I

Жди мене
на тому мості,
що над зеленою рікою.

Я прийду до тебе
із сіножатей дощу,
з його конюшиною у волоссі.

У твоїх устах
стебла вітру
і моє ім’я.

Наверх до змісту





II

Не гніти мене
сльотою твого тіла,
не гаси віддихом
полум’я моїх очей !
Чуєш, як дощ садить
води росаду у саду ?
Пихтить, як тісто,
спорохнявіле дерево будинку.

О, які шорсткі, як цегла,
є твої руки на моїм обличчі !

Наверх до змісту





IV

Де ти ?
Хто розв’язав шнур простору,
вузлом якого ти була ?

Не можу я, не можу протверезіти
від обезсилюючого алькоголю логіки,
не можу визволитися із-під риштовань
правил цієї плянети !

Неначе сірий день, висить над містом
безмежна площа твоєї неприсутности.

Наверх до змісту





V

Приходиш,
наче протяг.
Приносиш зі собою
вітер
і шелест листя.
Робиш прозорими
стіни,
і кліматом весни
наповняєш помешкання.

Забираєш
всю мою пам’ять,
і, наче келех
чистої води,
ясним стає
мій мозок.

Наверх до змісту





VII

“Я не знала скарбів,
захованих у моїм тілі.
Кожного дня
даю тобі цілу себе !
Та тепер я — порожнеча :
ти забрав усе !

Хіба візьми ще
оту ясність,
що зосталася там,
де я колись була ...”

Наверх до змісту





X

Не знаю, що це за ріка,
яка несе мене, як поїзд,
далеко від усього,
яка поставила мур руху
між мною і тобою.

Дай мені руку !
Я пливу
повз твої уста,
та не може вхопитися
їх стрімких берегів,
сковзаюся
по мокрій глині
їхньої поверхні !

Наверх до змісту





XI

Я хочу пам’ятати
тільки твоє обличчя,
бліде, як кущ бузка
на розі темної вулиці.

Все є неважне !
Я хочу тільки кохати тебе,
у моїм мозку мати
тільки солодку пляму твоїх уст !

Наверх до змісту





XII

Нагадує день роки
перед твоїм приходом :
важкі китиці світла
повисли на моїх повіках.

І знову мозок розуміє
нудні формули міста, що мене обступило,
та ніяк не можу пригадати
значення твого короткого імени.

Наверх до змісту





XV

Де ти ?
Простоволосий вітер
шука тебе по вулицях,
в білих тунелях людських лиць,
між водоростями дерев.

Ущухло небо.
Сонце зіслабло,
немов під час затемнення.

Хто ти,
що тебе знає цілий світ ?

Наверх до змісту





XVIII

“Коли хочеш,
я піду геть від тебе,
та дозволь мені взяти з собою
моє невинне, як немовля, щастя.

Дозволь мені у моїй кімнаті
пам’ятати твоє дороге тіло,
і з лицем, покритим мережкою сліз,
дякувати тобі за те, що ти народився !”

Наверх до змісту





XX

Сьогодні,
як гора чорна
моя душа !
Немов зі сну,
не досягає твоїх вух
мій голос !

Лежу
у тісній домовині,
збитій
з шорстких дощок
моєї крови.

Наверх до змісту





XXI

Розбитий,
немов вікно,
думаю про те, що не станеться.

Не поведу тебе за руку,
білу, неначе яблуня,
в свій дім !
Не візьму я від тебе
серця, що мені простягаєш !

Як кулаки,
стиснувши очі і уста,
пройду повз тебе
і сховаюся
в колючому, мов терен,
кущі плачу.

Наверх до змісту





XXIII

Мою молодість
носиш
в своїй усмішці,
в мерехтінні шкіри,
в сяєві волосся.

Так колись
сонце
обіймали
мої руки,
як тебе тепер !

Наверх до змісту





XXV

Боюся глянути
на своє тіло.
Теплі сліди
ти зоставила
у його травах.

О, повернися скоро !
Як очі сліз,
мої уста сьогодні повні
твого імени !

Наверх до змісту





XXVII

Розкрилися
мої груди.
Світло ранку,
неначе голуб,
шукає у них затишку.

М’якою рукою
гладитъ моє обличчя
добрий світ !

Наверх до змісту





XXIX

Даремно
я шукав тебе сьогодні.
Не чули про тебе
небеса,
і зір мій
луною
завмирав між скелями пустки.

Лиш море
непритомно
повторювало твоє ім’я.

Наверх до змісту





XXX

Не затримає нас дзеркало
спаралізованими руками,
і стіни, плиткою пам’яттю,
не пригадають нашої присутности.

Лиш ліжко, лежачи горілиць,
ще чутиме наші тіла,
як сльози, що щойно висохли
на його пом’ятому обличчі.

Наверх до змісту





XXXI

Затули мої очі
лагідними краєвидами рук,
загаси полумінь розуму
м’якого поцілунку нетлею.

Роздягни мене у темряві :
нехай блиском тіла
всякну в теплі бібули стін
і у бліду пам’ять дзеркала.

Наверх до змісту





XXXII

У полум’ї свічок
являєшся мені,
у полум’ї свічок,
як полумінь, ясна.

Як свічки полум’я,
тоді мої уста
тремтять і гаснуть
від твого імени.

Наверх до змісту





XXXV

Немов вицвіла ніч,
цей сірий день,
і, як бетон,
гуде у вухах
вуличний гамір.

— Так
наче б ти
ніколи
не існувала,
а коли
існувала,
ніколи
вже не будеш
існувати !

Наверх до змісту





XXXVII

Неначе вітер у волоссі,
в моїх устах
твоє ім’я.
Прозорою водою
повіки
на очах.
Душа,
як сонце у воді,
в тобі !

Наверх до змісту





XXXIX

Крізь сон
чую твою присутність
біля себе.

Не знаю,
чи це сльози,
чи цілунки,
теплими краплями
падають
на моє лице.

Наверх до змісту





XLIII

Де ти ?
У лябіринті
твого тіла
тебе шукаю.
Немов луна,
літають
мої руки
по білих коридорах
твоїх членів.

Знайти,
як келех
холодної отрути,
твої уста,
і притиснути
до своїх ...

До самого кінця,
до смерти !

Наверх до змісту





XLIV

Не хочу
імени,
ні тіла,
ні свідомости !

Бути
прозорою
краплею
води
на квіті
твоїх уст.

Наверх до змісту





XLVI

Скажи,
що ясним джерелом
ще б’є кохання
з-під гори
душі моєї,
що це не я
сиджу підпертий
палицями непорушности,
і бачу,
як з муру дерев
додолу облітає
мокрий тинк листя.

Наверх до змісту





XLVIII

Зостались
лиш твої
уста,
на яких
вмерти,
немов розп’ятому,
як на м’якому
й теплому
хресті !

Наверх до змісту





L

Зору,
як рук
спаралізованих,
не можу
піднести.
Забув
вже навіть
смуток
за тобою.

Пусто,
як після
похоронів
власної
душі !

Наверх до змісту