ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


ОЛЕГ  КОВЕРКО

Вибірка поезій — частина 1


ЕСКІЗИ  НАД  ВІДДАЛЮ    (1966)

ЧЕКАННЯ
ПІСНЯ  ПРО  ЮНІСТЬ
ПІРАМІДИ  РУК
НОСТАЛГІЯ  СОСОН
НА  СЛІДАХ  ВЕСНИ
ІРВІНҐС
БЛАКИТНА  НОСТАЛГІЯ
МОВЧАЗНА  ЯБЛУНЯ
НА  ПРОВЕСНІ
КАМЕРА–ЛЮЦИДА
ПІСНЯ  ЧОРНОГО  РОЗП’ЯТТЯ
БЕЗКРАЄ  ОЗЕРО
У  САДАХ  ХОЛОДУ
У  ЗАВУЛКУ  НОЧІ
МЕСНИК
РАНОК  У  ПІДЗЕМЦІ
“ЯК  ПРОКИДАЮСЯ  ОПІВНОЧІ”
СУБОТНЕ  ЗМЕРТВІННЯ
ПРОБУДЖЕННЯ  ЛЕВІАФАНИ


Назад до сторінки “ОЛЕГ КОВЕРКО



ЧЕКАННЯ

Я чекатиму на весну,
щоб зустрінути тебе
в саду райдуги,
на долонях білої лілеї,
на оксамитах червоних тюльпанів,
у поцілунку пів-місяця.

Я ждатиму. Довго ждатиму,
щоб побачити знову
синє коливання роси,
зелений розпач дерев,
бурю теплого соку
і плач білої кори.

Ждатиму.
Шукатиму твоє лице
у самоті
за параваном білих сліз,
у пориві
на схрещених стовпах землі,
у ніжності
на чорному шовку постелі,
у жертві
на дні хвилювань і болю.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  ПРО  ЮНІСТЬ

Ти юність. Лети із сонцем.
Лети на бронзових обіймах променів,
плетися зеленими покосами
неспілої отави
і розливайся скошеними запахами рути
серед гір тугої пам’яті.

Ти юність. Лети.
Пливи по синім виднокрузі моря
на нагих тінях стегон;
вийся довгими в’юнами
по слизькім камінні бистрої ріки
і ринь, мов ранній поцілунок
із берегів теплої ночі
і стрімких обривів розбудженого дня.

Лети. Ти сонце.
Лети і переплітайся летом ластівки
у млосному вітрі весни;
досягай струнких корон беріз
і шукай ласк пестощів
на щоглах білої кори.
Пливи по верховіттях зеленого жару
і збирай розквітлу радість
із гнучких обіймів верболозів;
пливи і досягай найтонші промені краси
із зелених шарудінь
різнобарвних відображень.
Пливи.
Розпливайся раннім вітром
по склистих усміхах шовкових трав
і збирай яскраві відблиски роси
із чорних очей квітів,
скрито криючись
перед палаючим обличчям променів.
Пливи по садах ірію
і ротом пий терпкий сік дерев;
створи із нього солодку радість нектару,
налий в горіючі ренети
і розведи казкові вітражі
на рвучих раменах закоханих сонетів.

Будь із сонцем.
Пливи і смійся піснею соняшника.
Будь зі мною.
Пливи у сні зоряних ланів,
насолоджуйся теплим тілом ладану
і укладай нескінчені пестощі літеплих дощів
у плутанину паралельних дзеркал.

Пливи.
Лети,
і не прокидайся із сну соняшної райдуги.

Наверх до змісту





ПІРАМІДИ  РУК

Піраміди рук
будують з каменя тіло
і надають йому форму ритму.
Ритм, що пливе блідими лебедями
по синіх ріках рук
і заливає білі острови
теплими струменями розкішного виру,
бо в пірамідах рук
захований бальзам дотиків,
що вогкими пучками пальців
винагороджує виноградні грона
віддихом буття
і захватом смерти.

У пірамідах рук
ховаються бурливі бурі смутків
і розриви жалюгідної розлуки.
Вони,
мов міражі геометричних віддалей
суворо зносяться
чотирма стінами трикутників
до шпилю мутного закінчення
і ненаситно б’ють
припливами водогінних громів
об ґранітні піни
гіперболічних водограїв.

По пірамідах рук
розходяться складні склепіння
коридорних лябіринтів,
що насичують розум
скритими містеріями
недоступних зашептів;
бо в пірамідах рук
захований таємний погляд
спраглої пустині,
що сфінксом стереже
скриті скарби тіла.

Наверх до змісту





НОСТАЛГІЯ  СОСОН

Спливають зелені
відтіні сосон
по темних
стовбурах кори,
мов тиха задума
по круглозорому
блакитті.

Струї вітру
хвилюють віддихи корон
і граються
із вітами
неначе сонні струни
сонця в білім
павутинні.

Кінчики паростків
напинають тятиву
вічнозеленої весни
і розгалужуються
вогким запахом
розлогих дум
живиці.

Нап’яті пальці
звислих рук
ловлять тишу лісу
і подають її
до уст поживою
ніким неторканої
суті.

Наверх до змісту





НА  СЛІДАХ  ВЕСНИ

Ти приходиш до мене
в краплинах пестощів дощу
і спливаєш пасмами часу
по моїм затьмаренім обличчі.

Ти преображаєшся в барабанних
променях сонця і пробиваєшся
струменями золотої пряжі
крізь зелень лісу.

Я прислухаюся до тиші дерев
і пальцями голублю дотик
твого теплого тіла.
Твій образ тіниться
на зелених дзеркалах листків
і гомоном луни торкає
корону моєї ніжности.

Ти приходиш
в півсонних снах
і мої уста заливаються
струменем твого віддиху.

Ти приходиш
із закритими повіками ночі
і запліднюєш біль туги
у кінцівках розлитого тепла.

Ти спурхуєш трепетом радости
із губ весняного зриву
і пелюстками усміхів
лоскочеш долоні моєї душі.

Ти приходиш бо ти Весна
і приходитимеш завжди
на оновлених тінях
глибоко втоптаних слідів.
Я пальцями перегрібатиму
упавші листки
і завжди шукатиму тебе
в стопах сорокопуття.

Наверх до змісту





ІРВІНҐС

У примружених очах довкілля
вібрують звуки дисків
і терапевтика танців.

Кроки непевних закаблуків
вибивають такт шалу
по плятформі чорної теракоти.

По струнах оп’яніння
протягаються думи диму
і нікотинний віддих
закурених легенів.
В кутах колотяться
питомці самоти
з очима скляної розради
і дожидають виприсків тепла
із стін гіпсу і облич машкари.

Неповоротливо проходить час,
мов ніч серед глухого трясовиння.

Серед матових лямп
немає дня ні сонця
тільки криги стін
і безвіконня напитків
на довгих контурах стола
з знаком питання.

Наверх до змісту





БЛАКИТНА  НОСТАЛГІЯ

Ти змучена.
Спочинь.
Лети.
Лети тепер на віях вітру,
бо в твоїх очах лаври радости.

Я заплету зелень лісу
у твоє волосся
і пошлю шукати
блакитних променів туги
серед глухого безділля
ласкавих лип.

Тоді я буду радий,
радий як рання роса
на оксамитних стеблах
сонної конвалії,
бо ти полетіла з вітром
і залишила сліди туги
на вогких барвах цвіту.

Серед пожовклих корон дерев
я залюбки ждатиму
на випар осені,
щоб полетіти малою молекулою
на зустріч з тобою;
полетіти,
щоб уже ніколи не повернутися
із світу блакитної туги.

Наверх до змісту





МОВЧАЗНА  ЯБЛУНЯ

Захід випромінювався безупинним ритмом
і догоряв у центрі ядра.
Жар палаючого міста
відтискав лет променів на умі.
На лавровій траві дві вітки яблуні,
одна тінь і чотири листки.

Корінь кори зів’яв.
Ти пізнала овоч яблука
і сік краси із спраглих рук.

На зелених вітах звилося ридання.
Губи тремтіли сполохом розлуки.
Спраглий вітер ждав розради.
Безпорадний погляд пронизував питання —
шукав притулку, мов вільхи листя у дощі.

Шелест дерев приносив роздуму.
Сонце пірнуло за обрій, щоб зринути ...
Дерево яблуні охолоджувало мовчанку.
Думка панувала над спокоєм.

Ти зрозуміла : матір —
постійний біль і жертва.

Наверх до змісту





НА  ПРОВЕСНІ

Швидким летом
рослинних рук
насторожуються свіжі віти
і шукають приспівів весни
у квітах олеандрів і бозу,
не знаючи,
що весна приходить
на вітрах степів
і тихих лементах жайворона.

Нестерпно ждуть
неспілі овочі ранніх лиць,
щоб упитися струменями
таємного соку
із зеленого зілля землі,
не знаючи,
що з джерел крутого коріння
випливають тужливі звуки луни,
немов нап’яті шхуни
із замрячених лиманів смутку.

Занадто швидко зріють
розгублені ягоди зіниць
серед уяв сирого лика
і ніколи їм
побачити
радісних сліз лілеї,
почути
віщих дерев голосіння,
торкнути весну
в закутаних коконах нетлі,
поплисти
по німім плесі місяця,
і побувати
на вогкім березі ночі.

Наверх до змісту





КАМЕРА–ЛЮЦИДА

Ти хочеш дивитися
крізь пурпурове скло вікна
і бути вільною. Це легко.
Вглибитися у стогін дня
і бачити жадоби носіїв
з п’ятном снаги в очах,
з сльозою кислого вапна,
тяжке розбурхане презирство.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  ЧОРНОГО  РОЗП’ЯТТЯ

... ступає час
по сотих кряжах
зморшків і жалів
із порожнечею
ледяних криг
проходить
повз роздоріжжя
неба і землі
де сором і страх
стоять у сорок
розкроках кривих
молиться
біля престольної вівці
де правлять
лже жерці
і мочать в крові стихарі
страждає
під вкопаним хрестом
де чадять жертви каїнів
і нагар семисвічників
споглядає
на чорний брук життя
де з чотками
клякнула розпач
піднісши руки в небеса
і молить сина
щоб зійшов з хреста ...

Наверх до змісту





БЕЗКРАЄ  ОЗЕРО

Летить холодне
світло зір
і розбиває темний вир
об плесо гір.

На гривах круглих хвиль
гойдаються язики,
зелений усміх жаб
і сині ікли ядовиті.

Вужем ховзьким
пливуть розтяглі
брижі мли і коляться
об берег білої скали.

На прибережжі
чорної снаги тремтить
просохлий лист осик,
немов повія над життям.

Під поверхнею води
зелені леза осоки
колишуть відбитки
ножів і списів.

Немає дна.
В глибінь холодну
льодяну поринає
струмінь, тінь і час.

Наверх до змісту





У  САДАХ  ХОЛОДУ

Легко зривати овочі плям
у садах холоду,
бо тоді лиця дерев
не торкають осередку суті
і час не муляє кору спокою
своїм невпинним пульсом.

Тоді сліди зволожених губ
не лишають м’якого більма
на мороках дня і самоти ночі.
Скрипіт сухих вітів
не віддає відгуків луни
і ніхто не ковтає барв краси
з розпещених завісів тіла.

Тоді тільки вгинаються
прудкі бруси дерев,
шукаючи соків спокою,
у просторах вогкого забуття
і в звоях липкого листя.

Наверх до змісту





У  ЗАВУЛКУ  НОЧІ

Сон демона горить
на престолі денних лоно.
У сирість спраглих піхв
вринає стогін, біль, і кров,
і зелень в’ялої кори.

Сон демона дрижить,
і пальці корять млость.
Застиглий м’яз собакою гарчить
і жде на ржавий болю стиск
і зрив із кутої снаги.

Немає виходу, і бурі рев
сопе, хвилюється, німіє;
піниться оскаженілий млосний тиск.
Екстаза топить корінь, тінь і злив дерев
і творить самогубства профіль.

Пристрасть покорює усе
і морщить гріх риданням.

Наверх до змісту





МЕСНИК

Весло пронизало застигле плесо,
човен задихано пристав.
Над берегом заклекотіли рани,
і біль почав точити чорну рінь.

З імли прозрів сердитий ранок.
Об пута самоти ударив гін.
На бистрий ум наплили плями —
жах ум отрутою покрив.

Царинний відблиск утопився,
і туга, мовчки, вбила стогін лона.
У нагу тінь ударив повені проклін :
мій ангел помсти народився.

Наверх до змісту





РАНОК  У  ПІДЗЕМЦІ

У підземці
настирливі види,
і лиця гриму
на рейках наколесних катакомбів.

У підземці
зизоокі зиґзаґи зіниць
із розтопленого воску
серед очей матового зору.

У підземці
відводнені черепахи
на рапавих і хитких
площинах крісел.

У підземці
люди.

Наверх до змісту





“ЯК  ПРОКИДАЮСЯ  ОПІВНОЧІ”

Лягун юрби горить за обрієм повік
і набрякають в барві темні очі;
далеким поглядом холодних вій
артист малює сцену уст і сонце.

Помалу плутаються зорі барв,
етери, білих канв естради;
тремтять тополі, пензлі зимних рук,
розлиті в слоях фарб ескізної екстази.

У лябіринтних скелях темних урн
нуртує колір бистрих бур, немов
яскраві відгуки нап’ятих лір заграви.
Квилить дванадцята і вир олійної маскари.

Наверх до змісту





СУБОТНЕ  ЗМЕРТВІННЯ

Сьогодні у мене субота.
Я спочиваю.
Мій розум лежить
спокійним сном
у сірих щілинах черепа.

Сьогодні я спокійний,
бо ніхто не коловоротить
уяви
моїх внутрішньочерепних
почувань.

Сьогодні я сам.
Я сам з собою в собі,
і ніхто не дратує
порожнин моїх вух
барабанними обіцянками
завтрішніх великоднів.

Та скоро буде ніч,
я стану мертвим,
і чашка черепу опустіє.
Тільки
на вогких заглибинах щелепів
залишаться близни бальзаму,
і навіть це
дратуватиме ніздря прохожих.
Вони з саркастичним недовірям
постійно будуть питатися
чому череп став пусткою,
і не знаходитимуть відповіді.

Наверх до змісту





ПРОБУДЖЕННЯ  ЛЕВІАФАНИ

Тіло розхитаної маси
збувається маєстатних
коловоротів екстази,
і загони велетенських хвиль
розбивають віддихи
грімких акордів
об груди запіненого виру.

Струмені розтроюдженого пориву
розтискають відтиски нагих обіймів,
і глибоко вглиблюються
у рев раменної стихії.
Обривається закуте коріння ритму,
і розбурене зусилля дає життя
безіменній потворі,
невідомій левіафані,
жительці зеленої ріллі.

Наверх до змісту



© Олег Коверко — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи