СКЛЯНКА  НЕ МОЖЕ ВИПАСТИ З РУКИ

Рука, забандажована м’язами
і бандажами, подібними до м’язів,
біла, як стіни лікарень і їхні простирала,
які вона називає своїми родичами,
від наслідків недуг, і прізвищ, і дат,
тримає всі орбіти, всі прямі дороги
атомів, кіл, і циліндрів,
які вона зібрала з усього всесвіту,
і наказує склу не відступати, не
опускати позицій на
своїх поверхнях і нутрі, не
пропускати промені і обриси,
подібні, разом, до нарцизів, що
товпляться перед ним, бути
білим, як вона сама, і як
кола, що стружками зібралися
довкруги очних яблук, що нею управляють.

За спинами і стінами, за
державами, і правилами, і книжками,
безліч скель і прірв, безліч
стрижнів, і ковадел, і нащадків
плещуть, як натовпи без границь, і заохочують :
“Не випускай, не випускай, не випускай !”,
і білі кола збираються, від тиску,
довкруги уст і склянки, довкруги
колон порожнечі, що, потріскані,
усе підпирають.

Наверх до змісту





САД  МАЄ  ОБЛИЧЧЯ  УПИРЯ

Сад має обличчя
упиря, хоч починає
цвісти, напух від
тиші, як від крови, як
губи посиніло його
каміння, простягає до шиї
свій ґрунт, покорчений, як
пальці, як очі
вирячені його круглі квіти.

Ніщо не знаходиться
за ним, ніхто
не наказав йому
з’явитися, тільки три
літери значить його
назва, і мороз іде по
шкірі, коли думати про неї.

Наверх до змісту





РАНА  МАЄ  ІМ’Я

Рана має ім’я, право
на здобування щастя,
прибуває на поверхню
тіла, займає собі
місце, розв’язує важкі
клунки, засідає до
вечері, коли проїжджає
смерть на олив’янім
вельосипеді, вона махає червоною
хустиною, щоб та не
забула про неї.

Незалежно від того, чи
світить чи не світить
сонце, довга тінь падає з
неї і має тулуб, голову, кінцівки, і
біографію.

Наверх до змісту





ЧОЛОВІК  ІДЕ  ДОРОГОЮ

Із радістю на
обличчі, як з камізелькою,
щільно прилиплою до
грудей, з очима і устами
розкритими, як розхрістаний
одяг, з зубами, що відстають
від тіла і блищать,
як ґудзики на
камізельці, з камізелькою
на грудях, під розхрістаним
піджаком, як з усмішкою,
створеною, навіки, кравцем з
ґудзиків, і ниток, і
матерії, він прямує
дорогою, що поступово
поринає в ґрунті, що
довкруги і під
нею, як дошка
у воді від тягару,
покладеного на неї.

Між його тулубом і
головою, як теж і на
місці усіх його
суглобів, видно сині
леза повітря, і всі
вони тремтять, наче
знаходяться у
руках, що ще не
встигли заспокоїтися після
радости, викликаної його
розчленуванням.

Наверх до змісту





НОГА  ЗНАХОДИТЬСЯ  В  ЧЕРЕВИКУ

У тісній, постійній
ночі зі шкіри, знаходиться,
бліда, як схема ноги,
що колись буде, чи
рентґенівський знімок такої,
що вже була, зі
своїми кістьми дуже
далекими одна від
одної, з п’ятою в однім
куті, а великим пальцем, як
в другім кінці держави, у
іншім, зі шкірою, зібраною
тільки місцями, як віск,
що накапав, із
нігтями на пальцях червоними,
як очі, що зайшли
кров’ю від недуги, чи безсонниці, чи
ридання.

Підошва простягаєтьси, тиха
і повна верств, як
земля, чорний верх
підноситься склепінням
над нею, вакса і
дратва блищать на
нім, як зорі.

Наверх до змісту





ЧОЛОВІК  ВМИРАЄ

Відвертається від своїх
рук, як від друзів, що прийшли
його відвідати, і скоро
вийдуть із кімнати, немов
картини, здіймає сліди
зацікавлення світом зі
щік, доземних, наче
стіни, як постіль, яку
треба випрати, зв’язує
віддих у велик념xបņ��нок у
грудях, змітає із
очей блиск і навіть частину
їхнього кольору, як багато
малих предметів зі
столу, забуває всі
болі і приємності, які
пережив, як справи, які
нарешті зумів полагодити, ще
раз розглядається по тілі, як по
пустій хаті, й виходить
крізь двері, крізь
які не пускають нікого ні нічого.

Поблизу, хоч і за
стіною, каміння далі
цвіте своїм цвітом,
що не в’яне, але й не
росте ніколи, і на трісненій
скелі неба зоря повзе
кудись, червона
і квола, як мурашка.

Наверх до змісту





ЧОЛОВІК  РОДИТЬСЯ

Хоч ще не став
собою, на те, щоб ним
стати, виконує своє перше
завдання, повзе
під гору м’яса, дорогою теж із
м’яса, що веде із
черева його
матері, з лицем
невиразним під напівпрозорою
плівкою слизі, натягненою, як
ґума, яка його
деформує, як дуже
сильна сила
тяжіння, з очима, які не
може відкрити, бо притиснені
до них рештки дівочої
перетинки і нитки
тканин, з яких хоче
вирватися, немов із
сітей, в яких якось
зловився, стогне
вправно, хоч не мав ще
часу, щоб у цім
вправитися, забирає на це
так багато часу, бо тягне із
собою все, що має вистачити
йому на ціле
життя : автомобілі і
паркувальні площі для
них, місця на біль,
який паркуватиме там, як
автомобілі, хрести, щоб
саджати їх там, де не
болить, пальці, і зуби, і
сльози, зв’язані у жмути, як
бляшаний посуд, які
дзеленчать, як такий.

За піднесеними колінами і статевим
волоссям, густим і твердим,
як живопліт, там, де не
досягають сороміцькі
губи, стоять
ті, що прибули перед
ним, плещуть
в долоні, заохочують
його, щоб не
здавався, щоб
не зупинився так близько
від мети, готові вибухнути криком
радости, як тільки він
знайдеться на її другім
боці, раді, що знайдеться ще
один, який страждатиме так, як
вони.

Наверх до змісту





ЧОЛОВІК  ІДЕ  В  САД  ВЕСНОЮ

Ще ніч, і сад
тихий, неначе він
сам тримає себе
в тайні, і відчиняються
двері хати, тихо
як уста у позіханні, і
виходить із них чоловік, майже
прозорий, як віддих, босий
і у піжамі, і іде
в сад, без надуми, але і без
поспіху, немов на
працю.

Його ноги ступають небезпечно
близько до трави, що, як свіжо
нагострені пили, блищить
рядами, квіти
гарчать йому услід, рвуться
на своїх стеблах, як пси на
ланцюгах, стараються
вкусити його за п’яти, сині
від жил, і чистоти, і тіні
піжами, часами
його ноги майже
поховзуються в скелі, в
яких він може
пропасти, як у проваллях, він
іде до найвищого
місця в саді, стає
лицем до найчорнішої
частини ночі, розкидає якнайширше
свої рамена, і стоїть
так непорушно, немов прибитий
до хреста із дерева, такого
твердого, що навіть не мусить бути
видне.

Наверх до змісту