КОВАЛЬ

Пісні кують небесні ковалі,
співають ними синє тіло світу;
на м’язі серця блискавки поміту
карбують нам залізні королі.

Кував коваль в задрипанім селі
якогось безпросвітного повіту.
На лаві газди — літослови міту
розпаленої, ярої землі.

Він зароди з горнила золоті
виймає. В строгім самозабутті
навчає їх праформами співати.

А щось маленьке тулиться в куті,
таке руде, окате, пелехате, —
навчається свої пісні кувати.

Наверх до змісту





ВЕЧІРНЯ  МОЛИТВА

На човні через ніч перевези
мене, підпитий діду. Берег рання
чекатиме з посухою жадання
і з повінню коханої сльози.

Про острови солодкі не верзи
у стоголосих хащах засинання,
і не заманюй шалом догоряння,
і шквалом опівнічним не грози.

Я дам тобі за твій нечистий труд
цих кілька слів. Подякуєш нещиро
і заховаєш у лахміття бруд.

Відпливши під вітрилом козошкірим
назад у ніч, над ними вчиниш суд
і пустиш танцювати з чорним виром.

Наверх до змісту





НАРЦИЗ

Він просить перед дзеркалом : “Прости !”
І знову — стрімголов до книгозбірні :
як в катакомбах, черепи примірні,
лежать там сни, щоденники, листи.

Чужим життям береться він брести,
розкльовувати сторінки покірні,
визбирувати з них слова добірні, —
прообразом своє життя спасти.

А як зневіжать образи невірні,
кімнати знову клечає комірні
своїми ж масками, — щоб знову їх нести
в нові міста і на чужі мости.

І знову входить в дзеркало несите,
прощення знову у ньому просити.

Наверх до змісту





ТРУДНІША  ГРА

Відношень дивних я знавець тонкий —
монаших шпетних змов у срібних горах
і слів, що ти проговорила вчора,
кладучи на полицю тарілки.

Двозначний погляд, стримано палкий,
твоя хода, увивиста і скора,
навіяли якісь рядки з Тагора
та дервішів-вітрів в’юнкі танки.

Що за метафори ! Мені пора б
з Тагорами пустити їх на вітер,
бо ігор цих не майстер я, а раб.

Переді мною ж найтрудніша гра :
так як плекати чи топтати квіти —
усю тебе звичайно зрозуміти.

Наверх до змісту





ДРАМАТУРГІЯ

Я пережив наш життєдайний гріх,
ту нашу гру, квітневу та осінню.
А ти приходиш і відходиш тінню,
неначе лицедії снів моїх.

Є в мене вже новий “Театр утіх”
в старім будинку, що відгонить тлінню;
та іноді молюсь тому камінню,
що з нього був збудований твій сміх.

Для інших будеш маскою сумною,
малою ролею, — або ж судьбою
обсудиш кожний спад їх, кожний зрив.

Мені ж ні ластівкою, ні совою
не станеш, а залишишся собою, —
такою, як тебе я сотворив.

Наверх до змісту





ЗГУСТКИ




Колись мій час на мене віяв братом,
весною, що тулилася до мене, —
усе в мені знемовлене, зелене,
мої завиті тайни виявляти.

Тепер мій час на мене кряче круком,
завихром падолистовим регоче, —
листи мої волочить бурим бруком,
щоб їх читали зір нещирі очі.

Наверх до змісту







Ця яблуня була мені сестрою,
весною воскресала в білий спалах,
мене кормила радістю земною,
поживою страждання напувала.

Коли ж я з нею на порі розквітла
святої Нені білим благовістям, —
прийшов приблуда із чужого світла,
щоб нас розтяти слова наглим вістрям.

Наверх до змісту







Глухий неспокій в листі та квітках
тривожить слух і не дає читати.
Невже на дощ ? Підходжу до вікна,
щоб вишню про погоду запитати.

На аркуш грядки, де слова вінком,
наводить небо нечіткі цитати.
Я і маленька вишня за вікном
читаєм. Боїмося відчитати.

Наверх до змісту







У зосередженні безмірних літ
працюють разом безлічі варстатів —
про зелен світ складати рідний міт,
історію повернення верстати.

Поріжуть вас, пов’яжуть вас у сплави,
трачі жбурнуть на пили швиргома.

По білих клаптях душ у мурих швах
верстатиме чужі криваві справи
несито метушлива мурашва.

Наверх до змісту







Для тебе змайстрував я клітку слів,
аби тебе як щиглика замкнути.
Із натяків прозору сітку сплів,
аби тебе зловити і забути.

Коли тебе забавно годував
окрушинами здогадів з долоні, —
як міг я знати, що мої слова
давно вже служать у твоїм полоні.

Наверх до змісту







Він знов чужий. Думок і диму клуби.
Пером щось на папері здоганяє.
Вона його і любить, і не любить,
вона його і знає, і не знає.

Він бог чи мох ? Ріка чи недоріка ?
Раб духів конокрилих чи лабатих ?
В цю ніч не стане знов за чоловіка,
а лебедя їй мусить посилати.

Наверх до змісту







Великий кусень сонця відламався,
коли ти народилася. Дивись !
Від нього ти, як день згасав, сама вся
засвічувалась усміхом колись.

Дивися. Відплива твоя плянета
в той простір, що вже притул дав мені.
Як зірка в пісні давнього поета,
то блідне, то згасає вдалині.

Наверх до змісту





ПОЕТИЧНИЙ  ХЛІБ

Такого хліба треба б замісити,
щоб в нім було і злетів, і покор,
щоб був їдою хворим, їддю ситим, —
та я ні пекар, ані прокурор.

Для мене білий місяць зорі меле.
Я із білків совиних піну б’ю.
Та ще й тополі самогубний лемент
до розчинів щонічних додаю.

Та це не так. Моя пожива — час.
Скавчання чорношкірої коханки.
На вицвілому плющі — отченаш.
Смердючі ночі та нудотні ранки.

Та й це брехня ! На свій насущний хліб
я заробляю. Жезлом менажера
корю ледачий чорношкірий хлів,
бо ж так велить система-ненажера.

А волю світу — бидлову, обидну —
по віядуках мрії обійду
та й тополину виявлю біду
в неділю, після доброго обіду.

Наверх до змісту