ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


МАРІЯ  РЕВАКОВИЧ

Вибірка поезій — частина 4
 

ЗЕЛЕНИЙ  ДАХ    (1999)

ЗЕЛЕНЕ  ЦАРСТВО
ХВІСТ  НЕБА
ДО  СТАРОГО  ДУБА
ПРОМЕТЕЙ  НА  ЗЕЛЕНІЙ  СТІНІ
ПРО  ЩО  ГОВОРИТЬ  ЛИСТЯ  ОСІННЮ
ОСІННІ  РИТМИ
ЛИЦЕМ  ДО  ЗЕМЛІ
НАД  МОГИЛОЮ  БАТЬКА
НАД  МОГИЛОЮ  БАТЬКА  —  Уявне
ВІРШ  ОСОБИСТИЙ
МЕТЕЛИКИ
         1. – Chrysophanus virgaureae
         4. – Argyronome paphia
         7. – Fabriciana adippe
         8. – Vanessa atalanta
МЕДИТАЦІЇ
         1. – Порожнеча — це джерело спізнання
         2. – Зі смертю кожної хвилини
         3. – Дерев’яне серце
         4. – Орґазм
         5. – Медитація I
         6. – Молитва й чекання
         7. – Слухай і почуєш
         8. – Відпруга
         9. – Цього не можна доказати
       10. – Все суєта
       11. – Біла красуня
       12. – Постепенно
       13. – Страждання через жадобу
       14. – Медитація II
       15. – На порозі сну
       16. – Десь треба почати
       17. – Сізіфові мрії
       18. – Свідомість теперішнього
       19. – Свідомість без ego
       20. – Присутність і відсутність
       21. – Божевілля
       22. – Повсякденність
       23. – Примари
       24. – Мовчазне благословення
       25. – Невід’ємний друг — ego
       26. – Брехня
       27. – Сустність
       28. – Притча
       29. – Знання
       30. – Мовчазна музика

Назад до сторінки “МАРІЯ РЕВАКОВИЧ



ЗЕЛЕНЕ  ЦАРСТВО

Моя музика — з-під пташиного крила,
прозора, мов земля влітку,
легка, як очі зеленого солов’я,
що співає перами а не звуками.

Ось я в зеленому царстві птиць —
на вершку листяних хат
вечір спиває день з м’яких спин
дрімлюг, сойок, шпаків.

Котиться соняшне золото
з зеленого даху стовбурів,
розбризкуючи довкола червоні вогні
ліхтариків. Листя закриває очі.

Я відходжу. В руках несу легкість
вечірньої пісні й затишок сну
очей солов’я. Відходжу й залишаю
спомин на крилах зеленого царства.

Наверх до змісту





ХВІСТ  НЕБА

Місяць завис на гілці,
закривши лице серпанком дерева,
й висить так, гойдаючись,
мов хвіст неба або волосся ночі.

Білка притихла. Хвостом
зачепивши супокій небозводу,
понесла дві вуглини
тиші місяцю й осталась без зірок.

Наверх до змісту





ДО  СТАРОГО  ДУБА

Остались шашелі : гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба ...
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
Тарас Г. Шевченко

Поваленому дереву смерть не загляне у вічі.
Хоч і стовбур зогниє, і листя зів’яне,
та глибоко в чорноземі живе коріння —
і в голубім часі завесніє зеленим волоссям.

На місце старого дерева виросте молодий ліс.
Розп’ятими пальцями вріжеться у небо й
викарбує рясну правду на його лиці —
смерть клітини не покладе тиші на повіки дуба.

Наверх до змісту





ПРОМЕТЕЙ  НА  ЗЕЛЕНІЙ  СТІНІ

Вже давно не було такого світла в цьому домі —
сьогодні прийшов до мене вересень
й акапунктурою неба проколов мені скроні
й стало так, що з очей потекла зелень.

Птахи розпинали тишу й п’янко дихали сонцем.
Павутиння за вікном не разило
більше. Цю сріблисту ткань поткав павук з ниток душі,
що хворіла місячною темінню.

Тепло з кутка ока спливло на поверхню тіла.
В цю мить так хотіла б бути шибою,
яку з розгону розбив би якийсь птах приречений,
прийняти укол дзьоба мов пестощі.

Так хотіла б заснути, коли зелень — ще зелена,
коли крик сонця, зашитий у листках,
кожного ранку протирає очі співунам,
а я — Прометей на зеленій стіні.

Наверх до змісту





ПРО  ЩО  ГОВОРИТЬ  ЛИСТЯ  ОСІННЮ

Лягло небо тягарем на наші спини
і знову треба покидати домівки.
Птахи, осінні зрадники, повтікали, —
чому не прищіплять нас до гілок дзьобами,
чи вже забули про любування тінями ?

Летимо, жовтіємо і падаємо
в передсмертному танку, в обіймах вітрів,
земля нас не приймає зужитих, зсохлих,
люди згортають або палять — жертва небу,
а небо синіє і синіє з радости,
бо вічність потребує ритуалів,
бо вічність потребує пожертв.

Наверх до змісту





ОСІННІ  РИТМИ

Кожної ночі наслухуєш кроки посланців дуба
на даху совісти. В напрузі рахуєш східець за східцем,
очікуєш її — з пожовклим усміхом на обличчі.
Не та то материнська теплота, що лащиться між плечі.

Все одно чекаєш, як дитина матері перед сном,
немов від приходу її залежить увесь спокій ночі.
І кроки б’ють, б’ють, б’ють об віко душі і падолистом
здаються роки. Коли б то знати, яких богів посланці ?

Тоді ритми осени в тілі стали б музикою хмар,
стали б очищуючим дощем перед порогом темряви.
Дерева-дуби за вікном були б тільки деревами,
а падаючі жолуді — звістунами гострої зими.

Наверх до змісту





ЛИЦЕМ  ДО  ЗЕМЛІ

Коли небо стане тріщиною між душею й тілом.
а хмари на даху міста, роздерши нутрощі
об шпилі брехні, тріснуть миттєво і несподівано,
як надуті бальони в руці дитини із пальцями,
мов голки, тоді він, знявши оболонку з очей, лицем
припаде до землі, порине устами в чорне тіло
збезчещеної коханки й співатиме про невинність.

Коли б хоч умів назвати по імені всі дороги
на її обличчі — легше було б осеніти,
легше було б брести крізь пожовклі кості забутої
історії, — легше розчинити думку в її крові.
Він дивиться й бачить — з очей стікають спомини,
йому слизько, наче б хробаки пили шкіру, здається,
вже сам стає пожовклою кісткою в горлі коханки.

Як вона стане тріщиною між тілом і душею
й чорна лява заллє останні щілини буття,
любов стане зсохлим листком, порожнім словом на гілці
часу, а він вибляклими буквами на списку в клерка,
якому місяць випив очі й залишив білу
палицю, — дорога далека, списки довгі, і тільки
земля спроможна свідчити про зачаття і кончину.

Наверх до змісту





НАД  МОГИЛОЮ  БАТЬКА

Один тільки раз постукали у двері
здушені крики, напіввисказані слова,
квіти в руках нашіптували молитви,
птахи витягали скрипки з горел дерев
і звуком намацували твою душу.

Гілки плакали зеленню й споминами
про тебе, лиш кругом мене — так сіро, сіро,
так кам’яно, наче це я, не ти, пливу
в потойбіччя річки, наче це я — мертва,
а ти живий, безсмертний, приносиш мені
слово, забризкане любов’ю, забризкане
червоним, наче полуниці, віддихом.

Наверх до змісту





НАД  МОГИЛОЮ  БАТЬКА     —     (Уявне)

Це ми — смертні залишки твого буття,
свідчення світові, що ти жив, існував, —
тривожимо твій досконалий кам’яний погляд
молитвою, неспроможною поправити смерть,
неспроможною роз’яснити нас і наші тлінні дні.

Ти, що спізнав супокій кам’яної стіни,
принеси нам завершеність хоч одного слова,
слова, яке творить всесвіт барв і світел, всесвіт звуків,
що бринить позачассям, зцілює листок і дерево,
що підносить любов на поверхню речей і мислей.

Це ми — недосконалі відбитки тебе,
спраглі любови, вічного й дочасного,
приходимо до тебе і просимо так багато,
наче ти тепер — наш всепрощаючий приватний Бог.

Наверх до змісту





ВІРШ  ОСОБИСТИЙ

Відходиш у ліс, поміж дерев,
скинувши з плеча життя, мов важкий плащ,
відходиш у себе, поміж мовчання,
з нагим тілом наче вірним псом.

Входиш в березу й сняться тобі
чорно-білі сни, стукаєш у листок,
двері тихо відкриваються навстіж
й ввічі ллється зелена повінь.

Входиш у стебла трав і чуєш
гомін предків, входиш у тільця роси
й Божі сльози вмивають твої стопи,
входиш знов у себе й ти — вже світ.

Наверх до змісту





МЕТЕЛИКИ     (Фраґменти із циклу)
Присвячую мамі

1.  CHRYSOPHANUS  VIRGAUREAE

удосвіта будиш пелюстки ромашки
крилами кольору розлитого західнього сонця
наче червоний дукат на білій скатертині
в буфетника квітних еліксирів на довге життя
ти — довго жити не будеш
у краї крил заходить тобі ніч
наче пригадка теміні попереднього буття
і того що попереду
та доки збудеться — захоплено п’єш нектар
довгими антенами намацуєш світло дня
здалека — ти мовби язичок вогню
що спалахнув на мить любов’ю до білої квітки

Наверх до змісту





4.  ARGYRONOME  PAPHIA

розпростертими крилами — що наче натягнута плівка
виправленої шкіри пропалого яґуара —
пожадливо п’єш досвітки і готуєшся до лету
майбутніми зустрічами гомонять квітчасті поля
невеличке волохате твоє тіло тремтить споминами
про блаженство малиново-фіялковії поживи
під повзучим слизьким ненаситним тулубом
твого першого торішнього перевтілення
пригадуєш подовгасті сни сліпої нерухомої лялечки
щасливий що вже вільний і такий прекрасний
та час на ловлю — ти ловець кольорових душ
захованих поміж пахучих пелюсток

Наверх до змісту





7.  FABRICIANA  ADIPPE

на зеленому листку фіялки
ти наче старий подірявлений мідяк
якого загубила з поспіху пізня весна
та в дійсності — розжарений молодістю
виставляєш вусики мов два сірники
якими запалюєш серця безневинних квітів
ти — червонястий перелесник поміж стеблинок
з твого волохатого зеленавого тулуба
виростають крильця обшиті соняшною ниткою
полатані бризками безмісячних ночей
дні — такі довгі й гарячі
у мереживо твоїх крил схоплене сонце

Наверх до змісту





8.  VANESSA  ATALANTA

чернь твого тіла обведена червоно-золотистою
коронкою затемненого сонця
кінчики крил нашіптують молитви
білими розсипаними вервичками
ти — чернець чину дрімучої ночі
що спізнав у леті принади темряви й світла
і вибрав келію місяця
підносиш до неба вусики наче дві свічки
за супокій ще не народженої гусені
входиш в осінній день з гордо піднесеною головою
як хоробрий адмірал перед вирішальною битвою
коконові монахи виструнчені на завтра

Наверх до змісту





МЕДИТАЦІЇ    —    Цикл друкується повністю

(Інспіровані “Мовчазною музикою” Бгаґвана Шрі Раджніша)


1.  ПОРОЖНЕЧА  —  ЦЕ  ДЖЕРЕЛО  СПІЗНАННЯ

наповнена тобою
як листок раннім світлом
у соняшний весняний день
з думками про тебе
вітаю сонце
прощаюсь із місяцем
і не можу спізнати
розкриваю дні і ночі
мов книгу
яку треба прочитати
і все це
у пошуках твого світу
(чи він існує ?)
дивлюсь у себе й бачу
твоє лице
хоч знаю — цей образ
то дійсно не ти
це — міраж
бо якщо я відерце наповнене водою
чи поселиться у ньому місяць
чи тільки відбиватиме свою подобу
у плесі води ?

Наверх до змісту





2.  ЗІ  СМЕРТЮ  КОЖНОЇ  ХВИЛИНИ

білка закопує у землю жолудь
(пахне зимою)
відтак біжить через вулицю
чую виск коліс
у вухах бринить мертва тиша
на асфальті —
розплесканий сірий шматок
немов зламана печать
у листі без імення
дивлюсь у свіжо-зрушений
чорний клаптик землі
в кухні пахне свіжим хлібом
поволі зодягаюсь
і виходжу

Наверх до змісту





3.  ДЕРЕВ’ЯНЕ  СЕРЦЕ

входжу
у дерево
позаду лишаю дні
липкі й розтягнені
як смола в літню спеку
на асфальтовій дорозі

у темінь стовбура
входжу одинцем
моє тіло
легке й сліпе
відчуває ритм
дерев’яного серця
захоплено
залишаю зір
потойбіч кори

Наверх до змісту





4.  ОРҐАЗМ

закриваю очі
навколішки наближуюсь до тебе
беремось за руки
цілую губи й кожен клаптик твого тіла
входиш у мене як у квітку
розгортаєш пелюстки й п’єш нектар
так
саме так розкривається світ
ти розростаєшся
стаєш великий як дерево
і моє тіло вже не сприймає тебе
так
саме так хвилина стає вічністю
земля висковзується з-під наших тіл

Наверх до змісту





5.  МЕДИТАЦІЯ  I

Відркиваю тіло
як двері
до порожніх кімнат
медитую
позаду
залишаю баґаж
затемнених думок
і нез’ясованих почуттів
стаю легка й прозора
як метеликові крильця

Наверх до змісту





6.  МОЛИТВА  Й  ЧЕКАННЯ

твій образ
сьогодні
буденний і далекий
не осталось вже нічого
крім молитви й чекання
віддам ночі
свої роздумування
вивільню ум від тебе
стану піснею
самотнього дерева

Наверх до змісту





7.  СЛУХАЙ  І  ПОЧУЄШ

про мою любов до тебе
говорить кожний листок
кожна стеблина
кожний камінь
якщо ти
зневірений
думаєш
що моє обличчя —
мовчазний місяць
слухай і почуєш
на грані сну
прийду до тебе
я — вістка
моє ім’я любов
мій дім є всюди

Наверх до змісту





8.  ВІДПРУГА

і знову сон
забуття
відпруга
ми — діти
на галявині прийдешнього
цупко тримаємось за руки
з наших невинних усмішок
вилітають кольорові метелики
виростають рожеві пелюстки
ми тільки діти
а в долонях тримаємо
вічність

Наверх до змісту





9.  ЦЬОГО  НЕ  МОЖНА  ДОКАЗАТИ

на твоє існування
немає доказів
проте знаю
потойбік сну
ти є
ти — наче човен
готовий поплисти
до мого берега

Наверх до змісту





10.  ВСЕ  СУЄТА

у півдорозі
дивлюсь у своє минуле
очима сторонньої людини
все суєта
зодягаюсь у байдужість
щоб легше було пройти
наступне півжиття
немає сумніву
що воно буде без тебе

Наверх до змісту





11.  БІЛА  КРАСУНЯ

горнятко наповнене смертю
подумала я
витягаючи з окропу муху
біла красуня — всеприсутня
а скільки людей відсуває її
у найглибший куток своїх думок
мріємо про вічність
проте навіть боги старіються
і вмирають

Наверх до змісту





12.  ПОСТЕПЕННО

уяви собі такий сон
ти — жебрак
стукаєш у мої двері
я відкриваю їх навстіж
але ти не просиш нічого
не простягаєш руки
тільки дивишся
а у погляді — осінь
і так двічі
на третій день
приходиш знов до мене
тепер я простягаю руку
й прошу в тебе милостині
а кругом біло
вже зима

Наверх до змісту





13.  СТРАЖДАННЯ  ЧЕРЕЗ  ЖАДОБУ

чому те
що жадаю тебе
схоже на страждання
а не щастя ?
чому ти —
наче хвороба
що липне до тіла
а не любов ?

Наверх до змісту





14.  МЕДИТАЦІЯ  II

сідаю на долівку
підтягаю ноги
згинаючи коліна
поки не з’єднаю стіп
закриваю очі
думаю про ніщо
погляд за закритими повіками
сходиться у чорну точку
(нагадує “Чорну абстракцію”
Джорджії О’Кіф)
чорне ніщо
немає болю
немає жадоби
немає мене

Наверх до змісту





15.  НА  ПОРОЗІ  СНУ

така ніч напевно прийде
ти снитимеш мною
я снитиму тобою
зустрінемось
на порозі того самого сну
відкриємо навстіж браму
підемо стежкою у невідоме
приречені
на довічний сон

Наверх до змісту





16.  ДЕСЬ  ТРЕБА  ПОЧАТИ

сумерки
десь треба почати
дорога до ранніх променів
така ж далека
як до твого сну
пройти її мушу одинцем
розкришу твій образ
на чорні скалки ночі
самотньо
впевнено
привітаю день
торкну світло

Наверх до змісту





17.  СІЗІФОВІ  МРІЇ

дні минають послідовно
непомітно
тільки зморшки кругом очей
не забувають помножуватися
і все ж ...
спокусливо будувати дім
навіть якщо стіни його
з раннього осіннього листя
а дах — вже давно
не зелений

Наверх до змісту





18.  СВІДОМІСТЬ  ТЕПЕРІШНЬОГО

закутана в білу тишу
позбуваюся минулого
що застрягло в оці
як заблукана порошинка
свідомо
ступаю в своє сьогодні
без смутку
без щастя
без ego

Наверх до змісту





19.  СВІДОМІСТЬ  БЕЗ  EGO

залишила себе
у минулому
пристрасті
застигли у спомині
як лява
мене немає
тільки
самотня чайка
ковтає небо
та місяць
перекидається
між осінніми деревами

Наверх до змісту





20.  ПРИСУТНІСТЬ  І  ВІДСУТНІСТЬ

так радо
позбулася б
свого безвір’я
скинула б з плеча
сумнів
як старий зужитий плащ
і хоч порожнію з кожним днем
меншаю
тану наче весняна крига
однак не відчуваю
твоєї присутности
тим більше хочу повірити
у тебе

Наверх до змісту





21.  БОЖЕВІЛЛЯ

всі ми
схильні
до певного божевілля
я наприклад
розсипую
зелене листя
кругом хати
щоб відгородитись
від замерзаючої білі

Наверх до змісту





22.  ПОВСЯКДЕННІСТЬ

життя
звичайно
пливе далі
струмком повсякденности
на поверхні — все без змін
та внутрі
із завзятістю Цербера
зберігаю краєвид
повен дрімучих дерев
і заплутаних доріг
піді мною
земля
терпляче і безпристрасно
споглядає мої дні

Наверх до змісту





23.  ПРИМАРИ

закутані у ніч
дерева теж снять
їхні сни — розкриваються
в шелестінні раннього листя
торкаю шорстку шкіру стовбура
з-під моїх пальців
вислизають зелені примари —
мовчазні свідки
мого спокійного божевілля

Наверх до змісту





24.  МОВЧАЗНЕ  БЛАГОСЛОВЕННЯ

входжу
у тишу раннього листка
розчинена
в його зеленому мовчанні
вже не шукаю
інших світів
не шукаю тебе
ти — просто є
ти — моє мовчазне
благословення

Наверх до змісту





25.  НЕВІД’ЄМНИЙ  ДРУГ  —  EGO

біль
залишився позаду
ілюзії неіснування
теж проминули
живу далі
із своїм
невід’ємним другом
який так піклується мною
який так дбає
щоб перо
не випало мені з рук

Наверх до змісту





26.  БРЕХНЯ

похорони
виявились передчасними
ти є
я є
любов теж є
і — усвідомлення
що потойбік
квіти теж ростуть
розчвітають
і в’януть

Наверх до змісту





27.  СУТНІСТЬ

зустрічі з тобою
вже мене не хвилюють
навпаки — наповнюють
дивним супокоєм
наче б
минулого дійсно не було
наче б я
заблукана тварина
що повертається
у твої
зелені обійми

Наверх до змісту





28.  ПРИТЧА

молодий князь
князівства А
залюбився в красиву дружину
короля сусідньої держави
три роки страждав
мріяв про геройську
лицарську смерть короля
(або свою)
на полі битви
аж вкінці усвідомив що
чим більше мріятиме про те
тим довше король житиме
тоді поставив собі таке питання
що є любов і пристрасть
як не скісне звихнення мозку
опісля вирішив лікуватися
почав залицятися
і кінець кінцем
одружився з князівною
призначеною йому батьками
в його дев’ятий день народження

Наверх до змісту





29.  ЗНАННЯ

що відомо ?
кожний день — припечатаний ніччю
пристрасті — коротші за літні ночі
любов — витвір хворобливої уяви
що невідомо ?
чи можна увійти в стовбур дерева ?
чи існує дерев’яне серце ?
чи можливі пробудження у сні ?

Наверх до змісту





30.  МОВЧАЗНА  МУЗИКА

дорога завершена
простір між окремими словами
бринить твоєю музикою
відбиває констеляцію днів і ночей
переносить мене у беззвучність
якою ти так дорожиш
дорога завершена

переможена
поволі відкриваю очі

Наверх до змісту



© Марія Ревакович — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи