В  КІМНАТІ  СТА  ЛЮСТЕР

В кімнаті ста люстер, самозакоханий,
гарно викривленим я бачу себе. І тільки
в сірому саді мурів, на поверхні мурів, мій відблиск
мене не може зрадити ніколи.

Часто я одягаю пишні шати. Вони
щедробарвно блищать на мені
на мініятюрній сцені мого інтимного театру.
Але у голім

білім світлі, між кущами камінного саду,
убрання зовсім сіріє, блідне казкова маска, стікає
грим ґротеску, і я
знову стаю собою.

Наверх до змісту





ГРОБИ  УНУКІВ

Це тут були гроби моїх унуків,
де ми з тобою, мила, лежимо,
а я тобі — любовник молодий.

У синіх сумерках середньовіччя
коханій я показував траву :
вона росте з дітей моїх дітей.

Наверх до змісту





НІЧНІ  МІНІЯТЮРИ

ЛЮДИ

Мій малий човен
пропливає повз інші :
    між нами глибінь.


ЗОРІ

Я відкрив книгу
завжди нових поезій :
    читаю зорі.


МІСЯЦЬ

Сумна ніч носить
медалик коханого,
    що вчора згинув.


КОХАННЯ

Дві спілі вишні
на блакитній долоні :
    я і кохана.


ХМАРКА

Замість коропів
впіймалась в густі сіті
    маленька хмарка.


ОЗЕРО

Місячне сяйво
творить на воді чудо :
    дорогу з перлів.


ДІВЧИНА

Чорне волосся
прикрасила весною
    квітка черешні.

Наверх до змісту





ПРОЄКТ  ДЛЯ  БАЛЕТУ  В  ТРЬОХ  АКТАХ

1.

Цю синю тугу хтось невміло назвав кімнатою,
де ми одні. Вимовляю невидні птáхи,
і вони пестять летом невідоме. Відчуваю
в кутку кімнати — чотирикутньої туги —
абстракцію твого тіла.

Добре, що ніч, доб-
ре, що ніч, бо не
бачиш абсурдного арлекіна моєї душі,
що
вилетів
піруетами,
заблагав арабесками
і зомлів перед тобою.


2.

За вікном : казка.
За вікном ходять монахині, фіолетно усміхаючись,
під галузками, що носять чорні помаранчі.

Лопотять балерини трепітних хотінь.
Хочу
чудотворними кінчиками пальців
слухати мелодії мандолін
у твоєму шаленому волоссі.


3.

Усміхаюсь приховано :
в останньому акті мого балету
ти покохаєш мене.

Наверх до змісту





“Я  ВИМАГАЮ  ПОВНИХ  ПРАВ”

“Я вимагаю повних прав”, — сказала тінь.
Затріскотів довкола сміх сухих комах,
і кондор прошипів нечистий жарт.

Неповоротливе безсилля спілих книг,
і тлінь покійних днів, і тіло, й кість
не є вже брамою. У павутиння ткані
вмерла мисль. Зосталася лиш снасть
затопленого в морі корабля.

Зосталася лиш твань,
і Чоловіколюбця розп’яли.
Порожнє місто. Хто,
хто знову випустить ласкавих голубів ?

(На моря дні
молюск вишіптує молюскові свій гріх).

Тремти !
Вже наступає полк
смертельних, безпощадних муравлів.

“Я вимагаю повних прав”, — сказала тінь.

Наверх до змісту





ІМПРОВІЗАЦІЯ  П’ЯТНАДЦЯТОГО  ЛИСТОПАДА

1.

Мій ум сьогодні порожній, і не знаю жадної пісні.
Вітер мевами крутить, мов клаптями старих газет
у мертвій сірості неба
над гнило зеленою водою.

Позбулось значення небо :
воно не співає блакитну присутність Бога,
не гримить воно про летючого Сатану.
Воно безстороннє й нудне,
як мутний непогляд
сіроокого трупа.

Непомітно приходить,
глухо стукаючи ціпком,
сліпа мряка.

Зникає остання мева,
і не зостається нічого.


2.

Ніщо у мряці не скаже,
що джунглі десь є і півні,
що десь є кораль, морена,
що десь є шляхи, поля.
Що десь на залюднених скверах
квітки продають, дівчата.
Нікого немає в мряці,
нічого мряка не бачить.


3.

Немає прямовисности й горизонтальности, немає
опертя для простору й часу — перекупних умовностей.

Зосталась абсолютна реальність.

Свідомість входить у вічність.

Наверх до змісту





ІМПРОВІЗАЦІЯ  ОПІВНОЧІ

1.

Постукаєш у двері.
Гострі кроки по засмічених дошках підлоги,
і лице — зелена пляма в коридорі :
у мене хвора мати. Не приходь.


2.

В кулак тебе стиснуло небо. Воно пітніє.
Тебе вологість тепла душить. Йдеш. Дивує
при бруку немічного дерева упертість чорновіта.
Беззубий регіт чорних вікон знав, що
тебе ув’язнено й ліхтар-сторожа йде все за тобою.


3.

В які ж бо двері стукати ? Хто прийме тебе ? Хто
зрозуміє, що в тебе тіло — корабель, що в тебе тіло —
каравеля, затоплена на дні якогось моря, і її
цілують риби, торкаються морські зірки, поліпи ?


4.

Відчуєш Завтра на своїх устах, мов поцілунок.
І вітер завтра понесе урив-
ки фризів
годин,
зефір уламки понесе скульптур блакитної ніщоти.
     І скажеш :
“Я існую”.

Сьогодні ж ти лиш віддих, зір, слух — невимовний,
а тіло — десь затоплений, в якомусь морі, корабель.

Наверх до змісту





ІСКРИ  МЕНЕ  —  Імпровізація

І знову години.

Я лежу у високих сухих шуварах самоти.
Я лежу в очах юнаків, що молодими померли,
і в шпальтах старих пожовтілих журналів,
і в прощаннях з давно прогуділих вагонів.

Я лежу в шпиталях, у в’язницях, усюди, де сум.
В серці дівчини, що підкладає міну під рейку,
і між бровами юної матері, що ніжно-ніжно
вперше торкає обличчя свого немовляти.

В кінчиках пальців моїх біль клена, що зронює листя,
в колінах моїх щастя закоханих хлопців,
в ніздрях пах пралень, брудних ресторанів, троянд на роялі,
між губами зневіра людини, що ліжка на світі не має.

А ніч, мовчазний екзекутор, списує всю мою власність,
списує всі мої сни, що за них я не міг заплатити.

Завтра ранок розріже надвоє вікно.
Завтра я кину собою по репанім бруку
і буду збирати себе в холодних обличчях прохожих,
шукатиму іскор себе, що їх я сьогодні розсипав.

Наверх до змісту





ПОЕТОВІ

В собі ти знищив рожі кущ дощенту.
Ти вже не є — метелики, нашпилені на плюш.

Душа твоя — паперу білий аркуш,
уважно складений між сторінками
твого ніколи не прочитаного тіла.

Вночі,
перед собою на столі розклавши душу,
на ній накреслюєш вдумливі пляни,
і олівець твердий (не ніжний туш)
витискує твої рисунки раною.

Не млієш вітром поміж кипарисами :
жорстоко
ти риєшся в розтятому житті,
і часто тхне від жовтих пальців смертю.

Ти часом мушля, і шепоче час в тобі,
і ти рука,
яка прощає все, що дороге.

Наверх до змісту