БРИЛА  СКЛА

На мої тридцять восьмі уродини
один чоловік
подарував мені
брилу
фіолетового скла.
Я бачив його
вперше.
“Чоловіче,”
я спитав,
“навіщо ви мені її даєте ?”
Він не відповів нічого,
тільки усміхнувся ніяково
і здвигнув плечима.

Наверх до змісту





ЧІКАҐО  О’ГЕР

Неділя пополудні, я на літаку, чекаю,
щоб вилетіти з Чікаґо
О’Гер,
мій мозок повний думок про
Френка О’Геру та
запаху авіяційного
палива, хотів би
зустрітися з моєю дівчиною, коли приїду, вона
приймає якогось маловідомого
ученого у себе
сьогодні, літак
торкнеться землі, як чоловік свого
зраненого серця
пальцями, я сяду в
авто, холодне, як погляди
прохожих, чи я подзвоню
їй, чи наше кохання
триватиме
вічно ? ліворуч, за
порожнім сидінням, вагітна
жінка тримає свій напухлий
живіт м’якими
білими прив’язними ременями
своїх рук, оберігаючи
життя, хто обереже
моє ?

Наверх до змісту





ВДОМА

Я приходжу
додому —
все
на своїм місці —
шафи
зачинені,
мов очі,
повітря німе,
немає
рожевих
місць,
що виглядають,
як лікті,
уста,
груди.

Наверх до змісту





ДОЩ

Музика
кипить
на радіо,
як суп
на кухні,
за вікном,
на вулиці,
люди
з’являються
й зникають,
як думки
в мозку,
таксі
об’їжджають
розпуку,
як вибоїни
в бруку,
стирачі
на них
стирають сльози
зі скла,
дощ
падає
з серця.

Наверх до змісту





НОВИНА

Під час
дня
не стається
нічого,
як звичайно,
та коли
я приходжу
додому,
дізнаюся,
що моя мати
померла
більше, ніж тридцять
років
тому.

Наверх до змісту





ВЕСНА

Земля
витягає тепло
з сонця,
як птах
хробака
з землі,
ґрунт
белькоче
тихенько,
п’ючи
вчорашній дощ,
мов немовля,
щасливе
в колисці,
я
викликаю в собі
радість,
мов піт,
бігаючи
по цих м’яких горбах,
тренуючись
до Бостону.

Наверх до змісту





КОЛИ  ПОЕТА  ПАБЛЯ  НЕРУДИ  ВЖЕ  НЕМАЄ  МІЖ  НАМИ

Тебе вже немає між нами, Пабльо,
в ці дні, після цього, як моє життя
розлетілося, мов скринька з помідорами на
дорозі, й крани
крови розкручено на твоїй
батьківщині на те, щоб люди, що носять білі
рукавички мили собі руки в
ній, два дні тому розколото мою
голову і я здивувався, якою
темною, й холодною, й слизькою була моя
кров, мов чорна шовкова
хустина, я носив її на
обличчі зо п’ять хвилин, та представники
влади прийшли й сказали мені її
зняти, цього не вільно, сьогодні ранком я
сидів у вагоні свого
тіла під час, коли воно везло мене, трясучись, на
якусь операцію, про яку я був завтомлений
питати, в червні 1959-го року, в Парижі, я пізнав
дівчину, її звали Оділя, твою землячку, вона,
бувало, сиділа тобі в ногах з іншими
дітьми, слухаючи, як ти їв виноград, виноград
зелений, як карта Чіле, ти говорив поезію й виноградні
зернята, вони чіплялися твоєї бороди й светра на
грудях, вона казала, це мусіло дуже
личити поетові чілійського
винограду носити бороду та пектораль із
чілійських виноградних зернят, я знаю про твою
хату на Чорнім острові, вона із
дерева, із білої сосни, мабуть, було
в ній ще інше дерево, гладке й
тепле, як шкіра дівчини, вовна
в формі овочевих шкір на долівках, ти
ходив рано босим по
них, чешучи пальцями білі
кучері, пальцями білими й кучерявими, як овеча
вовна, ти писав про неї, мені здається, в одній із
своїх книг Од, говорячи про
шкарпетки, як два теплі білі голуб’ята, скло,
зелене й синє, що зайшло слізьми, як дитячі очі,
із велетенськими маленькими вітрильниками, що гойдалися й
підскакували на хвилях океанів та уяви за ним, скойки,
наче вушко цього милого дівчати, в яке я
шептатиму слова кохання цього вечора, ти
збирав їх сам на рівних,
мечоподібних пляжах Чіле, цього
Чіле, що наче рівний меч географії й людства, книжки,
кілька з них мої, які випущено з полиць
твоєї бібліотеки, як кров із жил, пару
тижнів тому, ти залишив їх молодим поетам
Америки в своїй Загальній пісні, так, як свою
хату синдикатам міді, й вугілля, й
салітри в попереднім вірші, хто
знає, чи хата ця ще стоїть, я читав про
неї на Першім пляжі в Сантандері й розповів людям у
Нью-Йорку кілька років пізніше про неї, кілька
років тому я бачив і чув тебе в Нью-
Йорку, з двома друзями й особою, ім’я
якої я не хочу собі
пригадати, ти задихався від своєї поезії, як
я від мого бігу в обідню
пору, й напевно пітнів теж, твій
голос був порожній, як
труна, в яку тебе поклали, ще заки
тебе поклали в неї, брате, брате, брате, брате, брате,
чи пам’ятаєш, як Федеріко летів
над мигдалевими гаями, зодягнений у колір персиків,
і персиковий пух на його щоках терся об
листя, як весняний легіт, ти вже напевно
притулився шокою до його щоки, Пабльо, ходіть,
дивіться, поет Пабльо Неруда мертвий
у Чіле, ходіть, дивіться, поет Пабльо Неруда
мертвий у Чіле, ходіть, дивіться, поет Пабльо
Неруда мертвий у Чіле !

Наверх до змісту