ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


БОГДАН  РУБЧАК

Вибірка поезій — частина 2


ПРОМЕНИСТА  ЗРАДА    (1960, 1991)

ПРОМЕНИСТА  ЗРАДА
ЩОБ  ДЕСЬ  РУКА  НАКРЕСЛИЛА
ЗРАДА  АНГЕЛА
ПОЕТОВІ
СПОМИН  ПРО  МІСЯЦЬ
 —  Фраґменти
“Коли я торкаюся твого обличчя,”
“Але колись прийде він,”
“Округлі спогади висять”
“Ні, ще не час.”
“Близькою будь мені.”
“Піднімеш на долонях”
“Віддай місяцю все :”
“Самотні дівчата”
“Тепер приходить те,”
КАССАНДРА  ГОВОРИТЬ

Назад до сторінки “БОГДАН РУБЧАК



ПРОМЕНИСТА  ЗРАДА

Треба більшої самоти,
ніж та, що в чотирьох стінах :
треба, щоб в собі ти
назавжди впав на коліна.

Так багато треба прощань
з веснами, з ніжністю, з світом,
щоб торкнути променів грань
хоч раз льодовим своїм літом.

І треба так довго йти
в непростимо яснім промінні,
і в пустинях німих самоти
собі говорити тіні,

і падати в тьми обрив,
де овоч і ангел падав,
щоб у тінях, що ти освятив,
зацвіла промениста зрада.

Наверх до змісту





ЩОБ  ДЕСЬ  РУКА  НАКРЕСЛИЛА

Коли то на трьох темних вістрях кровію сплив світ
і дерево пізнало свій закон,
тоді настала тиша й не було вже голубів.

Язвіло небо ямами, сліпе, без голубих своїх очей.
Послухайте : тоді засумував пісками край.

Не зрозумів ніхто.
Не зрозумів ніхто : ні звір, ні муж, ні камінь,
що на горі від смерти піднялося зрозуміння дня.

Найвища жертва блиснула — питання чин,
щоб десь рука накреслила на глині тінь човнá.

Наверх до змісту





ЗРАДА  АНГЕЛА

Втомились плечі від незручних крил,
таких, як на старих дереворитах.
В куточках уст усмішка сибарита
і на сандалях тротуарів пил.

За те, що землю взяв за небосхил,
земля забрала завеликі мита :
єдина справжність міту вже закрита,
і уявити літ немає сил.

Та хоч привабив світ ночей гостинцем,
хоч прикував тебе тягар речей, —
залишишся ніяковим чужинцем :

ясніють у очах знаки незмиті,
і заважають крила, і пече
сліпучий спогад першої блакиті.

Наверх до змісту





ПОЕТОВІ

1.

Сьогодні
я поклав на долоню листок
і подумав про тебе, Богдане Ігоре Антоничу :
не було б затісно в листку,
хрущем
було б не страшно.

Сьогодні
я подумав про дні твої,
Богдане Ігоре Антоничу :
кімнати,
де регочуть грамотні міщани, —
а ти :
на щоках рум’яність, немов від швидкого бігу,
і так дуже хочеться досягнути чогось
там ...
там ...


2.

Відображення свої
ти дотиком дитинним лишав на живих свідках :
на липі,
на бджолі,
на ласкавих лисицях.
І вони
казали тобі, хто ти.

я знаю :
ти був добрий,
такий, як Божі свідки,
такий, як ті,
що їх мордують рибалки й дроворуби,
такий, яких люблять діти,
такий,
як посли з Золотомор’я.


3.

Сьогодні
я почув, Богдане Ігоре Антоничу,
як пританцювало до тебе чорне весілля —
чорне весілля
в зелених сап’янцях —
і взяло тебе
у вир своїх пісень.

Не було страшно — ні,
бо ти мав друзів
ласкаволистих,
безмежнооких, —
бо ти звав,
як бути самотнім.

Бо щоніч ти слухав
таємні розмови
доброзичливих Співучасників.

Наверх до змісту





СПОМИН  ПРО  МІСЯЦЬ  —  Фраґменти




Коли я торкаюся твого обличчя,
кінчики пальців моїх відкриваються цвітом яблуні,
а над нами місяць
живе життям святого.

Тоді в мені народжується
непорочне крайнебо,
і ти його торкаєш,
немов травневий вітер.

Наверх до змісту







Але колись прийде він,
той місяць, що був нам другом, —
і злозичливим дотиком
перемінить щастя наше в сухий пісок.

А ми ще братимем його в пригорщі
і пересипатимем у жадібних долонях,
марно шукаючи того близького чуда,
яке так довго
було з нами.

Ще будемо разом дивитись у плеса рік
і в плеса наших сердець,
поки нас не протне
холодна свідомість безсилля наших зусиль, —
поки не зрозуміємо,
що все вже нам умерло.

І тоді попрощаємося
ніяковим, трохи розгубленим усміхом,
і підемо одне від одного —
чужинці.

Наверх до змісту







Округлі спогади висять
на галузках тиші, дозріваючи,
як сливи. Я знаю :
Іштар пішла від тебе,
і ти — порожній сад,
де білі статуї самотностей
нагадують білість смерти.

Наверх до змісту







Ні, ще не час.

Ще в зірці найдальшій блищить діямантове тіло смерти
і святочні жести днів живим серпанком
заслоняють свідомість тисячкратно помножених відображень
твого обличчя. Але пам’ятай : колись побачиш його знову й знову —
воно буде обрамлене блискучими лезами, і твій погляд
обернеться в два соляні стовпи — і твій безвладний погляд
марно шукатиме твоїх власних зіниць.

Наверх до змісту







Близькою будь мені.
Ми вийдемо на найдальші грані буття,
ген за скелі, що об них розбиваються
хвилі почувань,
в країну, де просторі плеса
зливаються з сяйвом місяця,
де зайвий рух не заслоняє коливання всесвіту,
де з кожного листка —
з усього —
всякає в нас сік, що дає нам
абсолютну непохитність.

Де в місячному сяйві
розпливаються тіні
нашого минулого.

Наверх до змісту







Піднімеш на долонях
мощі місяця
до моїх уст.
Я зцілую їх,
і вони запалять рівний
вогонь у моїй душі.

Він стане маєстатом :
навколо
пролетять літо, зима, весна,
осінь, літо, зима,
весна,
а він горітиме.

І все, що торкнеться його,
навіть хвилини,
обернеться в колони й дерéва.

Наверх до змісту







Віддай місяцю все :
і страждання і радість,
і кохання міцне на розпаленій сонцем землі,
і буханець хліба в руках працьовитих,
і дитинну молитву,
і вагітність мовчання, і співу бентежність,
і погляд спокійний, і спокій цвинтарищ,
і озера, і хмари, —

віддай місяцю все,
холодному місяцю.

Наверх до змісту







Самотні дівчата
носять на грудях стигми місяця —
два відображення його обличчя, —
що сповнюються жадібним стражданням, коли ніч,
що сповнюються нестримною спрагою
і п’ють його повню.

І тоді
в золотих плесах їхнього волосся
падає повня місяця,
а їхні білі стегна —
то палати для нього.

Наверх до змісту







Тепер приходить те,
про що ми навіть мріяти боялись :
ота промінність,
невмолимо біла.

Ніби місяця кружок
летить нестримно до мого обличчя, —

ніби місяць
світлом проникає
все глибше,
глибше,
глибше у твої зіниці.

Наверх до змісту





КАССАНДРА  ГОВОРИТЬ

1.

В подиві брови зводиш. Ти не віриш устам моїм.
Деревом він прокляв би мене або крислатим кущем :
я зронила би ягід червоне сузір’я в долоні тобі.
Ти спрагу гарячки згасив би, спочив би у тіні віт,
і розпуття років не роздерло б тебе.

Я хотіла б сказати : лишися, шолом відклади, —
та дороги, як стріли, застрягли в зіницях моїх.
Я хотіла б сказати про ніжність, про вічність весни,
але то був би зойк божевільних пророків-надій.

Ні, не можеш зостатися тут, —
мусиш устати і йти.


2.

Він згоряє у сонці своїм, цей мій день.
Блудниці ноги цілують комусь і просять : “Помри !”
І зостаються дерев кістяки та м’ясо зогниле рік.
Я з горлянки рву біль і приношу тобі, а ти кажеш :
“Це хліб !”
Ти не віриш мені.

Але йди. Хоч не вір, а йди !
Ти не можеш спинитись на мить :
болота тисячами ротів ссуть сандалі твої.
Ти не можеш спочити ніде, бо кондори хижі ждуть,
бо обрію труп тяжить і піднести чоло не дасть,
бо ти — проклятий, як я :
проклятий прокляттям доріг.

О, підкуй колісницю свою, бо гостре каміння там.
Запали смолоскип свій — там ніч !
Зламається білість останніх вестальних дів, —
тож гори на шакалів різким зеленим вогнем.

Тож запалюй столицю днем,
а мене в боротьбі забудь.

Наверх до змісту



© Богдан Рубчак — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи