався,
як самотній
гість
у каварні,
напроти мене,
вчепившись кігтями
цвяха на стіні,
хижак годинника
ледве ворушив
своїми крилами
і дзьобом,
рослини
у висячих вазонках,
що в вікнах,
сичали,
як пара,
втікаючи
з рури,
час
ріс у годинниках,
мов рослини
у вазонках,
було так
тихо,
що я розумів
речовину,
кінець
болю
такий самий,
як кінець маратонського
бігу —
глядачі
хитаються,
мов гнилі
зуби.

Наверх до змісту





16. ЩО  СТАЛОСЯ  В  МЕХІКО ?

Висівши,
я побачив себе
на вершку свідомости,
мов на горбі,
по однім моїм боці
стояла струнка
блакитна постать
неба,
по другім —
трава
кидала тінь
пари
довгих ніг,
внизу
був біль,
як таксі
з усіма дверима
відчиненими навстіж,
я зрозумів,
немов пригадуючи,
що трагедій
треба вкінці позбутися,
як дешевих, поламаних
меблів,
що жіноча краса
жовкне,
як старий папір,
що є наївним
вимагати,
щоб лиш одна людина
наситила
всю потребу любови
другої —
одна з них
була лише краплею
роси
на моїм біцепсі —
щастя
чекало за рогом
моєї душі,
кістяки
сузір’їв
спали спокійно
в глині неба,
земля травила
свої кістяки,
мов шлунок,
море
скреготало
своїми м’якими
зубами,
сік
обертався
у рослинах,
як велетенські
колеса,
гуркочучи
безустанку,
вода
підкорялася
своїм чітким
математичним правилам,
сліпуче світло сонця
прямувало
білими,
рівними
шляхами,
немов пророк
у довгім хітоні,
глянувши
собі на груди,
я побачив,
як мої легені
рухалися,
мов пара крил,
я знісся на них
у своє майбутнє
під співи
хорів
листків паперу,
що співали
ось ці пісні
моєї душі.

Наверх до змісту