СПАДЩИНА

Я маю від прабаби
дерев’яну ложку :
лише трохи стерту
на однім боці.

Від неї маю брошку
із слоневої кістки :
трьох білих коней
під білим деревом.

Від неї грім
у літнім пополудні
страх і дивування
в кущах аґрусу.

Від неї маю кару
моєї баби :
ніжнішу, як кара
її власної баби.

Від неї маю смерть,
від неї могилу,
і карбований вірш
під кривою березою :

“Листя має
свій час падати,
і квіти марніти
під південним вітром,

а лише ти,
одна зі всіх,
маєш усі пори
на свою смерть.”

Наверх до змісту





ЗАБУТИ  ЗЕЛЕНІТИ

Я не вважала; весна прийшла,
а я забула зеленіти.

Звичайно я чекаю на весну,
чешу волосся, щоб трава росла;
я перша людина, що йде до парку,
перша, що носить жовту суконку.
Я купую тюльпани, слухаю грому,
молюся до калюж, плачу по пролісках,
паду на коліна перед гніздами.
Кожної весни я така нерозумна,
а цього року —
я не знала, що весна прийшла,
і я забула зеленіти.

Наверх до змісту





ЧОРНА  ТОПОЛЯ

На горбі хата й чорна тополя.
Розбиті вікна ширшають ніччю,
гілля тополі тоншає ніччю.
Нам здається, що горб ховає тисячу могил,
що хата ховає тисячу поглядів,
що тополя ховає тисячу повішених духів,
що ніч ховає тисячу століть.
О ! Ми так боїмося, минаючи той горб,
і зовемо дах таємничим,
і зовемо коріння проклятим.
Але не забудьмо тієї хати.
Забудьмо незабутих, вбиймо мертвих,
не біймося ні білих королев,
ні кричачих героїв, ні кривавих королів,
бо на горбі хата й чорна тополя —
там для нас досить жаху,
там для нас досить часу.

Наверх до змісту





МІЖ  СТОЛІТТЯМИ

Я молодша молока,
старша від каменя.
Я мудріша від гриба,
дурніша від води.
Сімсот казок я знаю,
і сімсот ще не чула.
Я напівнародилася,
і теж напівумерла.
Я Цезаря знала добре,
познайомлюся з Цезарем завтра.
Я вільна від часу,
я — полонена години.
Говоріть до мене вчора,
говоріть про мене сьогодні.
Я напевно не існую,
бо думаю забагато.

Наверх до змісту





ГОЛКА

Жінка хотіла затягнути нитку в голку,
і не могла — чомусь руки тремтіли.
Раптом вона відчула спрагу, і
випила склянку води; тоді
знову старалася затягнуги нитку в голку,
і не могла.
ЇЇ вікно було відкрите;
літня ніч була гаряча.
Скоро жінка заснула; впала голка,
і танцювала ще хвилинку на підлозі.
Надворі падали зелені листки із дерев,
і з листками птахи.

Неначе останній день світу,
неначе Страшний Суд.

Наверх до змісту





ЯКАСЬ  КАСИДА


I

Я повернулася до гір,
ніколи їх не залишаючи;
я залишила гори,
ніколи до них не повернувшися.
Гори — рожевий мур,
скелі — рожеві ворота.
В моїм місті тільки орли будували храми,
тільки ріки будували дороги,
тільки громовиці будували вежі.
Під кожний захід сонця,
моє місто згоряло, немов Троя,
та не згоріло —
бо моє місто є занове для прокльонів,
бо моя сім’я є занова для трагедії.
Моя мати — це камінь,
мій батько — це лишай,
моя спадщина — це землетрус.
Самітна, я сиджу під рожевим муром
і ні думаю, ні шаную, ні молю,
бо, народившися, не існую.

Раптом — хто це ?
Чужинець, чужіший від мене,
мандруючи через моє місто.
Він є темний дикун з чорними очима,
несучий золотий ніж
і, на руках, золоті наручники.
Перед його чорним поглядом,
храми перетворюються на гнізда,
і дороги на водоспади,
і вежі на бурі —
і гори й скелі згоріли,
не пожежею Трої
лише заходом сонця.
Та я, перед його чорним поглядом,
я, камінь, перетворилася на камінь,
і чула в собі химерний біль каменів,
які не знають, що вони камінні,
які не знають, що себе болять.
До темного дикуна я простягла руку
і спитала його : “Хто ви ?
Ви мій батько, мій син, мій бог.”

Але дикун, налякавшися,
утік геть з чорним блиском очей,
із дзеленканням золотих наручників.
Після того, я теж утікла з міста,
подорожжю, повільнішою від лишаю,
жалем, повільнішим від каменя —
я залишила моє місто,
я повернулася, залишаючи його,
повернулася до нього назавжди.



II

Щось під піском блищить,
я чую, як воно блищить,
немов жарина карбована,
немов полум’яна печатка,
немов картуш з литого золота —
щось блищить,
щось під піском блищить.

Я вигрібаю сірий пісок,
і лише пісок блищить;
я вигрібаю більше піску,
і лише моя тінь чорно світить.
Я вигрібаю і, раптом —
що це під моїми руками ?
Глиняна миска з червоними взорами !
Я її пізнаю : це моя миска;
і ніж, я його пізнаю теж,
хоч земля його погризла немов пес;
й інші речі, бліді від пилу,
я їх пізнаю, всіх.

Та, що це таке довге посеред них :
ця голова розбита, немов дзбан,
ця рука трохи піднесена
з чорними кривими наручниками —
це я в піску блищу,
це я в полум’янім пилу.
І, тримаючи ніж,
я дивлюся в далеку віддаль.
Ось там далеко, предалеко,
я бачу рожеві гори.



III

Десь вітер віє,
я не знаю де —
якщо б я знала, я пішла б туди,
до того горба, до тієї долини,
до тієї рівнини, де той вітер віє,
той хамсин, який тече,
як ріка висушена,
який тече, хоч висушений,
хоч давно висушений.
Десь далеко, в незнанім місці,
той хамсин відносить сірий пісок,
і мене немає там, щоб бачити,
як вітер відносить пісок.
Якщо б я була там,
я бачила б, як пісок лопоче,
висить, несеться, немов тонкий серпанок,
немов сизий серпанок, під яким
пустиня тремтить, немов дівчина.

Та якщо б я сама була тим хамсином,
якщо б я сама віяла по горбі,
по долині, по рівнині,
я б відвіялаl сизий пісок,
відвіяла б блискуче каміння,
відвіяла б темну рінь.
І поволі, із піску, із каміння, із ріні
піднялися б рожеві пальці,
поволі піднялися б руки, і стегна,
й груди, і лице, і ціле тіло :
жіноча постать з рожевого мармуру,
місцями чорна, але не знищена.
Нарешті вона б лежала голою
під серпанком вітру :
її тіло тепле, але спокійне,
її ніздрі крихкіші від скойок,
її пусті очі задивлені
в далеку віддаль неба.

І я б вічно відкривала її
з-під швидкого сизого піску,
і вічно дивиляся б
на її рожеву красу.

Наверх до змісту