ВЕЧІР  I

Піраміди присмерку над площами, що темнішають, як вигасаючі квадратові сонця. Прямокутня геометрія Єгипту, яснішає, як фосфор, серед сутінків. Це тут блукатиме колись тендітний, як дівчина, юнак, не спішачися, щоб прибути на бенкет, влаштовуваний здеґенерованим князем. Це тут, як світло, відбите у мокрому асфальті, стоятиме стрункий обеліск, з ґраніту, схожого на фіялковий випар.

Книгарня, немов вокзал, повна зв’язку з життям великих міст. У ній ти прощаєшся зі своєю матір’ю, перед книжкою, як перед вагоном, який тебе повезе. Між шелестом паперу, немов віддалену розмову, чути надію на культурне відродження. На стінах, як світло, відбите на воді, настрій портів, заток, південної півкулі.

Дерев’яний міст із вдачею бика, побудженою лезами бензини і, наче пилом, теплом одного літнього пополудня.

Вулиці, немов радіюси колеса, що має прямокутню форму, випромінюють з центру : до білої алеї, що, як світанок, підходить до залізничої станції за містом; до кінотеатру, де на вельосипедах із трикутніми колесами їздять коні, які вміють виводити свої імена величезним сталевим пером; до школи на горі, кляси якої, як дзеркала, що мають глибину, одночасно, та заразом відмінно, відбивають твоє тіло; до кладовища, на якім, як на безформній дзвіниці, будованій не вгору, а в ширину, дзвонять темні кубічні дзвони могил, звуком, подібним до биття велетенських, переляканих сердець.

Наверх до змісту





ВІЙНА

Рухомі алеї військових валок. Розлізлі кипариси пилу. Світло, наче молот, розтрощуючий речі.

Руки з закасаними рукавами, як ноги велетенських польових коників, несуться мимо, немов на невидимих, повільно чвалаючих конях. Зелений колір уніформ, як чорнило каракатиць, у воді куряви.

Клапті світла, звисаючі зі щік, як опечена шкіра. Волосини брів, прозорі та напухлі від пилу. Дзенькіт казанків, немов слабі пружини. Зади коней, як ями у повітрі.

Місто, неначе млин, меле колони, що проходять крізь нього. Площі, як млинові камені, обертаються поволі, заокруглені рухом, білі, немов від борошна, від світла й пилу.

Вдома, виправдування й туга за чорними янголами в танках, за кіньми, одягненими у довгі, весільні шлейфи, за зброєю, що роблена для випещених жіночих рук.

Так, як тепер, за зеленню мундирів серед посух Естремадури, за смертю, що сталевим нігтем стукає в м’які двері олив.

Немов за битвою під Теруелем спеки і сходу !

Наверх до змісту





РІКА

Ріка, яка втратила назву, яка наповнена важкою тінню води, як колодою, притокою якої є великий палець на твоїй правій нозі, пекучий смак якої зостався на тонких губах твого м’яса, від якої ти навчився думати про море, біля якої ти постановляєш заснувати звіринець із черепів худоби, що померла на чахотку.

Вона пливе крізь м’які пороги матраців; немов холодний зелений телефон, вона приносить тобі вістку про смерть твоєї матері; вона надає напрям похоронам і парадам; двічі на день ти пролітаєш над нею із картками книжок, замість крил, з німбами сколиханого повітря довкола ніг; вона є дорогою до гір, якою, на одній нозі, втікає молодий селянин у полотнянім одязі від двох міліціонерів, німих від темних одностроїв, немов від порожнечі; вона несе у собі, як запах, зміст міської лікарні, із пополуднями, літеплими, як чай, в якій, як птахів клоччям, випихають жіночі шлунки теплим і солодким розчином гіпсу.

Неначе сон, кожного дня вона відносить твої думки.

Це від неї, одного зимового пополудня, ти заразився на смерть.

Наверх до змісту





СЛЬОЗИ

М’які кайдани. Воднисті мури.

Лежати спаралізованим на ліжку, наїдженим їх ситними яблуками.

Душа, виростає крізь очі. Дрібні пелюстки, розчиняються на шкірі. Тіло, меншає, неначе лід в теплій воді. Думки, неначе волога погода, виповнюють простір.

Про того, який від’їхав, який не певний, чи він не тільки поняття його відсутности у твоїм мозку.

Про хворобу, що, наче ясна сліпота, робить невидимими речі та істоти.

Про діри, залишені по устах і по теплу шепоту.

Про те, що прийде у формі великого посуду, наповненого словом із двох однакових складів.

Від темряви, липкої, як болото, томляться уста.

Наверх до змісту





ХВОРОБА

Рожеве, спінене вино, як закривавлене мереживо, визирає із твоїх уст. Веселка з помаранч, що починається в північній Африці, зникає у твоїм роті.

Твій хід по хаті є опущений палац із склом на вікнах, як подертим павутинням, із тинком, що, як пташиний гній, капає зі стель на долівки.

Меблі в кімнаті є рядами вікон, що виглядають на жовтий двір твоєї шкіри.

Потвори приходять пополудні на пальцях до твоєї спальні і натягають на себе твоє тіло. Рухом і злобою оживляють твої м’язи. Місто і люди, як звуки, видані тобою, втікають від тебе. Кричиш за ними голосом висохлим, як тіло старця.

Наказуєш : “Пийте із філіжанки це пінисте вино, спроваджене із Франції, яке має температуру і смак моєї слини”.

Говориш : “Визираєте з-за своїх щік і пліч, як з-за рогів хат, чи вже не вмерла я ! Цур вам, безсоромні ! Як світите очима !”

Докоряєш : “Дволичні союзники ! Самою ви зоставили мене на цій горі з тканини пістряка та флегми !”

Плачеш : “Не дайте мене ! Я не хочу до того царства гною та самоти !”

Грозиш : “Підождіть ! Весна іде лугами моєї шкіри !”

Коли відкидаєш ковдру, у твоїм шлунку видно послід породів, як сувої мокрих, рожевих простирал, і ріку, над якою відбувається операція, і якою, як ножем, лікар поре твою шкіру. Біль у формі жовтого калу пливе на її поверхні.

Немов з тунелю, з твого тіла виступає чоловік, що повертається із фронту. Його одяг просяклий, неначе запахом, гулом битви, яка відбудеться на другий день. Як світло на стінах, його присутність відбивається у міськім руху, натовпах і ясності.

Твій син сидить біля відкритого вікна, заваленого теплом. Неначе цигарковий дим, його окутує друк книжки, яку він читає уголос. Крізь його голову, немов верства жовтого мінералу крізь камінь, проходить лан пшениці.

Кволість, немов радирка, стирає клекіт, що доноситься до тебе знадвору.

Купи твого терпіння, неначе шлаку, ростуть за містом.

Наверх до змісту





КЛАДОВИЩЕ

Місце, де викують тобі нагробок зі срібла, затопленого в паперових грошах, немов у воді.

Де ти лежатимеш побіч чоловіка під кам’яною ковдрою, який складається з годинника з золота, червоного, як кров, вазонка, з якого виростає кислий, зелений дим, що спливає додолу, і кашлю біля білого й великого, немов гора, вікна.

Де за огорожею із запаху розтертого листя, на дорозі, покритій світлом, наче пилом, стоять коні, думки яких виступають на їхній шкірі замість поту.

До якого дорога веде повз розмову з двома дівчатами, якої звук становить її зміст, і повз уста твоєї учительки, важкі від простору кімнат її хати і тіней саду, де вона гуляє зі своєю дорослою дочкою і її нареченим.

Звідки видно подорож за обороти коліс і сльози, немов за гори; двоє погоничів, у яких лише одна спина, яку вони ділять, як свиту; рудого чоловіка, шкіра на обличчі якого, як зуби, зроблена зі золота; і високого, з лобом розлитим, як калюжа молока, який замість слів, вимовляє куски черствого хліба і злобне сичання своєї жінки.

Наверх до змісту