КОВАЛЬ
Пісні кують небесні ковалі,
співають ними синє тіло світу;
на м’язі серця блискавки
поміту
карбують нам залізні королі.
Кував коваль в задрипанім селі
якогось безпросвітного повіту.
На лаві газди — літослови міту
розпаленої, ярої землі.
Він зароди з горнила золоті
виймає. В строгім самозабутті
навчає їх праформами співати.
А щось маленьке тулиться в
куті,
таке руде, окате, пелехате, —
навчається свої пісні кувати.
Наверх до змісту
ВЕЧІРНЯ МОЛИТВА
На човні через ніч перевези
мене, підпитий діду. Берег
рання
чекатиме з посухою жадання
і з повінню коханої сльози.
Про острови солодкі не верзи
у стоголосих хащах засинання,
і не заманюй шалом догоряння,
і шквалом опівнічним не грози.
Я дам тобі за твій нечистий
труд
цих кілька слів. Подякуєш
нещиро
і заховаєш у лахміття бруд.
Відпливши під вітрилом
козошкірим
назад у ніч, над ними вчиниш суд
і пустиш танцювати з чорним
виром.
Наверх до змісту
НАРЦИЗ
Він просить перед дзеркалом :
“Прости !”
І знову — стрімголов до
книгозбірні :
як в катакомбах, черепи
примірні,
лежать там сни, щоденники,
листи.
Чужим життям береться він
брести,
розкльовувати сторінки
покірні,
визбирувати з них слова
добірні, —
прообразом своє життя спасти.
А як зневіжать образи невірні,
кімнати знову клечає комірні
своїми ж масками, — щоб знову
їх нести
в нові міста і на чужі мости.
І знову входить в дзеркало
несите,
прощення знову у ньому просити.
Наверх до змісту
ТРУДНІША ГРА
Відношень дивних я знавець
тонкий —
монаших шпетних змов у срібних
горах
і слів, що ти проговорила вчора,
кладучи на полицю тарілки.
Двозначний погляд, стримано
палкий,
твоя хода, увивиста і скора,
навіяли якісь рядки з Тагора
та дервішів-вітрів в’юнкі
танки.
Що за метафори ! Мені пора б
з Тагорами пустити їх на вітер,
бо ігор цих не майстер я, а раб.
Переді мною ж найтрудніша гра :
так як плекати чи топтати квіти
—
усю тебе звичайно зрозуміти.
Наверх до змісту
ДРАМАТУРГІЯ
Я пережив наш життєдайний гріх,
ту нашу гру, квітневу та осінню.
А ти приходиш і відходиш тінню,
неначе лицедії снів моїх.
Є в мене вже новий “Театр
утіх”
в старім будинку, що відгонить
тлінню;
та іноді молюсь тому камінню,
що з нього був збудований твій
сміх.
Для інших будеш маскою сумною,
малою ролею, — або ж судьбою
обсудиш кожний спад їх, кожний
зрив.
Мені ж ні ластівкою, ні совою
не станеш, а залишишся собою, —
такою, як тебе я сотворив.
Наверх до змісту
ЗГУСТКИ
Колись мій час на мене віяв
братом,
весною, що тулилася до мене, —
усе в мені знемовлене, зелене,
мої завиті тайни виявляти.
Тепер мій час на мене кряче
круком,
завихром падолистовим регоче,
—
листи мої волочить бурим
бруком,
щоб їх читали зір нещирі очі.
Наверх до змісту
Ця яблуня була мені сестрою,
весною воскресала в білий
спалах,
мене кормила радістю земною,
поживою страждання напувала.
Коли ж я з нею на порі розквітла
святої Нені білим благовістям,
—
прийшов приблуда із чужого
світла,
щоб нас розтяти слова наглим
вістрям.
Наверх до змісту
Глухий неспокій в листі та
квітках
тривожить слух і не дає читати.
Невже на дощ ? Підходжу до
вікна,
щоб вишню про погоду запитати.
На аркуш грядки, де слова
вінком,
наводить небо нечіткі цитати.
Я і маленька вишня за вікном
читаєм. Боїмося відчитати.
Наверх до змісту
У зосередженні безмірних літ
працюють разом безлічі
варстатів —
про зелен світ складати рідний
міт,
історію повернення верстати.
Поріжуть вас, пов’яжуть вас у
сплави,
трачі жбурнуть на пили
швиргома.
По білих клаптях душ у мурих
швах
верстатиме чужі криваві справи
несито метушлива мурашва.
Наверх до змісту
Для тебе змайстрував я клітку
слів,
аби тебе як щиглика замкнути.
Із натяків прозору сітку сплів,
аби тебе зловити і забути.
Коли тебе забавно годував
окрушинами здогадів з долоні,
—
як міг я знати, що мої слова
давно вже служать у твоїм
полоні.
Наверх до змісту
Він знов чужий. Думок і диму
клуби.
Пером щось на папері здоганяє.
Вона його і любить, і не любить,
вона його і знає, і не знає.
Він бог чи мох ? Ріка чи
недоріка ?
Раб духів конокрилих чи
лабатих ?
В цю ніч не стане знов за
чоловіка,
а лебедя їй мусить посилати.
Наверх до змісту
Великий кусень сонця
відламався,
коли ти народилася. Дивись !
Від нього ти, як день згасав,
сама вся
засвічувалась усміхом колись.
Дивися. Відплива твоя плянета
в той простір, що вже притул дав
мені.
Як зірка в пісні давнього поета,
то блідне, то згасає вдалині.
Наверх до змісту
ПОЕТИЧНИЙ ХЛІБ
Такого хліба треба б замісити,
щоб в нім було і злетів, і покор,
щоб був їдою хворим, їддю ситим,
—
та я ні пекар, ані прокурор.
Для мене білий місяць зорі
меле.
Я із білків совиних піну б’ю.
Та ще й тополі самогубний
лемент
до розчинів щонічних додаю.
Та це не так. Моя пожива — час.
Скавчання чорношкірої коханки.
На вицвілому плющі — отченаш.
Смердючі ночі та нудотні ранки.
Та й це брехня ! На свій
насущний хліб
я заробляю. Жезлом менажера
корю ледачий чорношкірий хлів,
бо ж так велить
система-ненажера.
А волю світу — бидлову, обидну
—
по віядуках мрії обійду
та й тополину виявлю біду
в неділю, після доброго обіду.
Наверх до змісту