КЛАДОВИЩЕ

Він тут похований,
під пам’ятником з ґраніту біля берези.
Так, він був великий пан.
Я не пам’ятаю, коли він помер,
але мені казали, що всі плакали.
З кладовища видно тополі біля ріки,
в якій його христили.
Видно гори, де він навчився спокуси,
видно дорогу, якою він їздив конем у село,
і видно сад на далекім горбі,
де його серце розкололося, неначе яблуко, збите вітром.
Кожної весни ми приходимо з цвітами :
фіолетовим бузком, білими гвоздиками.
Ми вічности не боїмося.

(“Нові поезії”, ч. 7, 1965)

Наверх до змісту





МІНІМАЛЬНІ  ВІРШІ    –    Фраґменти з циклу


1.

Камінь. Тільки камінь.
Без гори, без горя, без глядача.
Не знати, чи сховає в собі скам’янілий відбиток листка, чи ні.
Без магми, без мапи, без моря.
Камінь. Так, камінь. Ні, камінь.
Уникає скульпторів, хоч метафізика ловить тільки його тінь.
Камінь без каменя.

(“Нові поезії”, ч. 10, 1968)

Наверх до змісту





12.

Якщо розпиляєш одну із моїх костей,
знайдеш веселку, яка зникає у веселці,
шестикутник, який зникає в шестикутнику.
Дивишся в мою суть електронним мікроскопом,
знаходиш веселку, яка зникає у веселці,
шестикутник, який зникає в шестикутнику.
Досліджуй мою душу телескопом,
знайди синє в червонім, геометрію в часі.
Коли ти закохався в мене, я вже була зникла.

(“Нові поезії”, ч. 10, 1968)

Наверх до змісту





17.

Я пропоную собі загадку :
інфрачервона хвилина напроти моїх вій,
двадцять два мікрони напроти моїх днів,
нові сині зорі напроти моєї долі,
всесвітня таємниця напроти моєї таємниці :
котра з них більша, страшніша ? — питаю себе.
Та немає відповіді, бо я сама є страх.

(Сучасність, ч. 4, 1970)

Наверх до змісту





18.

Автопортрет, зроблений лазером :
моє лице червоне, мов червінь;
брови — зелень, і вії теж.
Тінь біля мого носа — жовтість.
Одна щока — синь.
В моїх очах навіть бажання безсмертности
стає спектром : рухається від синього до червоного.
Я легко пізнаю себе, коли зникаю.

(“Сучасність”, ч. 4, 1970)

Наверх до змісту





33.

Мені снилося, що вона — не знаю,
чи моя мати, чи ненароджена дочка —
прийшла до мене в моїм городі.
Не знаю, чи. Зазимки. Дерева вже
вмирали. Далекий грім останнього літака.
В моїм городі. Я їй показувала, де
тюльпани виростуть весною. “Тут,
і тут, під мертвою травою”. Не знаю, чи.
Далекий дим останнього міста. Вона мені
сказала (три зморшки на чолі), “Мені снилася
лямпа, а з неї чад. Чи це смерть ?”
Зазимки. А я їй : “Тут і там,
тюльпани і проліски”. Чи я сама, чи вона прийшла до мене
і сказала (зморшки), “Із лямпи, чад. Чи
смерть ?” А я : “Та де. Не чад, а тиміям”.
Не знаю, чи мені снилося, чи я. Не чад, не чад, а тиміям.

(“Нові поезії”, ч. 12-13, 1970-1971)

Наверх до змісту





34.

Я — інфрачервона.
Речовина — біла, а я інфрачервона.
Червона спрага, помаранчовий жах,
жовта уява, зелена розпач, та
синя пам’ять, і може фіолетна смерть.
А я — інфрачервона.
А я — невидима собі, хоч свічу в своїй власній темряві.
Мені треба спеціяльних окулярів,
щоб бачити себе в дзеркалі.

(“Нові поезії”, ч. 12-13, 1970-1971)

Наверх до змісту





38.

Про що буде моя баляда ?
Вже не існує праліс. Або, якщо існує,
ми вже не вміємо жити в нім.

(“Сучасність”, ч. 3, 1972)

Наверх до змісту





43.

Дитино моя, світ має для тебе
дарунок на твої уродини :
нову каруселю, не з кіньми,
а з рожевими та синіми бомбами.
Не журися — бомби не справжні.
Так весело вони обертаються під музику — чуєш ?
Не під забутий вальс, а електронний писк.
Каруселя така нова, дитино, що немає на ній
ні одної плями дитячих пальців.
Що ти питаєш ? Ну, ти приснилася
якомусь доброму роботові
і він збудував тобі
карусялю зі своєї фотографічної фата морґани.
Навіть рóботи колись були дітьми.
Скакай на каруселю, дитино, і не бійся —
мені сказали, що ці бомби, це іграшки.

(“Сучасність”, ч. 3, 1972)

Наверх до змісту





54.

Я вже не знаю,
що таке почуття.
Шукаю в словнику,
та не знаходжу
цих металевих речей,
які чую в душі.
Хіба шрапнель вдаряє
так іздалека і так глибоко ?

(“Сучасність”, ч. 3, 1972)

Наверх до змісту





56.

Я вас впускаю в таємний світ.
Там немає нічого цікавого,
лиш електрони, очищені від емоцій.
Не гріхи, тільки лишаї
гризуть камені.
Ні сонце, ні сам ум не має
нічого спільного з нами.
Комета сама, і я сама —
ми обоє чужинці, краї без краю.
Hавіть уран невинний,
бо нічого не знає про бомби.
Я впускаю себе
в правдивий світ,
де не існує навіть поезія.

(“Сучасність”, ч. 3, 1972)

Наверх до змісту





60.

Дзвонять тростини.
Срібні тростини дзвонять.
Мідяні й залізні,
дзвонять без вітру,
без болота, залізні.
Птахи не сідають на них,
але вони дзвонять без неба, уранові.
Сонце не світить на них,
але вони дзвонять, дзвонять
алюмінійові, мосажеві, без
осени й окису,
навіть без людей,
які їх створили.

(“Сучасність”, ч. 3, 1972)

Наверх до змісту





СІМ  ЄГИПЕТСЬКИХ  ПІСЕНЬ    –    Фраґменти з циклу


2.  ТІЄ

Нічого із тебе не лишається
лиш мармурові губи,
та ними ми міряємо твоє кохання, знаходимо
твої поцілунки, загублені по коридорах музею.

Не лишається нічого живого,
лиш мармурова шия, але тепер
ця шия більше досконала, ніж живе тіло,
ніж твої пестощі, загублені по коридорах готелів.

Не лишається нічого, лиш ти,
живіша ніж життя, красивіша ніж краса.
Тобі не треба ні історії, ні смерти, ні намиста.
Цілуєш або всіх, або нікого, або себе.
Не шукаєш душі по довгих коридорах.

(“Нові поезії”, ч. 11, 1969)

Наверх до змісту





5.  СМЕНХАРЕ

Приходиш до нас анонімно,
питаєш : “Скажіть мені хто я —
бо я так давно забув моє ім’я.”
А ми : “Хто ти ?”

Чекаєш на нас невидимо :
“Дивіться на мене, бо моя краса
була зірвана задавно, немов квіт із золотої бляхи.”
А ми : “Що таке краса ?”

Хочеш нас обняти не надаремно :
“Приношу все кохання із царства тіней.
Смерть — ріка екстази, каскади снів.”
А ми : “Запізно. Ми вже не віримо в кохання.”
І дзвонять твої сльози : золоті суди.

(“Нові поезії”, ч. 11, 1969)

Наверх до змісту





7.  АХНЕСЕНПАТЕН

Радуйся, королево кінця,
радуйся дзвіночками з алюмінію,
хоч твій коханий заблудився,
його знайдуть.

Радуйся, дочко блискавки,
радуйся світочами з ракет,
хоч він заблудився в тіні,
його знайдуть.

Не журися, наречена рівняння,
радуйся сурмами з атомів,
перед пропавшими дверима льоху
ти залишила вінок, уже зів’ялий,
і його знайдуть.

(“Нові поезії”, ч. 11, 1969)

Наверх до змісту





КІНЬ  З  ЗЕЛЕНОЮ  ГРИВОЮ  З  ВІНІЛУ

Чвалає кінь з зеленою гривою з вінілу,
у царстві тіней, за залізницею,
переганяється з потягом, обтяженим червоними кістьми,
чвалає, чвалає, як апокаліпсис карусель :
він має шию, подібну до саксофону (поле стає барабаном)
і чвалає, мов джаз, який має ніздрі і хвіст;
кості чують його, стають червоними бальонами,
вилітають із потягу в небо, вільні, співаючи :
“Немає Бога крім Бога,
і цей кінь — Його пророк,
кінь з зеленою,
кінь з зеленою,
кінь з зеленою гривою з вінілу !”

Чвалає божевільно, радо, зелено,
скаче по будинках і автобусах,
тягне вулиці в калейдоскоп,
тягне місто в жовту парасолю —
старі баби танцюють, диктатори їдять суниці,
і Єва йде задом у невинність.
Поважні банки кидають гроші замість конфетті;
червоні семафори перетворюються в троянди,
часописи — в золоту бляху; падає роса, немов дощ;
звільняють в’язнів, діти слухають матерей,
і жінки лежать з піднесеними ногами —
що за свята фривольність !
Чвалає кінь,
переганяється з сонцем через океан (хвилі стають цимбалями),
і за конем війни перестають на хвилинку,
і Де Ґолль цілує прем’єр-міністра Англії,
і прем’єр-міністр Радянського Союзу цілує папу.
Замість каменів — хліби; замість гіркоти, мед,
і кати грають на скрипках,
і крематорії перетворюються в цирки.
На кілька хвилин страшний світ стає тістечком,
і янголи ходять догори ногами в метро.
Все є добро ! Все є краса !
Іржавий міст виглядає, як сніжинка,
фабрика відлітає, немов зграя лебедів,
щури носять циліндри і йдуть на баль,
і навіть сміття блищить, сапфіри.

Кінь з зеленою гривою з вінілу
чвалає вперед, чвалає через всесвіт (плянети стають піянами);
його слоди є ґалактиками,
його пирхання — нові зорі,
його тінь — червоний пересув,
що переганяєтъся зі світом до кінця існування,
та весело кричить саксофоновим ротом :
“Гей, Боже добрий, вже час знищити світ,
бо мені вистачає мій рай з зеленого вінілу !”
І лунає його іржання, мов гудок потяга.

Ах, як шкода, що не існує цей кінь,
шкода, що він не чвалатиме ніколи,
кінь з зеленою,
кінь з зеленою,
кінь з зеленою гривою з вінілу.

(“Нові поезії”, ч. 12-13, 1970-1971)

Наверх до змісту





СПОМИН

Колись давно, темної літньої ночі,
блискавка дивилася на мене
через вікна спальні,
наче страхіття, наче мандрований мрець
з полум’яними очима.
Й я, дитиною, тремтіла на ліжку
і мало не вмерла із страху.

Але пізніше, коли я мала тринадцять років,
одної темної літньої ночі,
блискавка сіла коло мого ліжка,
на крісло моєї прабаби,
і стала читати мені казки.

Її довгі спідниці мене сліплять.
На пальці вона носить прадавній
жовтий діямант.
Вона мені дає свіжу гілку калини
і білу тигрицю,
каже “Многая літа !”
і цілує мене.

На стіні спальні висить
велике бароккове дзеркало із срібла,
в якім я бачу дні своєї душі,
і дні всіх моїх споминів,
і всі мої ясні страхи,
і всіх моїх полум’яних ангелів,
і всіх товаришів незабутих снів.

Многая літа !
Це моя доля — бути коханкою блискавки.
Це моя доля — бути блискавкою
і сліпити себе, щоб бачити.

(“Сучасність”, ч. 1, 1979)

Наверх до змісту