ПОЛУМ’ЯНИЙ  БИК     –     Поема


1.  МІРКУВАННЯ  МАТАДОРА

Мати Божа, тепер, коли я чекаю перед Тобою,
готовий на кориду, одягнений у червінь і золото,
перед полум’яними лямпадами в моїй кімнаті в готелі,
і вони залишили мене на хвилинку, щоб я молився,
і за пів години стоятиму перед рогами бика,
Мати Божа, тепер коли я чекаю, скажи мені,
у цій хвилині тривоги, коли моє золоте гаптування
стає моїми нервами і жилами, скажи мені,
чому я шукаю безперестанку і не знаходжу,
чому я вперто їм камінь замість хліба,
або, краще сказавши, бо я неправду говорю, скажи,
чому я не можу відкрити серця,
або чому, коли трішечки відкриваю, кохання не входить у мене.
Мати Божа, Ти, що рухом спідниці відводиш бика
від упавшого матадора, скажи мені, чому я мандрую
в темнім яру Іллі, та не знаходжу води,
чому я вмираю за те, без чого не можна жити,
чому вóрони, замість годувати, мене їдять.
І нарешті, скажи мені, чому знаю завжди,
що не буде відповіді ні від Тебе, ні від мене,
і що мушу лишити лямпади, немов засвічені
для незнаного мученика в катакомбах,
і йти знову на кориду, не знаючи,
чи повернуся, щоб загасити полумені.

Наверх до змісту



2.  БРОНЗОВА  ОБІТНИЦЯ

Ми померли, не чуючи болю.
Наш маніфест — море, синє від нафти та від піни хемікалій.
Наше простирало — паморочка димів над містами,
і наша могила — магура паленого сміття.
Під нею, між кабелями і ржавими кабалами,
лежить похований малий бронзовий бик —
якась обітниця забутої жертви.
“Цікаво !” — кажемо, і його шануємо, неначе в музеї.
Лише в метро реве мінотавр — їсть поїзди і пасажирів,
і його рев лунає по темних тунелях, повних костей і оліярок.
“Цікаво ! Шкода, що в нас нема Тезея.
Та ми вже не такі, а кращі, раціональні.
Маємо веґетаріянство і вічну анестезію —
у нашім світі не править старинний страх”.
Та десь вулицями мандрує сумна мара Зевса, як бурлака,
десь матадор одягається на кориду в кров і вогонь,
десь у бійні, із живота вола, випливають рубіни і сині стрічки.
Навіщо горда пагуба, навіщо безнадійні хвастощі ?
Навіть ми старші, ніж тоді, нерозумніші, грішніші —
ми напевно будемо покарані, мов Іпполіт у супутнику,
коли він побачив марище бика, що піднімалося із забрудженого космосу.
О, як нас щемить бронзова обітниця,
як щемить, як нас щемить !

Наверх до змісту



3.  СОБОР  ОДНОГО  ПОПОЛУДНЯ

Матадор, темний і суворий, немов скульптури святих
на порталі середньовічного собору,
приходить з рожевою пелериною в руках,
як прочанин з таємним обітом — на відправу.
Бик його чекає, неначе сонце, що сходить із каменоломні,
і матадор просить бика пелериною
творити великий собор.
Кожна арка — дуга пелерини,
коли вона веде бика повз стан матадора.
В піднесенні, матадор майже підноситься дзвіницею.
Його чорні очі горять, як жаринки ладану.
В гніві бик різьбить рогами портал.
Піт стає вином, і кров — золотим вівтарем,
і шабля в серці — посвяченням.

Та коли бик падає мертвим, тисячі років уже минули,
і собор також падає, поволі, без грому,
мліючи в сонці, як свята мара.
Лише матадор один переживає катастрофу,
з очима, звугленими імперським огнем.
Так Рим збудований і знищений в однім пополудні.

Наверх до змісту



4.  РАНА,  ЯСНІША  ВІД  СОНЦЯ

Арена чекає, немов змочена бензиною,
і крик сурми паде на неї, “Та-ра-рі !” як горючий сірник.
На високій вежі смерти бик, мідяний, дзвонить на сполох.
Одяг матадора червоніший від свіжо-вирізаного серця,
та за золото його гаптування було вбито мільйон індійців.
Чвалає бик до матадора, топтаючи кістяки, “Та-ра-рі !”
О, весь старинний страх ! Весь біль ! Весь крам імперії !
Золото і сльози, кораблі і кати, єретики і елегія !
Чвалає бик, топтаючи купи смарагдів і жіночого волосся,
та не слідує за червоною пелериною, лиш кидає чоловіка вгору,
і ріг прошиває стегно, мов комета, мов ракета.
Бух ! Всесвіт горить — Дрезден, Рим, Едем.
Горять християнський мученик, і жид, і Атауальпа,
і буддистський монах у калюжі бензини, “Та-та !”
і космонавти в палахкотінні ракети,
і навіть ангел з шаблею біля брами, “Та-ра-рі ! Та-ра-рі !”

Не відомо, чи Бог створив людину,
та відомо, що людина створила крематорії,
відомо, що серце — сталеварня на золото і тіло,
що історія — галас голоти, і попіл, і квиль.
У небі, безчасно, висить матадор.
На мить він Адам,
і ріг світить у його стегні,
мов Гірошіма, мов свічка, мов сонце.

Наверх до змісту



5.  БИК  СЕРЕД  АРЕНИ

Ні, я не можу вмерти, ні.
Буде рінь моя маска з золотими рогами,
та я сам, я вам кажу, не умру.
Як убити мене і не знищити світу ?
Мої очі дивилися задовго на обрій, щоб стати обрієм.
Як стати землею, коли я вже ношу в костях зелений шпіг ?
Я бачив забагато дерев, випив забагато вітрів,
задовго був вільним, щоб бути невольником небуття.
Навіть погляд натовпу робить мене безсмертним,
навіть той із шаблею передо мною уб’є мою смерть.
Я бездонне бажання,
і бешкет кохання — мій кучерявий лоб.
О, що за білий біль у моїм серці !
Я чорна хмара незнання,
я кристалевий замок екстази.
Хоч я зранений, я ще бороню мою самотню волю.
Чомусь я слабий — мушу лягти на землю.
Я полум’яний голуб у часі мого власного чекання,
бо я не можу вмерти ніколи, ніколи, ніколи.
Уважайте, я небезпечний !
Вмираю !

Наверх до змісту



6.  ЗОЛОТІ  РОГИ

Стоїть матадор, тріюмфальний, біля мертвого бика.
Немов місяць, він затемнює сонце звіра,
і довколо його голови сяє німб.
Дивіться уважно — це остання нагода бачити,
як чоловік перетворюється в Бога.
Вже з’їджена печінка Прометея,
але він далі кричить у кайданах на горі шлаку,
бо не опел, а гелікоптер, їсть його ядра.
Вже неплідні жінки не торкають рогів,
вже заборонено в ніч зимового сонцестояння
прив’язувати фоєрверки до рогів бика,
щоб він біг і ревів у бурі іскор,
щоб роги зродили два сонця.
Вже ідилія з білим биком надоїла Европі —
вона сидить, нервова, в кабінеті лікаря,
і каже : “Я хочу аборт. Це моє право”.
Для нас — несвятий вогонь гормонів і психіятрії.
Для нас — голова бика з золотими рогами,
що висить у музеї, як забута молитва бронзової доби,
і перед якою туристи світять лямпади розпуки.
Матадор стоїть, тріюмфальний,
несе на голові гордість і силу бика,
немов маску з золотими рогами.
Яка сліпуча його ясність ! Треба дивитись на нього крізь закопчене скло.
Та, немов місяць, ми затемнюємо матадора.
Із ночі чоловічих стегон — комета,
а із черева — вітер зір.
Довкола наших голів — німб. Спішіться !
Вони щось говорять про заборону кориди.
Це остання нагода перетворитися в Бога.

Наверх до змісту



7.  СМЕРТЬ  БИКА

Бик лежить, ще гарячий, як жариво, як мотор.
Неначе вода на дні криниці, смерть спокійно блищить у його оці.
Між рогами захід сонця, або червоний семафор.
Кривавий язик тече рікою іржі
з-під чорного, залізного моста рота.
І смерть виростає із ока, як кипарис, як телевізійна вежа.
Трава обертається в кров, сталь у кров.
Немов хробачок, немов лейзер, смерть точить роги.
І кров обертається в хліб, у хром, у квитки до кіна,
і роги в ритуали з пластмаси.
Та ми не багатші, а бідніші, бо бачили
мільйон мертвих і вже не розуміємо смерти бика,
і вже забуваємо, чи бик є оголеним полем, чи пустою фабрикою.
Між хмарочосами смерть бика мукає, як сирена;
по вулицях ревуть страшні корови з синім віддихом,
і доля бика нас карає, як сарана або радій,
бо ми вже не знаємо різниці між жертвою і жорстокістю.
Як упаде воднева бомба, тоді знову згорить
велетенський бик над містом,
з фоєрверками, прив’язаними до рогів.
І засліпить нас його палання.

Наверх до змісту





АЛЮМІНІЙ  І  РОЖА     –     Сонети


ЧАС

Коли обдумаю короткий час,
І довгий, і безчасний наших днів,
Згадаю, що жовтіло листя раз,
Або сузір’я згасли сто разів.
В твоїх очах блискуча смерть комети
І швидший блиск метелика — не знаю,
Немає чисел, годі рахувати.
В коханні дані мліють, пригадаю.
Нова плянета, може, народилась,
Коли ти став ломити мої руки —
Мені однаково котра година.
Нема у серці точної науки.
Хоча кохання наше — мерехтіння,
Конання забуваю і безсмертя.

Наверх до змісту





ВОЛЯ

Мені ти більш незнаний від самбору,
Незнаний, наче днина на Венері.
Не входжу в твою душу — це в Сагару,
Це в порожню, де замовкають ліри.
Одній людині друга є рівняння :
Розв’язана, не має ясних мітів.
Твої думки лишаю я востаннє
Незбирані, бо квіти кращі в лісі.
Якщо не можна обіймати вітру,
Я легко обіймаю — твоя воля
Летить, немов літак, у тайну вічну.
Любовний спокій — це вага на болі.
Тому звільняю, щоб тримати далі.
Мандрують зорі, та мені ще сталі.

Наверх до змісту





АНТИЧНА  ДОЛЯ

У жарі сталеварні ти є рожа.
Вставайте, трубадури, і дивіться !
В пустелі автострад ти воля Божа —
Колючка в серці радісно терпиться.
Волію лютні замість саксофону,
Хоча шаную всі світи новіші;
І аспірац’ї знищать аспірину —
Цинізм у серці жалісно старіший.
О, трубадури вбиті вже числáми,
І труби авт зглушили ту баляду.
Городи, дами зникли у реклями,
І нам лишається безрожжя аду.
Та рожа не новіша, хоч немодна,
І править доля, молода безодня.

Наверх до змісту





АМІНЬ

Ще буде трохи квітів, трохи квилі.
Не знаю скільки — час є сума, зав’язь.
Не можу рахувати сльози, хвилі —
Тому лишаю ще неясний запис.
Від тебе було трохи рож і цвяхів,
І може буде трохи перед нами,
Бо множина відмірить людські зв’язі —
Не раз цвіте будяк-троянда тями.
Якщо б життя рядами чисел стало,
Ми мали б точно ввесь життєвий опис,
І мозок електронний вмить так мило б
Числив олій рожевий, чорний епос.
Та буде лиш одна, із чуд, печалей,
Хвилина смерти, як не буде далі.

Наверх до змісту





СУХОВІЇ

Кажу я, що кохання є зеленим,
Та знаю, що марніє легко листя.
Як суховії віють над коханням,
Тоді обіти й очі не яскряться.
Наш спокій геть несеться разом з пилом,
Ріка обіймів висиха до ріні,
Не видно горизонту вже — недаром
Нікого не кохається востаннє.
Єдиний дощ такій посусі — сльози.
Коли ти плачеш, я не хочу горя.
Не можна зрозуміти лист без рожі —
Незгода родить — це любовна норма.
Тому : розкрию руки — твоя зелень
Несеться суховіями до мене.

Наверх до змісту





ПРОЩАННЯ

Щодня сія аеропорт в аврорі.
Любов стремить дорогою в прощання,
Міста і місяць — у вечірні пори,
Аж виглядає, що привіт омана.
Монети снів — у землю, не у касу.
Обійми відлітають різко в ірій.
Ми далі вірні, хоч немає часу,
Надійні, хоч вмирають міри й мрії.
Так смертність — сіль квитків і поцілунків.
Стремить літак з ночами в ніч уперто,
Бо, без кінця, життю бракує буйність —
Кохання вдвічі світле перед смертю.
У розриві тримаємось, далекі,
Щоб нас з’єднала віза смерти в леті.

Наверх до змісту





ВІДСУТНІСТЬ

Я бачила без тебе всю красу,
Але в красі нема краси тепер,
Бо сліпну в блиску самоти і сну,
І всі дива — невидні дні химер.
Я бачила без тебе темінь віку,
Та таємниць немає серед ночі —
Годинники мені не творять ліку,
Бо самота пожерла мої очі.
Та ще дивлюся вперто на красу
І навіть сплю з відкритими очима,
Щоб ти, сам темний теж, зі мною був,
Бо правда, хоч прозора, не є днина.
Мерці не знають смерти, лиш живі,
І так любов побачать лиш сліпі.

Наверх до змісту





ВІДДАЛЬ

Любов на горизонті, мов тополі,
Ще швидше відійде, ще таємніше;
Мов корабель казок у морській далі,
З собою тайкома затягне душу.
Любов маятна — місто під морями,
Незнаний край, невидиме сузір’я.
Ти континент, віддалений у тямі :
Тополі, обрій, мари мого горя.
Коли на кораблі зникаєш завжди,
Дивлюся безпорадно я на тебе,
Бо я сама тополею відходжу.
Жада жаду відмірить, а не небо.
Та з’єднує цей жаль, що розділяю,
Бо недосяжну даль я досягаю.

Наверх до змісту





МРІЯ

Коли ти меркнеш, то ясніє мрія
У місті одини, в нічній уяві.
Це неоновий знак, що миготіє,
Чарний ліхтар — покаже гри любови.
Світла жади на автостраді в тілі,
І в натовпі всі лиця є твоїми.
У фільмі ми цілуємось, як тіні,
Бо навіть можна тінню покоїти.
Хоч марне, темно утішаєш, мріє !
В нечутній ніжності ти запал твориш,
Жеврій бо, не пожар, залізо гріє,
Бо вічно тіні з тінями кохались.
Та дотик — правда; віддих палить жаром.
Світай, коханий, в справжнім місті ярий.

Наверх до змісту





“CAMINO  VERDE”

Тоді ми знов зустрілись у Ґранаді,
І всі фонтани привітали нас —
Дзвонило місто шумом водоспадів,
І кипариси дихали, мов час.
І знову ми зустрілись у Ґранаді
Та зранені прощанням ще ішли.
Для ніжних рік така сувора влада,
Що тільки з гір вмираючих текли.
Із болем ми зустрілись у Ґранаді —
Стирали наші лиця роки рік,
Боліли нас фонтани, срібні жади.
Тоншали кипариси, наче вік.
Кохання — камінь, вдарений в пустині.
Тече кохання тільки з тих фонтанів.

Наверх до змісту





НЕВІРА

Помер не Бог, а димовий бовван,
Та зродять знов скляні міста ще міт.
Хоч не помре кохання, лиш вогонь,
Без іскри попіл зродить полумінь.
Не знаємо, чи Бог живе, чи ні,
Як кажемо упевнено, що вмер.
Хоч ми жили мільйон вогненних літ,
Не видно жару ласки дотепер.
Сама невіра палить — це димар,
Що нас виводить із Єгипту скла,
І розпач сам — сірник, свячення кар.
Із попелу сердець — вугілля, пал.
Бо навіть скло є Бог; із горна — світ.
О, віри, з серця та з уму, світіть !

Наверх до змісту





ПЛАЧ  НА  СМЕРТЬ  АНТОНІЯ  РІСА  ПАСТОРА     –     Поема

Більбао, Еспанія
23 серпня 1966
I

Ріг бика, немов блискавка, вдаряє твої груди
і розщеплює дерево твого серця.
Як страшне світло, твоя агонія білить лиця всіх матадорів.
Коли ти встаєш поволіше від диму,
кров звуглює твій шовковий одяг торера.
О, як ти дивуєшся своїй слабкості !

Я не бачу твоєї смерти,
тільки читаю про неї в газеті, яка має три дні або три століття,
та я, немов пророчиця минулого часу,
чую крик натовпу, як синій грім рога бика,
і бачу бика, що стоїть над тобою, неначе грозова хмара.
Моє серце стає тліти і чорніти,
і я дивуюся, що мені треба вмирати більше, ніж раз.
Встаєш поволіше від диму,
коли бик завмирає, як луна далекої бурі.
Рукою хочеш посадити зернину нового серця в твоїх грудях,
але знову падеш, поволіше, ніж кам’яніє ліс,
і матадори тебе винесуть із арени,
вже дорогоцінного, немов колоду раптом перетворену на опаль.


II

Якщо ми плачемо над славними,
як плакати над неславними ?
Бики вбили багато великих матадорів —
Пепе-Ільйо, Ель-Еспартеро, Хоселіто, Манолете —
але ти, Антоніо Рісо Пасторе,
не є матадором, тільки слугою матадора.
Ти не дістав шаблі, щоб убити бика, який тебе вбиває.
Не маєш грошей на сріблом гаптований одяг,
і так із твого дешевого чорного гаптування
прядеться жалобна вуаль твоєї жінки.
Як плакати над невідомими,
яких смерть не є мучеництвом Тамуза ?
Ми розуміємо смерть Бога,
та твоя смерть, Антоніо Рісо Пасторе,
є незбагненна, немов тріснення каменя.

Хоч я не розумію, я плачу.
Плаче голота, тримаючи в руках квитки на твою смерть.
Плачуть матадори, і їхні сльози падають,
немов розтоплене золото, на їхнє золоте гаптування.
І плачуть лікарі, слізьми гіркішими від йоду.
Тільки не плаче бик, бо він не вміє плакати —
він умирає з шаблею твого матадора в серці.
Четвертування його туші — твоя панахида.
Його чорна шкіра — твій катафальк.
О, Антоніо Рісо Пасторе, навіть бик є Тамуз !


III

Запізно я бачу яву в каплиці.
Холоднієш, білієш від простирала, неначе від попелу.
Довкола тебе росте гай свічок,
і полумені стирають твій профіль, неначе з камеї.
Ти є замолодий на розпач,
і заразом застарий на сни слави.
Твої очі, вже два агати, тримають у собі
скам’янілу пам’ять твоїх дітей.
У жовтім світлі плаваєш, неначе в янтарі,
і розтоплене золото матадорських сліз
капає на твоє лице і застигає у посмертну маску,
старшу від маски Агамемнона, але не призначену до музею.
Убиті королі воскреснуть, Артур прийде знову, і Озіріс, і Христос,
але ти, Антоніо Рісо Пасторе, не маєш королеви,
тільки жінку в Мадріді, яка нічого не знає про чари.
І я приходжу до каплиці запізно.
— Моя свічка вже алябастер, вже статуя,
вже рінь, вже поле, вже тополя.


IV

Виїжджаєш із Більбао в авті, немов чорний алмаз, немов ебон,
в авті, кращім від того, яке тебе привезло до Більбао.
Тепер вони замовляють тобі пишність, яку відмовляли в житті.
Ти, що знаєш так багато про довгі подорожі по Еспанії,
є байдужий до останньої.
В Мадріді чекає на тебе труна з рогами, чорніша від бика,
в Мадріді чекає кладовище, безжалісніше від голоти,
в Мадріді чекає могила, менша від твоєї платні.
Антоніо, тебе минають тополі,
і їхні золоті листки падають поволі,
бо дерево твоїх жил уже голе.
Твоя кров засіяла поле твоєі Кастілії,
та сходять не пшениця, а маки, які обминають женці.
Міста й села тебе минають, як плакальники,
міста й села, де ти колись бився з биками,
і в них чоловіки голосять : “Антоніо Рісо Пасторе !”,
та ти байдужий до останньої хвали.
Приїжджаєш в Мадрід, де тобі треба робити останній виступ,
і твої діти і жінка голосять : “Антоніо Рісо Пасторе !”,
та ти байдужий до останнього привітання.
О, така є байдужість смерти,
що вона видержить обійми жінок і поцілунки дітей !
Так мертве дерево видержує весну.
І далі голосіння в телевізії : “Антоніо ! Антоніо ! Антоніо !”,
та ти байдужий, байдужий в останній тиші —
у стовбурі твоїх грудей джмелі роблять вулик,
прилітають із поля Кастілії з маковим нектаром,
і в твоїм серці ховають чорний мед.


V

Ріг, немов корінь, розщеплює камінь твого серця,
та голота вже тебе забуває,
і я тебе забуваю теж,
бо мені ще треба перенести тисячі смертей.
Я плачу якнайкраще,
але все горе — автопортрет на камеї.
Вибач моє себелюбство.
Твоя смерть, колись амбра і аміяк,
тепер є осінніми айстрами в городах Кастілії.
Голубіє твоя смерть,
і жовті тополі вже не плачуть, тільки випускають листки.
Та як співати про тебе, коли ти не є Манолете ?
Твоя слава є народна пісня, ніколи не співана.
Ти хотів бути матадором,
але тобі бракувало майстерности і щастя.
Як співати, що рожева пелерина цвіла в твоїх руках ?
Як співати, про твою фантастичну золоту фігуру серед арени ?
Про твою хоробрість перед чорною брамою рогів ?
Такі пісні лишаються для матадорів,
що понесуть твою труну.


VI

Я не знаю, чи будемо жити після смерти.
Може, коли затрубить ангел страшного суду,
ти, який стільки разів чув сурму серед арени,
яка сповіщає вхід бика,
ти встанеш відразу, кажучи :
“Це я, Антоніо Рісо Пастор,
з моїм чорно-гаптованим одягом,
з серцем відкритим, немов сьома печать”.
Ти зійдеш, як пшениця,
твої діти вийдуть із каменя янтарю,
і якщо євангелія каже правду,
що смиренні дістануть у спадщину світ,
тоді, може, із сердець нас усіх
виросте золоте дерево радости.
Та я ще не знаю про такі речі,
лиш тим часом напишу епітафію :
“Тут лежить Антоніо Рісо Пастор,
що обернувся в шрам, вугіль, рінь.
Часами встромив бандерільї в карк бика з певною сміливістю.
Всі кажуть, що він був добрий друг.
Хай спить без леґенди”.

Наверх до змісту





РОЖЕВІ  МІСТА     –     Видбрані вірші з циклу


SAHAGÚN DE CAMPOS

О, забуте містечко саману на рівнині Леону,
мені здається, що знаю тебе добре.
Твої комори, де пшениця стає пилом,
твої глинясті вулиці і поле, де пил стає пшеницею, —
вони ховають у собі сум американського заходу.
Сааґуне, ти маєш атмосферу залишеного табору,
де римляни марно шукали копальні золота.
Твоя велика дорога не веде до Сант’яґо де Компостеля,
а на південь, до пірамід маїв,
і на північ, до тундри і полярних озер,
і нею мандрують не прочани, а індійці з клунками і псами.
На твоїх токах мули ходять колесом
поволіше, ніж соняшний годинник ацтеків,
і в річці Сеа прийшли до водопою коні
не ґотів, а конкістадорів.
Та ти маєш нові будинки, яких не пізнаю.
Не пізнаю цегляних веж твоїх старинних церков,
хоч численні арки в них лунають моїм забутим часом;
не пізнаю знищеного середньовічного манастиря,
хоч лунає моїми забутими молитвами.
Не знаю, чи твій саман рожевий
від крови ковбоїв чи арабів.
Та ти спи між західньою пшеницею.
Сівба Монтани — тільки тут жнива.
Спи далі, в солодкім сумі, між індійськими вежами.
Вічніша, я від’їжджаю від тебе вічнішою дорогою.

Наверх до змісту





ЕСПАНСЬКА  РІВНИНА

На тобі пригадую рівнину
(між лицарськими балядами індійську казку)
і знову стаю рівниною.
Твоя віддаль уже мене мучить, немов пам’ять :
дороги, замість подорожі, синь, замість неба.
На тобі не забуваю себе
(ні воїна, що втікає по рівнині),
бо відомий біль вигідний.
Це незнана мука, що мене вбиває :
подорож без дороги, небо без сині.
На тобі я чую всі мої вітри
(втікає з сином, смерть якого віщував метелик).
Твій цвіт є мій : я без коріння цвітý,
немов будяк, самітна та вільна,
бо я вірна всім моїм світам.
Ніхто, кóханий хоч хвилину, не зникає з туги,
ніщо, коли воно було домом, не стає пустелею
(і далеко за ними потвора Ка-мі-но-уа-сіт
махає рукою, неначе у ній ніж),
та ніколи не знайдуть мандрівники чужини.

(І воїн, і син лежать, криваві, на рівнині).
На тобі втікаю від моєї смертности.
Поки живеш, рівнино душі, я живу.

Наверх до змісту





TOLEDO

Ель Ґреко каже правду : Толедо підноситься
у небо так, як він його намалював.
Я входжу в картину, немов крізь дзеркало :
на вулиці люди стають обнаженими святими,
і там, на червоних горбах за Толедо,
під оливами, непритомніють тисячі Христів.
У вітрі, бешкет оксамитних шат. Скляні очі.
Тіла видовжуються, відлітають. Відрубують голову
римському воїнові. Золоті ґотицькі вівтарі верхом униз.
Собор відходить під вітрилами. З’єднуються полумені
двох свічок. Світло ! Екстаза ! Шизофренія !
Наркомами ! Астигматизм ! І раптом
таксі прилітає крізь шати, трублячи страшно,
і лишаються вузькі вулиці, що тхнуть сечею і ладаном,
і базар, де продають арабський посуд, капусту і дзеркала.

Недаром Ель Ґреко, коли хотів
малювати портрети апостолів,
шукав натурників у божевільні Толедо.

Наверх до змісту





GRANADA

Арабески. І вузол мрії, немов нитка без початку і кінця.
Фонтани. І потік, біля якого кохана мрія юности
зникає досі, залишаючи попіл багаття.
Кипариси. І два вершники, хлопець і дівчина, приїхали
від далекої сосни, і я знала, що вони там кохалися.
А кохання таке : арабський палац на горі,
здалека виглядає, як мара з рожевого мармуру, складна, розкішна,
та зблизька видно, що він з рожевого тинку,
крихкий, з тріщинами в тонких колонах і в стінах арабесок.
Хай буде так, хай живуть, хай зникають у цім палаці
дика тінь юности і марні молоді сни.
Бо кохання таке : гарячка в тілі, а довколо тіла
марна свіжість фонтанів, болісна зелень кипарисів
і звуки поцілунків, які роблять золоті риби
у зеленім ставку, ніжні та пожадливі.
Арабески карбовані не в алябастрі, а в глині.
Даремно сухі рожеві арки Двору Левів
обіймають свої свіжі тіні — хай буде так.
Кам’яні леви даремно стоять, з фонтаном на спинах :
стоїчні, чемні леви, що не ревуть і не живляться м’ясом,
тільки випускають з ротів марну, музичну воду.
Хай перетвориться Алямбра у мою нещасливу юність,
і даремно мої вже забуті мрії в Алямбру,
даремно у поцілунки золотих риб у зеленім ставку.
Тепер, коли приходить коханий до мене,
крізь безконечний вид дверей, заль, дворів, фонтанів,
тепер я розумію все, зрікаюся фонтанів і кипарисів,
стаючи фонтанами навіки, хай буде так.
Хай стає моя душа зеленим ставком,
хай обіймає мене коханий, неначе
рожева арка свою тінь.

Наверх до змісту





VALENCIA

О, місто диму і полум’яних пелюсток,
Так довго я шукала тебе !
Бо не досить читати про купала —
Треба чути на шкірі жар багаття.

Не змінюся, лише виросту, мов дракон,
З головою між сузір’ями
І небезпечними теоріями, а з ногами
У зелених костях богів.

Не забуваю джерела, де вбили діву,
ні гаю, де повісили короля,
Ні анемонів, що цвіли із крови,
Ні твого свята, Валенсіє, коли палиш зиму.

Вночі твоє небо стає садом вогню
З гвоздиками, замість атомових бомб,
На площі останній дракон з пап’ємаше
Вмира між помаранчовим цвітом вибухів.

Тоді туристи очищають себе вогнем,
І пальми і авта стають анемонами,
І я стаю гаєм гвоздики, джерелом вогню,
Та садом, садом зелених сузір’їв.

Наверх до змісту