САМОТА

самітний гітарист
під пласким небом,
який плаче звуками,
круглими, як сльози,
людина в юрбі,
серед поту і жовтих звуків,
двоє в м’якому ліжку,
які доторкаються білими животами
і снять різні сни,
чи я,
ідучи вночі,
а мої кроки,
як магічне слово,
повторюване безупинно

що є життя,
як не будинок,
повний пустих кімнат

Наверх до змісту





ЛЮБОВ

моя любов банальна,
як смак банана
в роті,
та я мушу
цілувати
холодні уста
моєї дівчини,
доторкатись пальцями
її шкіри,
як цитрина, твердої,
і казати :
я кохаю тебе !
бо я людина

Наверх до змісту





Я

я не поет,
бо мої слова грубі,
як поліна,
і не мистець,
бо мадонни німі до мене,
як чужі фотографії,
і не філософ,
бо не можу читати
ні Канта,
ні Декарта

але коли ніч
і коли пече мозок,
що мені робити ?

— коли б я вмів ходити на голові,
я ходив би

Наверх до змісту





ПІСНЯ  МІСЬКИХ  ДІТЕЙ

сонце,
сонце,
поцілуй наші руки,
засвіти наші очі,
загрій наші тіла,
бо наші матері сплять
в брудних ліжках,
як повії після важкої ночі,
бо наші батьки працюють
серед божевільних машин,
забувши нас, і навіть свої імена

сонце,
сонце,
світи нам ясно,
щоб ми пустили коріння
в мертвий череп асфальту

Наверх до змісту





ВЕЧІРНЯ  ПІСНЯ

сліпне небо,
а будинки прозрівають

як сумно числити зорі,
мокрі, що втікають із пальців

чому я сам,
із льодовими руками ?
чому я не вийду на вулицю,
де капають люди ?

сліпне небо,
а будинки прозрівають

як сумно вмирати,
думаючи про життя

Наверх до змісту



FLORES  PARA  LOS  MUERTOS

I

не співайте мені пісень,
які пахнуть зів’ялими вінками,
голосінням скрипок крізь воскові пальці
не будіть мене,
не світіть квітами свічок
в мої скляні очі,
бо я не можу знести запаху костей
під втікаючою шкірою,
бо мені ввиджаються сумні похоронні ритуали

чому хвости цигарок
говорять до мене про урни ?
чому стіни кімнат
говорять до мене про труни ?
чому обличчя інших
сміються до мене черепами ?
чому пісні гітар
співають про мою смерть ?

я знаю,
я згубив своє тіло
в натовпах спітнілих днів,
сливковою тінню
я падаю на картки доріг
(о, як синію я !),
на обличчя інших
(о, як синію я !),
не лишаючи сліду,
несений вітром, як голос,
я пролітаю вулицями,
зачіпаючись за гострі щоки будинків,
роздираючи себе на стрічки
(о, як співає моя тінь,
як мелодійна поверхня шовку)

вітайте,
я прийду до вас,
не ламаючи тиші,
я ляжу, як квітка, між вами,
стята квітка,
із слизькою рідиною на обрізаних ногах,
вітайте,
я є один із вас,
недалекий і ненепокірний


II

я мусітиму піти колись,
одного гарячого пополудня,
вдягнений в чорний, дещо тісний одяг,
із китицею білих квітів,
і запалити їх на ваших гробах

я сидітиму довго на теплих кам’яних спинах,
із прив’ялою пам’яттю коливаючись в повітрі,
не думаючи ясно про вас,
але будучи разом з вами

я проходитиму висохлими ріками доріг,
читатиму уважно монотонні вірші ваших імен,
очима чи пальцями, і устами,
ховатиму своє обличчя від очей неба,
затикатиму свої вуха від язиків життя

під кам’яними обкладинками
ви лежатимете нерозкриті,
як значення деяких неясних слів,
прислухаючись до шелестіння мого язика,
до монотонного співу моїх ніг,
прощаючись зі мною і дещо злобно кажучи :
до побачення, молодий чоловіче


III

не тужіть,
як болем, тліючим десь глибоко,
як призабутим поличником,
не тужіть за рухом і холодним волоссям вітрів,
лежачи в тілі землі
із жахливою усмішкою в зубах,
не тужіть

ви знаєте про молодих мужчин,
які божеволіютъ в холодних кімнатах,
які вішають свої тіла,
як покірні чорні плащі,
ви знаєте про молодих дівчат,
які люблять літати з вікон високих будинків,
наповнивши яму грудей повітрям
і зробивши очі білими, як яйце,
ви, врешті, знаєте скриті постанови,
що шепочуть запорошеними устами,
тихо, як підошви на піску

чи жалко вам за мокрою білизною днів ?
чи ви хочете почути її долоні на ваших обличчях ?
чи може ви тужите за сонцем,
яке сміялося з ваших старанних вчинків ?

не тужіть,
ви лежите білими статуями
в кімнатах чорних шовків,
непорушні, спокійні, байдужі,
вас не будять пальці дощу
на натягнутій шкірі землі,
вам не дере обличчя руками
конаюче в крові сонце,
ви п’єте голодними ротами очей ніч,
сміючись із її лякання,
не тужіть !

Наверх до змісту





ОДА  ДО  КАФЕ

О. Л. Вороневичу
I

о, тепле місце відпочивання тіла,
де можна розвісити мокрі полотна шкіри,
висушити на вітрі сухих але ласкавих хвиль
піт втоми, ноги поставити, чекаючи
аж біль стече на долівку тихим скимлінням ножа,
за склом, в синьому світлі неба, боротимуться ще деякі :
на ґратах каналів лежатимуть мокрі, безголові трупи,
відходитимуть останки бунтівників
із без’язиким, німим прапором, але не розчаровані,
о, місце відпочивання сухих, як горіх, півкуль кучерявого мозку,
де можна, залишивши поле бою, оглядаючись,
перестати бути винним, дряпаним, ссаним всередині,
де можна майже заснути із ротом, повним смаку
молока жовтих грудей південних овочів,
де можна плакати приємними слізьми,
які течуть, як роса, із фіялкових очей,
де можна принести богові щастя
дві монети в жертву, заміняти за
дві хвилини лінивого спокою

о, святине немаючих святинь,
ти приймаєш в свої теплі долоні
сповідання залюблених і розчарованих,
слухаєш віршів поетів і крикливі розмови
філософів і мистців з чорними бородами,
ти пригортаєш їх до теплого, твердого живота,
прикриваючи великою долонею,
гладячи їхні спини і гладке волосся,
о, мати ридаючих сиріт,
ти віддаєшся бажаючим, як дешева повія,
продаєш біле, тепле тіло
молодим, що шукають наповнення,
і лишаєш їх спокійними і повільними, коли відійдуть


II

в льодових ротах висить чорна ніч,
що смакує, як ніч тропіку,
що нагадує язикові
дихання, як в сполуці двох там-тамів

синім язиком співає цнотлива музика,
картини вже не снуються в черепі танцюючими,
лиш наростають тоді неясні хотіння
і знову цнотливо плаче теплою кров’ю серце

о, плач, кволе, боязливе серце :
я є усміхнено-задоволений болем,
плач, серце, в святині спокою,
де крізь сині вікна видно життя

Наверх до змісту





ДУМКИ  ПРО  МОЮ  СМЕРТЬ

I

думати про смерть
тілом, яке росте,
яке повне твердої крови,
як абрикоса чи кавун,
шукати серед цифр
абстрактних років,
що не мають значення,
років, які не будуть,
але які можуть бути вимовлені,
як велетенські суми грошей,
треба бути хворим або холодним,
який не встромляє мокрої руки,
непевний, чи знайде шорсткість паперових листків,
із неясним страхом про порожнечу

треба будитися лиш тілом серед ночі
і говорити : я не хочу, я не хочу, я не хочу,
відчувати всесвіт обмеженої краплини
з натягнутими поверхнями рідини,
і вдивлятися довго, і відчути
мікроскопічність амеб, яких не видно,
і зрозуміти аналогічно
безмірність одного дня

є зовсім нормально і логічно
нетерпеливитися, і кусати шкіру,
і боятися про недостатність часу,
який заспокоює спрагу

але, вдумавшись в рівчаки мого мозку,
оглядаючи звичайні вчинки людей
на берегах морів і басейнів,
на плечах доріг, в ліжках і в поїздах,
я навчився відрізняти смак,
не знаючи його назви :
я відчув, що спрага не всесвітня
і що неясне бажання одного пополудня
вміщає в собі скарб
нерозв’язаної таємниці

— дивлячись на абсурдні цифри
з довгими чужими прізвищами,
від яких в’яжеться язик,
родиться почуття жалю
одного осіннього пополудня


II

атлети вилітають в небо
краплями снігу в очі,
махаючи недорозвиненими крилами,
голими, рідкими руками :
в мільйонах грудних кліток
стискається тепле повітря
і відбувається процес лету і слави

мені властива необґрунтована заздрість,
косооке бажання бути першим,
я люблю бути частиною світу,
щоби світ був частиною мене

я люблю жити довгими томами вчинків,
які пов’язані в одну линву,
які тягнуться, як весна, дозріваючи,
які насичують товщем стравохід,
серед яких немає відступів
і не видно навіть набоки

тоді я розумію будинки архітектів,
купівлю гарних суконь
і завзяті обличчя хлопчаків,
тоді я провітрюю пом’яті груди,
від яких пахне нафталіною і молями,
і загоряю на сонці серед дівчат,
і цілую їхнє тіло білими зубами

як добре жити серед вітру
і пахучих хвиль спідниць,
чи літати атлетом в небо,
чи навіть надувати груди повітрям
і бути заздрісним з іскрами в очах !

сміючись, я зустрічаю похорони,
ждучи на брамах парків,
цілуючи радість волосся
і не розуміючи жалібних барв,
але вночі я мушу будитися,
дихати важко з криком, замотаним в устах,
і слухати пручання серця
в пальцях ребристих грудей

липке тіло порожнечі
лежить тоді біля мене,
і мене ссуть думки :
неясні, але про похорони


III

я є сам
серед людей і книжок в бібліотеці,
серед задуманих, вразливих на кроки, коридорів,
ковтаючи сухі куски хліба,
пишучи з закритими очима

на гамірних роздоріжжях я стою,
чи під високим небом,
чи серед тонких дерев миршавих парків,
питаючись, чи знає хтось
про картини в моїх очах,
про вітер під моїм одягом,
про гарчання голоду в шлунку,
не словами я питаю себе
про необхідність моїх думок,
моїх слів і повітря, яке зуживаю,
про важливість простору, який займає
густими тканинами і теплом моє тіло

я можу піти в кіно,
читати книжку, чи не думати,
я можу сісти в поїзд
і від’їхати в голубий тунель,
я можу кинутись під авто
і, почувши зойкіт ґуми і гарячого металу,
перестати існувати,
як залишити непомітно кімнату


IV

вечір горить синім полум’ям,
холодним, німим, присипляючим :
хемічна реакція одного дня,
оксидація життєвого прагнення

з високих веж, де годинники,
падають самітні години,
деякі сумують очима,
проходячись під зеленими світлами

я розумію байдужі закони природи,
неминучість їхнього здійснення,
я розумію абсурд відчувати в грудях :
про центр всесвіту, вічність і важливість,
почуття Я, як кружляючої плянети,
про безперечне призначення до цілі

але можна стати глухим
до протяжного, безконечного звуку,
організм перестане нотувати
і пересилати в мозок вістку,
можна, будучи таким, жити,
заробляти на хліб, і женитися,
і навіть бути щасливим
блідим, наївним щастям

але мені властива
саме оця меланхолійність
хоч не хворої, та чутливої людини,
яка водить її по бульварах,
під голубими парасольками вечора,
я роблю враження від’їжджаючого
в далеку запорошену подорож,
покидаючи рожеві троянди
за залізним парканом і дружину,
заплакану, з обезформленим обличчям,
я прощаюся із стрілками годинників,
зеленими лавками і білим камінням доріг,
із привичками, які набуті роками :
бути разом з людьми і зацікавленим,
я побуджую, немов навмисне, жаль
через неминучість зостатися віддаленим,
бути, як в парку постать
кам’яного невідомого генерала

вечір завжди
має неґативний вплив на людей
і чомусь спонукує їх
думати про старість і часами про смерть


V

я мушу признатися, що люблю,
дещо підсвідомо й суворо,
вставання ранком, і руханку,
і навіть повні таємниць дні,
я люблю біль у м’язах і здорову втому,
яка штовхає в свіжий короткий сон,
я мушу признатися, що люблю
навіть місто, і розмоклі обличчя негрів,
і навіть холод, і голод, і невдачі,
і біль, і ампутацію кінцівок,
я навіть люблю оту непевність і відповідальність,
яка іде з життям

я часто говорю такі слова,
немов молюся до мертвих карток паперу,
немов думаючи, що хтось вимовить
слово, на яке чекаю

Наверх до змісту





ОСТАННІЙ  ВІРШ

я мушу замовкнути колись,
зужитий своїми словами,
я мушу перестати повторяти
одне слово, яке звучить банально

є багато слів, які тремтять приємно,
уложені в барву веселки,
якими можна наповняти себе,
забувати про тіло через них,
але вони надто непотрібні,
надто легко їх позбутися,
але пощо викидати їх,
коли вони непомітні і не важать

я можу замовкнути колись,
і коли прийде цей день закінчення,
я відійду із спокійним тілом і очима,
задоволений до найвищого піднесення.

Наверх до змісту