ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


БОГДАН  РУБЧАК

Вибірка поезій — частина 5


МАРЕНУ  ТОПИТИ    (1980, 1991)

ВІЩУН
МАЛА  ЛЕҐЕНДА
НА  ПОЛЯХ  “ІЛІЯДИ”
1. Герої
2. Боги
3. Дезертир
П’ЯТНИЦЯ  САМ
ЛИСТ  ДОДОМУ
ДЕКАДАНС
ДРУГА  ОГОРОЖА
СВЯТА  І  ЧОРТ
ЕСКІЗИ
1. Мадриґал
2. Нарікання на грудень
БОЖЕСТВА
ДУМАЮ  ПРО  ВОЛЛЕСА  СТІВЕНСА


Назад до сторінки “БОГДАН РУБЧАК



ВІЩУН

Обачно ! Не запитаєш нікого,
де починаються межі ці.
Навіть оленя зіркорогого,
ні гадюку, темну наложницю,
ні мухомора, що мружиться
на світлотінні грані,
ні журавля, що ножицями
перетиває світання.

Неначе перснями, брязкальцями
на спраглих пальцях жіночих,
очей гарячими дзеркальцями,
де блискаютъ межі ночі,
русалчими, дикими танцями
слово тебе наврочить,
та не покаже під місяцем
підземним знаків пророчих.

Потрібен тут не з зозулинця вивар,
а голос іншою грою,
що говорить не миртом, а вивертом,
вивіркою, куною,
що відає з пущі вивести
бугайця до водопою, —
тільки такий на вивесні
заволодів тобою.

Він учням на врочищах голубавих,
де відсвітилися зáсвіти,
в білих борах з прозорими навами
заборонить говіти, —
та як світ уруниться нивами,
крикнуть з купави квіти,
заведе під кореня звивини
слово там засвітити.

Наверх до змісту





МАЛА  ЛЕҐЕНДА

Корився він по норах і печерах,
та ніжности у камені замало :
старих світів коричневе череп’я
його безсилі стопи протинало.

Блискучі очі стер об голі скелі,
і вже йому нічого не боліло :
у гордості колючій та пустельній
прокляв, прогнав від себе кволе тіло —

і став всесильним. І зійшов він паном
від клекоту орлів у наші села.
Вона його зустріла з повним збаном
води — м’яка, землиста і весела.

Так ніби з помсти за камінне жниво
свого життя — блукання піднебінням —
забаг зачати свій камінний вивід,
засіяти її зірок насінням.

Неначе льодом, каменем зашерхли
поля, закляті в нерости коросту,
завмер в камінну тишу гілки шерех,
заклякли трави у кривлянні росту,

і все застигло без життя і смерти.
Вона ж стояла скелею стрімкою,
аж випливла з правод краплина вперта
і потекла камінною щокою,

немов сльоза. Пробіг по ріні вітер,
і вічне сонце вечоріти, дніти
пустилось знову. На камінних вітах
камінне листя стало зеленіти.

Наверх до змісту





НА  ПОЛЯХ  “ІЛІЯДИ”

1.  ГЕРОЇ

Потвори на ходулях. Блискучі чучела
із бронзи. В бровах кров запечена
порічками. Пусті очиць печери,
і вбивства похітъ наглі зуби шкіритъ.

У вухах їм галактики бринять,
а венами колують кораблі;
кує ненависть гордий герб у серці,
і навіть горб наїжив зелену шерсть.

Жорстокість. Розчепірена щока.
Розчавив камінь череп. А в кущах
зламане ратище. Епос. Ось про що
нудно заводять старці по шинках і досі.

А все-таки нещасні. Кукли сил,
хворіють на простоволосий шал,
що смерть дітей на нього — єдиний лік.

Вони ж надлюди. Нелюди, каліки.

Наверх до змісту





2.  БОГИ

Найстарший цинік розвернувся в хмари
і безхребетно крутить так і сяк.
Синок з ним поруч — бородач-босяк,
і збочена Атена кров’ю марить.

Старий дари рахує, з жаром скнари
рознюхуючи : цап чи порося ?
За дим офір, що потом тіл просяк,
можливо, низпошле дешеві чари.

Таким наборг ми віддавали долі ?
Це — богування : раптом стати птахом,
пройтися вихром по смертельнім полі ?

Як дні замкнуться у конечнім колі,
хто їх судитиме пекучим жахом ?

Плач, Ахіллесе. Розпач, Андромахо.

Наверх до змісту





3.  ДЕЗЕРТИР  —  (Паріс у Третій пісні)

Столиця поїздами й антенами ніч намацує.
Не егіда Атени, а брудна фіранка в готелі
тепер мені бринить, Гекторе, і мені добре. Це є
мій день.
Кажеш, що пошиєш мені з каменюк шинелю,
називаєш то лялею в льоконах, то моржем-самцем,
женокрадом, жеребцем, кнуром, кльовном у душних спальнях.

Хай буде так. Але йди геть. Хвалися над трупом. Сам цей
світ кори. Кричи собі пеани. А мені дай спокій.

Прокльони, Патроклоси, Ахіллеси з залізним серцем,
коні, колісниці, божевільні бóги, ікло піки :
цей маніякальний калейдоскоп — геройство ? Сплив сперми
у бронзу оргазмом убивств чи в скорчені жахом піхви
рабинь — мужність ? Ти вже старий. Мариш гаслами стертими.

А мій тілесний спис вібрує днетворчою раною
моєї коханої і безсиліє в мислях смерти.

Я ще піду в призначення синьовинового ранку,
щоб убити робота смерти з усесвітом на щиті,
і теж трупожерним круком над тілом скульптурним крикну.

А тепер дай мені спокій. Дай заснути в теплім житті.

Наверх до змісту





П’ЯТНИЦЯ  САМ

Оцей наговорив багато хитрих слів,
оставив тьму дарів, що я їх не просив :
на погляд мій відвертий маску він надів,
мов хутра на ебен богатої краси.

Заразу жаху защепив у кров мені,
гріха гарячку та хандри липкий намул, —
не миготять уже боги в моїм вогні,
я мушлю роздушив, бездушну вже й німу.

Громаджу купи дум і сумнівів-жалів,
як ягоди сухі, що нагромадив він :
лякають день і ніч руїни кораблів,
корони королів, птахи чужих провин.

Відплив, як бог. А я на звідному піску
злим хвилям прокричу його пісну мораль,
та й полечу зі скелі в хвилі хлань жаску —
хай зацілують біль макреля і кораль.

І хай йому тоді, в ту божевільну мить,
в таверні, де торги, гетери, ром і шум,
папугою знаття свободи зверещить
і випалить ущент проклятий, гордий ум.

Наверх до змісту





ЛИСТ  ДОДОМУ

Набридло, знаєш, груднем жати жито
і вижидати винограду в січні, —
тягнутись знову на дебелій притчі
назад у вічність, мов сценічний витязь.

Як марива, щоб слово сторожити, —
твої торкання. Як кошмару причет.
Як ті тополі, спогадом ґотичні,
що їх не можна летом пережити.

Тож як нам бути ? Нам, що не існуєм
ні у моїм, ні у твоїм майбутнім ?
Невже назавжди євшан-зіллям струїм
мою струнисту кров, кровисті будні ?

Закам’янієм в далечі облудній,
як випрозореностарі статуї.

Наверх до змісту





ДЕКАДАНС

1.

Осінь, наче в’юнка кокетка
з далеких днів,
що в протертім портреті предка,
на чарки дні

бачить очі палкі, протлілі,
і чує жаль,
і колише в закляклім тілі
свій перший вальс.


2.

Осінь, наче крихкий вельможа
в бруднім бістро,
що покійним покоям, льожам
підносить тост;

щось помітне в тендітних рухах,
як осад свят,
і, як морок, бреде по бруках
його віват.

Наверх до змісту





ДРУГА  ОГОРОЖА
Від безміру глухого світу
оборони, моя розквітла !
(Б. І. Антонич)
Мережу я спорудив на межі,
куди вимови вже не досягають :
крізь різьблені щілини просякають
рослини темні, мов слизькі вужі.

Ці візерунки візантійських брам
розсиплються, розпустяться, розтануть,
і у валах тривалого туману
розвіється оселя, Міріям.

Прийди, неначе первістка. Схились,
неначе вітки тінь на підвіконні,
щоб кровоколом білогриві коні
промчались знову. Як співав колись.

Сестрою милосердя пригорни,
накресли коло на піску під нами, —
первинними знаками, як руками,
від первісного сну охорони.

Наверх до змісту





СВЯТА  І  ЧОРТ

В коконах ікон заклякли вікна,
і в сукні всеношних сонні стегна.
Різноколірові миті квітня
в зóлоті старих мозаїк стигнуть.

На безликий клен упали руки,
замість спати в сплеті рук жиластих,
у постелях кучерявокручих
жити, і на близни ласку класти.

Слів служниця ти і марив жниця.
Наче в нішах переполовілих,
у твоїх безвітряних зіницях
крила голубів закам’яніли.

Сміху скалками уста б калічив,
жмурами жури я б щоки клечав, —
бо погідний день твого обличчя,
як жахлива Божа порожнеча.

Наверх до змісту





ЕСКІЗИ

1.  МАДРИҐАЛ

Крихітно пола
мана моя дама.

Тремтить дробина
очей в очах. Мана
уст на мені.
Дрижать.

Дотиків сніг за
сипав на сни —
на близнята задум
коханого тіла,
що мозку вощини

в його меду.

В призмі зору
її промінь роз
битий. В розчині ночі
блідо освітлений
планеток рій :

чоло — манастир,
стегна —
турецький рай,

волосся — дощ,
долоні, сказано, сніг,
губи — у сміх,
а очі — чомусь у плач.
Так дивно пола
мана моя дама.

Наверх до змісту





2.  НАРІКАННЯ  НА  ГРУДЕНЬ

Трудно вмирає рік,
як старовір.

Трудно грудень
холоднорукий
віддає мені спогади
погоди
очей твоїх,
і брів,
і грудей.

Старий скупар !

Дражнить
твоїм обличчям
в сухожиллі галуззя.

Наверх до змісту





БОЖЕСТВА

(З В. Г. Мервіна)

Колись товпилися на порозі смертности
Та не були обрані
Немає свободи такої як їхня
Тих що не мають початку

Навіть повітря є їхнім спогадом
Посіллям де не можуть мешкати
Та в якому ніколи не відсутні

Що ти питають що просто існуєш
І небеса і земля вклоняються їм
Піднімаючи погляд з-над своїх виборів
Умираючи

Цілий день цілу ніч
Все що помиляється їх обожає
Навіть мертві співають їм безконечний гімн.

Наверх до змісту





ДУМАЮ  ПРО  ВОЛЛЕСА  СТІВЕНСА

(З Роберта Блая)

Цей новий сніг наче говорить про дівчат
В легкому убранні, тканому із золота,
Так, як старий сніг шептатиме
Про французьких сторожих.

Це нове світання говорить про пляжі,
Блискучі, як цукор, і чисті, як хмари Греції,
Так, як виснажений присмерк співатиме
Про хвилі на тому березі.

Ця нова сила шепче про темінь і смерть,
Про слабкий човник, в печері загублений,
Так, як у човні, пливучи у смерть, ти співав
Про пір’я та білий сніг.

Наверх до змісту



© Богдан Рубчак — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи