ДО  КЛІО

А все-таки ти — тільки корч гістéрії,
Кліо. Злива на камінних плитах,
хвилинний скорпіон на сталактитах —
анналах абсолютної історії.

Твій монумент, оклепаний, оплаканий,
розсиплеться на рінь столапим тропам.
Листва та комашня покриє трупом
прегордий герб, в крові крилатій плеканий.

В калейдоскопі, пишнім позолотою,
промигнеш у кількох ярких фігурах,
а потім час, як сніг хрести на горах,
увінчить бюсти вічністю золатою.

Гніздом щурів, червивою державою
кольчуги стануть, корогви, корони,
і раті рани, перемоги руни
зрівняє цвіль байдужістю іржавою.

Зламай перо і меч на скельнім епосі,
в музеї моху здай епохи, шати, —
бо плющу підступ, хащів хижі чоти
не переможеш ні в бою, ні в описі.

Наверх до змісту





ТРИ  ФРАҐМЕНТИ  “СЛОВА”

1.

Криво летять
ратищ іглиці.
З хмари латать
віщиві-птиці.

Чорною гиччю
дими ріжуть обрій.
Хижо кигичуть
птиці недобрі.


2.

З сонця на зорі
колишеться рать.
Шатра горять,
шоломи горять.

Небо палає,
палають зіниці.
Захлинаютъся лаєм
лахматі лисиці.


3.

Тихо. Ні звука
на чорному світі.
Мором і скукою
море століть.

Плачуть ліси
в глушині віковій.
Лезо сльози
забагрянило вії.

Наверх до змісту





КАМІНЬ

1.

Камінь не має вікон,
він не має очей.
Нашим безкровним віком
тиша його тече.

Він від місяця чужчий,
ближчий, ніж далеч у снах.
У звуків байдужій гущі
німо питає нас.

Б’ються об камінь марно
тисячі смутків і щасть, —
тільки линам та сарнам ,
дар середини дасть.


2.

Часом з каменем сором :
наука буття щемить.
Мрієм його собором,
часом, що вік, що мить.

В купол глибінь полинув,
до мнимих склепінь поплив
спів — і немає. В глину,
в попіл німіє, в пил.

Наверх до змісту





ШОПЕН


1.  ПРЕЛЮДІЯ  ВЕСІННЬОГО  ВЕЧОРА

Ти — уважно сірий та чорний
чарівник над руками дам.
Віє спальнями пах помад,
а за вікнами міт вечірній,
геометрія променад.

Маестро ! Просять заграти !
Хай лоскоче нерви ніжніш,
не до сліз, звуколезий ніж.
Вони люблять звірів за ґратами,
тож залиш свій біль на пізніш.

Скінчиш. Прийде до тебе мрійно
ще одна, що ти переміг :
“Де твій рід ? Ти з яких доріг ?
Гра твоя із горінь, безмірно,
що з них ангел, вогонь і гріх”.

У саду, мовчанням броснатім,
плинь, лети, — і забудь на мить
сплетом тіл, легким злетом злить,
що, ув’язнене звуків снастями,
так лиш людське серце болить.




2. ЕТЮД  ДОЩОВОГО  РАНКУ

Ранку тонкого напнутий шовк
вітер прошиб.
Босий дощ бруком пішов,
наче жебрак, стукав об шиби.

Губи в тебе білені крейдою,
скронями — крови хворої гул.
Посохом кашлю в браму грудей
пóсол загупав глухо.

В заль базальтах потворний зруб
цвітом очей м’ясожерним
ввечері знову тобі з-під рук
рватиме нерви жертви.

Термоситъ вітер вікном. Клин
грому. Зашарпав кашель.
Тепер — треба. Трухлявий клявіш —
кістка, що раптом окрилена.

В грудях більша, як та, тривога :
твориш — хвилинний Бог —
над гулом, вломом, над глумом ворога
трелів дрібну перемогу.

Наверх до змісту





МАЛИЙ  ПОЕТ

Я знав його, і болісно було.
Він говорив про зорі, туберози,
вкривав волосся піт туберкульози,
і сині смуги креслили чоло.

Казав, що місяць — чарівний бляхар,
коваль монет, буддист золотолобий,
що монументи — лиш крихкі оздоби,
а міти воєн — столики для карт.

В своїй кімнаті, темній і тісній,
слова снував, пісні та шепеляві.
Здавалось — палець б’є в кістлявий клявіш,
та струн не стріне, де ростуть пісні.

Здавалось, що лиш літери і коми
залишить нам, коли залишить нас.
Та тихий сад зростав у мнимих снах,
щоб стати світом у тоненькім томі.

Наверх до змісту





МОЯ  ІТАКА

Холонуть попелом іскри скронь,
зіниці меркнуть і пісня.
Хмарини ж ласку твоїх долонь
з блакиті пам’яті виснять.

Пливти нелегко з днів багажем :
я в море викинув все це.
Та відблиск слів твоїх береже
у море вкинене серце.

Лишав багато бажань, домів, —
путі опутали тіло.
Хотів, щоб шквал у слові шумів,
щоб слово вітром горіло.

Як довго плив я, і гріб, і брів,
за гріб був вітер високий.
Забув про спокій тінистих брів,
про слів безвітряних спокій.

Сваволя плавань тепер — полон,
а путь полинова, тьмава.
І я впливаю в твоє тепло,
мов човен у білу гавань.

Наверх до змісту





ПОДОРОЖНІЙ

В дорозі в настольне місто
з хребтами мостів ребрастих,
в місто безвісте, без вістер
у вітру гучних тавернах,
без цвинтарів, страшно вірних,
без фресок репаних страстей,
без плюшів, без жовтих люстер,
на крок від пропасті в нерість, —

спинюсь, до кореня зморений,
спочину, до крику чорний.

Віти твої захистять,
не впустять нахабність простору;
пальців росисте листя
остудить гарячку стегон,
запестить пустинний стогін
піснями, від раю простими;
на мить проказа остигне
ледь-ледь помітними стиґмами,—

і гість із дикого поля
засне у сірому погляді.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  ДЛЯ  МАР’ЯНИ

Ця любов, наче овочі цінні.
Дозрілі, пізні.
Наче ніч, що вібрує в осінній,
в останній пісні.

Цю любов я із вересня виніс
за вдачу птичу
і за очі, що шепотом синім
початок кличуть.

За волосся, що ллється на перса,
мов зливи сіття,
за долоні, що в місячних плесах
про святість світять.

В цій любові живу, наче в саді
старім, імлистім,
і збираю розсріблену радість
в тінистім листі.

Заблукався в коханім обличчі,
як в дивнім краю :
в краєвиді його таємничім
себе шукаю.

Наверх до змісту





ЖОВТНЕВИЙ  ТРАКТАТ

Жовтень, наче хмурий гусит, —
зіллям пахне вицвілий плащ.
Крок його по бруках хрустить,
вітром рветься пола.

Він, пустельник і мораліст,
жовчю пише сухий трактат
проти травня отруйних стріл,
квітня хтивих атак.

Місяць, писар лисий, перо
мочить в бурий вмирання бруд,
переписує лист погроз
і жбурляє на брук.

Та пульсуютъ венами міст
юні погляди — грішний блиск.
Ноги кришать жиластий лист,
іншу вістячи вість.

Наверх до змісту





МОТЕТ

(З Еудженіо Монтале)

Цього обличчя, ножиці, не тніть,
єдиного, у пам’яті спустошеній.
Заслуханого, чистого лиця не закленіть
у безконечність млисту.

Надходять холоди. Удари їх тверді.
Тремтять акації поранені, підкошені
і ронять шкаралущі цвіркунів
у першу, свіжу ще, калюжу падолисту.

Наверх до змісту