ДІВЧИНІ  БЕЗ  КРАЇНИ

Добра сестро птахів,
дівчино без спогаду,
щоночі дивишся
крізь спів чужих каламуть,
щоранку дивишся
крізь вій золоту погоду,
як у майстернях сердець
приготовляють зиму.

Завжди незнайома
дівчино без сузір’я,
усюди бачиш
очей найсумніші пісні,
так ясно бачиш,
як орли мрію міряють
і старим матерям
з сердець виривають синів.

Дівчино без дороги,
мандрівнице без дому,
захмарені болем
наші полудні бліді.
Що ж розкажеш про нас
по мандруванні довгому,
коли ввійдеш, одна,
у свій опромінений дім ?

Наверх до змісту





ВЕЧІРНІЙ  ЧАЙ

М’яко чекає чай,
і взагалі
вечір на наш одчай
зам’яко ліг.

В нашій зимі взамін
століть землі
взяти зірниць близінь
і я б волів.

Краще ж про зір узір
не говори :
краще, хай туга — звір,
хай розпач — вир.

Буде твій плач — мій плащ
на кручий крик.
Важчий від зим тепла,
вітрів кори.

Наверх до змісту





З  ГОТФРІДА  БЕННА

Пошлю очам твоїм дрімоту,
лишу цілунок на устах,
я сам нестиму ніч, скорботу
і все, що народилось в снах.

Я ніжно покладу на чóло
твоє і сум, і теплий сміх.
Тим часом ніч, смертельний холод
у грудях витиме моїх.

Слаба ти для глибин, що з нами,
для тих вимог, для тих данин :
пошлю цілунки вечорами
тобі — і підведусь один.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  ЖІНКИ  ПІД  МІСЯЦЕМ

Місяць кохати хоче,
він пісню кличе щоночі,
та заворожене ніччю
в камінь його обличчя.

Збуджений юнак снами,
в злобі закляклій заплямив
постелю мого весілля
піною божевілля.

День мій тепер — незрячий,
мій син без матері плаче :
єдиний-бо світ — шалений
місяць, мій наречений.

П’є він в гульні щонічній
пісні мої люнатичні,
і в темну постелю кличе
камінь його обличчя.

Наверх до змісту





КАЇНОВІ

Не сховаєш обличчя в речей тихих плесах,
бо море його шумить.
Безумна жертва піднесених весен
не дасть відпочити на мить.

Не сховаєш обличчя в безмовнім коханні,
в притулках маленьких щасть,
бо погляд вірний в жорстокому ранні
тобі його справжність віддасть.

Не сховаєш у пісні знак тисячоліття,
безвинно пролиту кров :
тож гордо, в сонці байдужого літа,
носи свою чорну любов.

Наверх до змісту





НЕСПОКІЙНИЙ  СОН

В сні неспокійнім, скажи, кого ти шукав ?
Якого спокійного дня, чиєї руки ?
Якої блакиті, яких благодійних трав,
яких богодайних слів, що їх не дали роки ?

Брати досягають корон і найчорніших глибин,
летять орати поля найдальших світів,
але ти не приймаєш отих гордовитих годин,
і шепочуть уста : “Я не того від вас хотів”.

У жилах кружляютъ міста, тремтять у очах мости,
нещадно таврує чоло перехрестів сіть,
і вся ніжність світу, що ніколи не пестив ти,
не хоче йти геть. Ранить лезами снів. Болить.

Наверх до змісту





РОЗРИВ–ТРАВА

Віршам і снам не вір :
травур, та рев, та вир.
З варив розрив-трави
скроплений кожен вірш.

Зов небезпечних круч,
віри росистий крок
кристалізує кров
в зоряний звірокруг.

Спатиме світ повік
там, де так довго спів,
і під теплом повік
світиком визрів спів.

Раб — та світи творив ?
Кари пектиме карб :
лишиться лиш терпка
вірність розрив-трави.

Наверх до змісту





СТАРИЙ  ПОЕТ

Колами спогади білі
у сіті марив жаских.
Заховані в чорному зіллі,
в’ються вовчі стежки.

Схрещуються на скронях
сліди непрощенних ніг.
На скам’янілих долонях
бачиш далеч доріг.

Хоч бурі обличчя зрили,
бо ж риють обличчя брил, —
у плечах твоїх похилих
збережені стигми крил.

Наверх до змісту





ЛОВИ  НА  ОДНОРОГА

Поема-ґротеск, написана під враженням середньовічних ґобеленів у музеї “Манастирі” в Нью-Йорку.


1.  ОДНОРІГ  БІЛЯ  ФОНТАНУ

Кінь, чи козел, чи анциболот
у своїм однім розі, неначе в шапці кльовна,
з загадковою, навіть по смерті, усмішкою,
він радо віддає свою чужість провесні світу.

Біля замовного фонтану буття
дозволяє собі на всякі веселі витворки, —
лев, олень, голуб і леопард
приязно дивляться на його дивну гру.

Він один знає тайни і сни птахів,
і в жмурах уміє читати неба блакитне майбутнє :
в його крові щомить народжуються світи,
а в очах горить сліпуча рана любови.


2.  ПОЧАТОК  ЛОВІВ

Населення занепокоїлось :

“Одноріг ? В нашому садочку ?
В веселій грі з тигром і голубом ?
Ховайте дітей ! Бережіться виродка !”

“Що робити, що діяти ?” —
залепетав безпорадно король.

“Вбити його !” —
заторохтіли астрологи.

“Вбити його !” —
замимрили ворожбити.

Зашамкали книжники :
“Вбити його !
Хай на його смерті зацвіте висока людська мисль !”

“Айяйяйяйяйяй !” —
залопотів клопітливо король.

Зашуміли князі —
митар і сутенер,
лицемір і махляр :

“Вбийте однорога,
принесіть в жертву нам !

Вже-бо набридли
смажені відьми,
єретик жарений”.

І народ заспівав :

“Співати будем,
пута забудем,
славу здобудем !

Спаліть на капищі,
принесіть в жертву нам !”

“Vox populi — vox Dei”, —
кмітливо буркнув король.

Сплеснули в долоні облесники,
затривожились брезклі благочестивці,
стиснули побожно карбункули,

наділи замшілі барми, ржавілі кольчуги,
нав’ючили злобою соколів і собак —
своєю злобою, собою, —

і йдуть на однорога великою війною.


3.  ПІСНЯ : ДІВА  ЗАМАНЮЄ  ОДНОРОГА

Ой, пізнали мужі
пристрасті однорога :
посилають до нього
найрозкішнішу з дів.

Бережись, однороже !
В неї в серці — безптиччя,
хтива хитрість в обличчі,
а в очах — самолови.

Не заплутуй в ворожі
ткані серця поліття,
тільки в плетиво віття,
тільки в сіті садів.

З птицею подружи,
золотий однороже, —
лиш вона вчути зможе
пісню рідної крови.


4.  ОДНОРІГ  УМИРАЄ

Прив’язали білозора на ланцюг золотий,
закували в нашийник з бірюзи,
саджений лазулітами та лживими словами.
Обгородили його огорожею
з шансонеток жадібних, з нажитків, з жетонів,
і він почав розуміти людей.

Перед ним лицедіяло їхнє кохання :
біржа білих рук, торг розкритих ротів,
спазма прощання і фосфоричне тіло самотности.
Перед ним довершилося їхнє страждання :
пламениста Сліпучість у сухому кущі.

Там, де колись були квіти і звірі, —
стирчали чорні руїни дому.
Там, де колись був грайливий фонтан, —
золою притрушений труп дотлівав.

І глухою нудьгою торкнулася білого бога
найсолодша з наложниць.

Наверх до змісту