ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


ОЛЕГ  КОВЕРКО

Вибірка поезій — частина 2


ВТЕЧА    (1969)

ВТЕЧА
ПЕРЕЛЕТНІ  ПТАХИ
ВЕСНЯНА  НОСТАЛГІЯ  ПРО  ТЕБЕ
ПІСНЯ  ПРО  ЖІНКУ
ДОТИК
ІШТАР
БАЛЯДА  ПРО  ВТОМЛЕНЕ  ТІЛО
СВІДКИ
У  ЛІСІ
МІМОЗА
ІРИС
ПОВОРОТ
МОТОЦИКЛІСТ
ТАНЕЦЬ  КОНТРАСТІВ
У  МОМЕНТІ
THE  PARTY
МАЛЕ  ІСНУВАННЯ
КОХАНКА
ПРОЖИТОК
ГРИЦЬ
СІРІ  КАЗАРМИ
ПІСНЯ  ПРО  МОРЕ


Назад до сторінки “ОЛЕГ КОВЕРКО



ВТЕЧА

Сьогодні я люблю,
бо вся моя уява в квітах,
твої долоні в пелюстках.

Ми вийшли з міста
на оболоні запашних лісів
і з смаком соковитої зелені
на розцілованих губах
зустріли весни
привабливу присутність.

Вона розклала свої зелені стегна
перед сонцем зору
і втягнула нас
похапними обіймами віддихів
у червоне гроно теплих ягід.

Сьогодні ми квіти.
Ми похилили свої голови
перед жагою сонця
і почали сповідь
про сочисті барви почувань.

Наверх до змісту





ПЕРЕЛЕТНІ  ПТАХИ

Перелетні птахи,
дивні ворожбити неба,
розплутали крила пташиної пам’яті
і летом швидкого шуліки
поринули в притихле нутро спогадів.
Розбурхали незримі почування розвіяного пір’я
і уклалися сніжинним жмуттям бажань
у луки пустотливих обіймів.

Повільні птахи,
легкі помахи недосяжної плавби,
втиснули гладкі долоні почувань
у запорошені шпихлірі пам’яті
і очима віддалених поцілунків
створили чудо опису із повислого пилу минулого.

Ніжні птахи,
лебедині шрами весняних вітрів,
залишилися вічнозеленими мощами
на бурливих рисах безжурних дерев юности.

Наверх до змісту





ВЕСНЯНА  НОСТАЛГІЯ  ПРО  ТЕБЕ

Був ранній ранок
і вогкий туман,
мов виноградний винар
сковзався непевними ліянами
по гладких заглибинах дерев,
шукаючи вигідного спочинку.

— Дивно,
прошепотіла весна
і пролила дві сльози назустріч сонцю.
Вони розплилися
солоним раєм ранніх променів
і потонули вогким заспокоєнням
у долонях моєї душі.

— Дивно,
треба прощатися,
прошепотіла весна,
і заплакала зеленими стегнами.
Мов м’які липи
запилені бурливим вітром зворушень
жбурляли два береги
безперестанні хвилі радости
і народили вільхи крихке зело,
що розплилося липким струменем
холодячи узлісся.

Припинився рух дерев.
Втихомирилася
гнучка розпач
бурхливого галуззя.

— Дивно,
шепотіла весна
і розлилася розмовою про квіти,
бо в них м’які уста з м’якими словами.

Дивно.
Весна
сховала м’яке листя
у білу жменю ніжности.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  ПРО  ЖІНКУ

Гарна жінко,
у тобі я знаходжу
вогкий туман червоних чарів,
що сідає трепетливими барвами нетлі
на розпурхані заглибини тіла,
творить гаптований гін
із пересяклих потом пестощів,
сковзається вогкою ласкою
по нагих схилах ніг
і випаровує миром ритму
на задиханих зідханнях розшарпаної бурі.

Приваблива жінко,
ти магнетом тіла
розкриваєш тайну моєї особистости,
заклинаєш її в закляття розстріляних вітрів
і твориш поле суперечности
на дні бездонних почувань.
Ти тугою силою наструнених мостів
поєднуєш розпатлані береги поцілунків
і надаєш їм напрям,
причалюючи їхні вагання
до порома блакитних снів спокою.

Ласкава жінко,
ти захватом розкоханого цвіту
упокорюєш мене
після скошених покосів палаючого гніву
і рікою повільних персів
розриваєш береги моїх рамен;
ти зрошуєш стовбур мого білого тіла
розлиплими судорогами пливучої течії
і тягнеш на дивне дно любовної данини
де немає дня, немає ночі,
лиш пливуче пасмо часу
на розлогих смугах коливаючого лібідо.

Наверх до змісту





ДОТИК

Дотик, лагідний;
неначе скошений льон
лежить його присутність
на наших змучених тілах.
Ми в уяві мандруємо
нескінченними плаями
втомленої втіхи
і шукаємо кволих слідів ласки
на розтяглих променях усміхів.

Дотик, теплий;
немов літепла вода
розкішного водограю
заливає нас його солодка втома.
Він грається у піжмурки
із розлиплими серпанками губ
і накликає пестре хвилювання
дивних приблуд ірію,
що пролітають леготом лебединої ласки
на вигладжених шиях шепітливої втіхи.

Дотик, він,
мов м’який листок зелених дерев
розколиханий теплим вітром радости
лоскоче небо наших споминів.

Наверх до змісту





ІШТАР

Іштар навчила мене любити тугу.

... холодною вогкістю губ
втиснула невитриманий поцілунок
скроплений із ранньої розпачі роси
у палаюче п’ятно обличчя уяви
і відійшла у самотній смуток сонця
тепер пристрасть
рознеслася сто-розстрільними вітрами
по ліжках заздрісних готелів
і створила чужака тіл
у безформній формі тіні,
щоб кружляв чутливими почуваннями
у вирі миготливих персів фіолетових неонів
забетонованого міста
і розпачав у споченій нудьзі носталгії
вижидаючи ...

Іштар навчила мене любити тугу
і я не можу насититися затуженим спокоєм
без затіненої тайги її обіймів.

Наверх до змісту





БАЛЯДА  ПРО  ВТОМЛЕНЕ  ТІЛО

Надворі мрячний ранок,
і промені сонця
ще не встигли зніяковіти
на білих брижах дня.
Моє тіло ліниво лежить
на м’якім покривалі ночі
і догоряє жовтим полуменем
віддаленого маяка.
Думки плиткими альбатросами
кружляють розгубленою дугою
довкола щілин янтарного світла
і розбивають свої глибинноокі лоби
об масивну глухоту черепа.
Тоскність непевности злизує
неспокійний стовпчик цікавости,
питає :
була ти зі мною вперше ?

Наверх до змісту





СВІДКИ

Ти нікуди не втечеш
від м’яких дотиків
наших звуків,
і квіти,
мертві свідки,
освічені світлом свічі,
залишаться
невідкличною луною
назавжди.

Ти не втечеш,
бо всі виходи закриті.
Я був у них
і забрав
ключі лебединих пестощів
для себе.

У тебе спогад.

Наверх до змісту





У  ЛІСІ

У лісі дерева сонцем сняться
у лісі               сині очі
змучені уяви         твого неба
заснули              дивляться на мене
під старовинним      зором
мохом                невинного листя хоч
на гладких полосах   я знаю
зелених віддихів     що твоє галуззя
і                    уже
снять про            давно
соняшні дерева       зрубали лісоруби
у лісі дерева сонцем снилися

Наверх до змісту





МІМОЗА

Ти була пережиттям,
не була надхненням,
і тому не писатиму
тобі про ладан
і леваду залицянь.
Неписатиму.
Час скропив наш розум
сльозою сподівань
тільки хлилинно
і виростив чутливу
мімозу
у глухім полі почувань.
І в лагідній лякрімі пам’яті.

Наверх до змісту





ІРИС

Ти знав мене і раніше,
та проходив крізь мою доброту
з віддаленим обличчям пісні.
Час минув.
Я скупала своє тіло
у сльозах пристрасти,
дала йому солону волю самоти
і лоскіт бурхливої заграви.
Тепер я матір,
жадоба завершень
з невдачею несподіваних досягнень,
що зустрічає блакитний струмінь
твоїх долонь
на білім тілі свого неба
і думає про спогад синьої ріки.

Наверх до змісту





ПОВОРОТ

Зійшлися руки,
торкнулися обличчя;
вогкі губи
блукали самотою,
безпритульним плаєм
порожнечі.

Наверх до змісту





МОТОЦИКЛІСТ

10-20-30-40-50-60-70-80-90
я птах на круглих крилах громів;
у тріснених пахвах моїх вух
гуркоче ритм їзди
і чорний бруку стогін;

мій вид розбитий вітром сатани
ламає віддих бистрих дум
і напрям тиску течії;

узявши в руки лету гін
мій зір залився холодним
реготом ротацій.

Наверх до змісту





ТАНЕЦЬ  КОНТРАСТІВ

Я зайшов у юрбу
задимлених очей і побачив
шалений вихор танцю,
що бистрицею просувався
по склистих дзеркалах пристрасних зіниць
і вогких повіках сирого зору.

У штучних сутінках рожевих рож
розхитані пози стегон
розпливалися ятристою розпаччю
на пахвах саксофонного синкопа
і скапували холодним потом міді
по розпаленій уяві присутності,
а тулуб динамічної стихії тіла
привабливо вигинався гладкою дугою рухів,
і дратував розбещені примхи крутоголових хотінь.

Ритм прискореного ритуалу
попав під тембр барабанного стукоту
і тріскотів сталевими каблуками
об дерево воскованої долівки.
Тверде дрижання
розрідило ротонди повислих грудей
у пузирну масу рухомої еротики
і вибило інстинктивне стакатто
розприслої радості
на роззявлених ретинах косоокого зору.
Танець дійшов до кінця.
Я вийшов із юрби задимлених очей
на угол розбурханого бульвару
і прислухався, як шум моторів
стирав порепану красу розуму.

Наверх до змісту





У  МОМЕНТІ

Тіло було у моменті
і перетворилося
у повислу глину самоти,
і ніяка пристрасть
не могла
повернути нового
розмислу хотінь.

Тіло було у моменті
і момент залишився в тілі.

Наверх до змісту





THE  PARTY

Вже чотири години по півночі,
а гураґанні звуки музичних ударів
ще далі тріскотять гучними акордами
об темні стіни ночі
і падають ритмічним рокотом
на розштовхану долівку ніг.
Із примружених лямпад
ще далі пробиваються силюети світла
і скроплюють піт блідих облич,
що у поспіху танцюючого руху
стягнули гаптований грим особовости
і захлиналися шалом
нічного шарлатанства.

По бічних кімнатах,
немов настирливі оси,
рояться товстолобі мужчини
із блискучими ланцюгами на шиях
шукаючи нагих стегон,
щоб зачепитися за них
очима жадоби
і втягнути в себе
електричний струмінь
наркотичної еротики.

За складаним параваном
сидять дві полярні дами
і фривольними рухами
відштовхують лицемірні залицяння
шабльонових підлесників
заходячися кокетливим сміхом простоти.

У кутах кімнат
товпляться
молодиці цілоденних праць.
Скинувши з себе пихи буденних клопотів
вони потонули в необмежене щастя ночі;
тісно притиснувшися до партнерів вечора
страдально злизували алькогольне блаженство
із герметичних губ розради.

..........

Вже чотири години по півночі.
Мов поспішний паровіз гудуть
барабанні перетинки моїх вух.
Хочеться спокою.
Хочеться тебе на самоті.

Наверх до змісту





МАЛЕ  ІСНУВАННЯ

Живеш,
мов ситий вуж
у жмутах золота,
монетах злигоднів.
Міняєш душу і красу
на ряд мужів
тобі необхідних.
Із сотаним смаком
втискаєш свої перса
у руки святотатств,
незграбних буднів.
Живеш
жагою дня
і день
тобі платить житло
наочним шантажем.

Наверх до змісту





КОХАНКА

Мій поцілунок —
холодне лезо почування.
Мої обійми — нагріті дула пристрасті.
На мені вирує вир
покривджених дикунів міста.
Я згрібаю
їхні гримасні танці тіл
руками,
ротом,
піхвою
і складаю
у зарадну скарбницю відпружень.

Почуваюся завершена.
Почуваюся потрібна.

Наверх до змісту





ПРОЖИТОК

У кабаретній умивальниці
стоїть статечний негр.
Ця панська реліквія
стоїть, мов модний гусарин
уткнутий в тісну туніку
і стереже антисептичне знаряддя
езотеричної естетики
серед ґарнізонів туалетних примх.

Він стоїть на чатах чистоти,
де спливають солоні ріки сечі
по слизьких ґлязурах писуарів
і очима вдячности
збирає милостиню прожитку
з прохмелених ласк добродіїв.

Наверх до змісту





ГРИЦЬ

Поле бою
і гарматний рев ядер
розбили вуха твого мозку,
і загребли твою особистість
у заморожену землю неприсутніх існувань.
Знайшли тебе
напівпритомного
у памороках воєнної блекоти
на колючих пострахах галюцинацій,
як ти блеяв : — Я живий, я живий ...

У шпиталі
тобі зашили розум
швами модерної терапевтики
і дали струс,
щоб ти воскрес.
Порадилися — нешкідливий —
вдихнули розум дев’ятирічного
і на плече поклали юродивий хрест.

Тепер ти живеш у місті,
бо життя дало тобі ще один шанс.
Ти ходиш вулицями розстріляних нервів
і шукаєш примари обман серед прохожих облич;
по ресторанах б’єш поклони,
вдаєш святця,
героя,
генерала,
боєвого недобитка-посла,
що здобув медалю — нагороду
та заплатив собою за життя
і став остовпілим кастратом,
реліквією бомб гучної бестії війни.

Наверх до змісту





СІРІ  КАЗАРМИ

Сьогодні сірі казарми у тінях тиші,
бо синя силуетка спокою
спалила лиху плахту самоти
в похилених ґротесках холодних ваз.

Сильна рука
Із солоної реальности поту
настороженим м’язом впорснула
сирівець штучности у сині дроти жил;
на плямах пам’яті
настав сумерк відображень;
зник вирячений страх непевности
в павутинних нитках хиткої ілюзії.

Казарми стали пустими.
Тільки на двоповерхових ложах
розклалися гладкі греблі галюцинацій
серед розтяглих годин безприналежности.
Вони уткнули свої покривджені обличчя
в порепані подушки спочинку
і вигойдувалися
на пружинних сподіваннях непевности.
З їхніх кутків закислих повік,
кольорами одчайдушних очей,
виколупувалася розшарпана особистість.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  ПРО  МОРЕ

Море,
бурливе море,
глибина довгих і далеких сітей
перших рибалок.

Море,
розрив перших ідилій;
дивне море,
море, що дме юрбою лякливих хвиль
і ятриться тілом трійливої риби.

Море,
ревне море,
початок і кінець перекірливої загибелі.

Наверх до змісту



© Олег Коверко — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи