ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


ЮРІЙ  КОЛОМИЄЦЬ

Вибірка поезій — частина 3
 

ПОЗА  ЗБІРКАМИ    (1985-1990)

ДАВАЙ  ПІДЕМО

КОЛОВОРОТ  ОКА   –   (Фраґменти)
        1. –  “Все неповторно”
        3. –  “До райдуги”
        4. –  “Із тикви блазень виссав”
        5. –  “Навколішках”
        6. –  “Де на папері вибилося”
        9. –  “Колóворот був світ,”
      10. –  “Колóворотом вертиться”
      11. –  “Цей світ бродив під хмелем”
      12. –  “Хати стояли тінями”

НЕ  НАТЮРМОРТ
БІЛЬ  СЛОВА
ОСІННІЙ  КАШТАН
ДИВНА  САМОТНІСТЬ
АБСТРАКТНИЙ  ПЕЙЗАЖ
ПРИЧАСНИК  ЗЕМЛІ


Назад до сторінки “ЮРІЙ КОЛОМИЄЦЬ



ДАВАЙ  ПІДЕМО

Давай підемо
у найбілішу
ніч;
спіймаємо місяця,
на якому вишили
серця
трояндами наших
уст.Ми клали зорі на
очі
і дихали листям
дерев.
Ми пахли вишнями
ночі
і збирали плоди уже спілих
жердель.
Давай підемо до
річки
і виловим хвилі,
які залишили
після першої
купелі.Ми лежали лататтям
до сонця,
як любителі янгольських
родів.
Малювали рибам
віконця
для їхньої вроди
на тихії
води.
Давай підемо
в сад,
де нашіптані зріють
плоди,
розцілуємо овочі,
які нас
народили людьми.Ми колихали тернослив
зусилля,
щоб сад полонив нас
усіма силами,
від чого у пташки пісня
тремтіла,
від чого ми стали смертними
тілами.
Давай підемо
в постіль,
зберемо перевесла
обіймів,
щоб на вік залишитись
однісіньким
тілом.Ми обнімались потом
пахучим
і тихо летіли у даль
невідому
аж до онуків у світ
тихомовний,
у царство, де щастя
блаженного
дому.
Давай запитаємо
таємницю
метелика :
як без крилець
жити,
як можна вмерти
і народитись
за одне літо.Виростають троянди
із рота
і тіла.
Літо немов кінець
світу.
І раптом питаєш :
чи треба
тобі
твоє тіло.

(“Сучасність”, ч. 12, 1985)

Наверх до змісту





КОЛОВОРОТ  ОКА   –   (Фраґменти)


I

Все неповторно
вигоріло
в латах, —
(перед дідами ще
старого роду).
Невгіддя,
в хаті пелехатій
не покидало
мене зроду.
      А сонце
      преобразилось
      й пішло :
      поза посохи кривди
      і гірчиці,
      де втоптане на місяці
      більмо
      на перекір закоханим і
      птицям.
Підкриллям вигрілась
зелена глина, —
то корінь пив
живу отругу.
Чи довго віку
ця причина
у світі птиць
заставить бути ?
      Той світ :
      (причілок біленої
      хати)
      її, як сон,
      вікном нелегко
      стерти.
      Життя,
      мов птах,
      край прірвища
      ізняте ...
      Ні сонць моїх,
      ні тем
      ніхто не стерпить.

(“Сучасність”, ч. 5, 1987)

Наверх до змісту





III

До райдуги
присів причілок
річки,
де в позолоченій
позором
ноші
ти з долею —
з наперсток
вбільшки.

А око било
зранку
до узлісся, —
переполох зажуреного
поля.
Палахкотіло жменями
волосся
в преображеннім вітрі
долі.

І чей же світ,
немов
гніздо лелеки, —
торішньої западини
рогозу.
Із м’яти плід
невимовний,
далекий,
заплетений у сині
грози.

Прощай
несамовита пошесть
пнів,
щоб шелест уст
тихцем
пішов в успіння,
бо ще до вас
в манишці прадід
млів
на здивачілім полі
піднебіння.

(“Сучасність”, ч. 5, 1987)

Наверх до змісту





IV

Із тикви блазень виссав
соковицю.
По вінця вигойдав низьку
удачу,
і склав на вівтар дикої
вовчиці
блага свої, кричачи :
“паче, паче”.

Кадить вислюга в зашморзі
хахлів,
шоб трепетали душі аж
до смерти.
О скверне, скверне виродливих
днів !
І праведних зумів
в могилі
стерти.

Ти перелюбок,
схрещений
лишай, —
так низькістю зв’язали
пуп уроди.
Із споконвіку ланець і
шахрай,
перевертень “скоротченого”
роду.

А шашель б’є уже
ослони ката —
до цурки праведних
аж із гробниці.
Цвіте у вишнях добра,
біла мати,
а ти сатрап строкатої
чортиці.

Богує вивертень у хижій
волі.
(А істина не знає кінців
Божих).
Цей світ прозріє житом
серед поля,
бо з глини зроблені —
всі схожі.

(“Сучасність”, ч. 6, 1989)

Наверх до змісту





V

Навколішках
цей світ не перейняти,
в матні волочачи
звичаї,
де жайворон на все життя
розп’ятий,
як плакальник сховав
у небі тайну.

Нехай янтарне коло
п’є
на пагорбі мозолі
вишень,
де бані окаянні
зеленою на пам’ять міддю
вийшли,
і заховалися осокором
у ямі,
шоб утопитися “невинною”
вербою
із півчею безкорисного
неба,
аж де підкинута підповня
болю
перепалила хмар охвору
греблю.

Тепер,
затарабань собі
у душу, —
мотуззям глузду
з лихолайки ...
І потрощить череп’я
себе змусиш,
шоб з уст лишились
лиш
цурпалки.

Бо сором вигнавсь
тополинно,
під челюсті позиченого
неба.
Росте із уст гірка
маслина ...
“У сюртуку чи в свиті
Бога треба ?”

(“Сучасність”, ч. 6, 1989)

Наверх до змісту





VI

Де на папері вибилося
слово,
де у трибках зацокала
година,
де в розумі родилося глибоке
знову
чолом високим у людини.

Де точать рожна кірхи
в небо,
де скручені хрести
на помсту
літа ...
так понадлюдсько вірили
у себе
тисячолітнім царством
мітів.

Де вигрілась арійська
постіль,
щоб приректи у ярлику
людину,
і душі вивернуть в порожню
пошесть
нечуваним і в звіра дивом.

Там жахом випаливсь у сірці
камінь,
і очі остовпіли в ту
годину,
коли на кірсі хрест розвів
руками,
щоб вигребти з-під каменя
людину,

і передумати цей світ
на нове :
без кураїв, без оцту
і гірчиці;
істоту з пропасти підняти
знову
і посадити в Себе
по правиці.

А в теремі “намісник” Божий
(від золота вагітним перстом)
хрестить юрму
на стадо
схожу,
і все лишається, як було
вперше.

Ні глузду тут;
не має й дрібки Його
серця ...
на блекоті настоявсь світ
до шумовиння ...
Рука найменшого тільця
торкнеться,
і буде розум всьому
винен.

(“Сучасність”, ч. 6, 1989)

Наверх до змісту





IX

Колóворот був світ,
ще
перед Словом,
вертівся в оці драглями
зони,
а Бог ходив із неводом
на лови,
та не було ні риби, ні води.

Аморфно пінився у ягодах
кисіль ...
У пригорщі спіймав Господар
Всесвіт,
і за шість днів
Його улов
поспів,
і наплодилося
жар-птиць та бестій.

Тоді
з піщини Бог зробив
баштан,
щоб кавуни услали
солончак.
Розплющив очі глиняний
Адам
і з’їв антонівку на Євиних
очах.

І так
лишився Рай у Первнів
за плечима.
І сходив овид ливнем
сургуча.
Коромислом гойдалася
причина,
причеплена умом
на все
життя.

(“Сучасність”, ч. 6, 1989)

Наверх до змісту





X

Колóворотом вертиться
земля,
і зуби цідяться крізь
губи :
чи мій народ у Бога з’їв
теля ?
Чого “невинний” шибеник нас
гудить ?

Чи мало лою вилилось
на блуд,
в облуду плетених
літаврів ...
І ворон викрякав із двору
люд
на виворіт
правдолюбивих
лаврів.

Із ваших рук снувались
снасті,
щоб в кремені святилася
каналія.
Мій рід пройшов усі на світі
страсті —
не менше, ніж народ
Ізраїля.

Все перестій !
Імперії — секунди !
А на чорноземі,
далебі
вас по вінця.
Ще не одні на світі будуть
рунди,
а на Землі Завітній щось
без українця.

Постукаймо до розуму
у гості,
щоб глей прочунявсь добрими
устами.
Цей світ
під попелом чекає
постіль,
що постелив нехотячи
Айнштайн.

(“Сучасність”, ч. 6, 1989)

Наверх до змісту





XI

Цей світ бродив під хмелем
у медуші;
тюпцем забрів по пахви
в тло,
і душі висохли, як дикі
груші,
де зло із лика плетене
зросло.

У бороді, сатиновій
калитці,
спаслися шашлі в троні
язика,
і так приречені дугою
в бричці,
де сходом вицвіла душа
низька.

Там бідну Волю витовкли
“кнутами”,
шоб трепетали язики
“ура” !
і страхопуд безумними
умами
вінчається безумством
аж
до дна.

(“Сучасність”, ч. 6, 1989)

Наверх до змісту





XII

Хати стояли тінями
черниць,
курай напопаски ховав
мерців ...
Підземний стогін чувся
від дзвіниць,
пасльоном синім цвинтар
цвів.

Тоді я янголом ще жив
у небі,
громили тридцять три рази
жита ...
Мені шукала лячно мати
хліба,
та зла бешиха лихо
розвела.

І лихо те
підкинула зозуля,
як земний світ росою падав
ниць,
і сонце висохло в трупарне
зілля :
на чавуні сердець відлитих
лиць.

Це лихо нами взяте
із землі,
і знов землі повернеться
землею ...
Насущне божевілля біля
мене,
ось-ось чола торкнеться
одкровення.

Та де почати скроні
воскресати ?
Чи у колодязі дідівських
зрубів ?
Чи в маковій ще раз умерлій
хаті ?
Чи у Христових наймах
дроворубів ?

(“Сучасність”, ч. 6, 1989)

Наверх до змісту





НЕ  НАТЮРМОРТ

Полатаний лататтям
обрій
за добривом жоржини
гине.
На жовтім небі лаврик
бродить
обродькою задиханий
у слині.
Не в силі упряж вечір
скинуть,
в маслину сонця вплуталася
грива.
За гривник місяць ріже
спину
вербі, що за горбом несе
торбину.

І сучка лає вхід до
двору,
щоб кіт повісив кігті на
кислиці,
де зорі вигрібають білі
нори,
вдягнувши чорні рукавиці.

(“Світо-вид”, ч. 2, 1990)

Наверх до змісту





БІЛЬ  СЛОВА

Плодися слово на чужій
землі !
Перебираю чотки
знову,
бо найдорожча ти
мені
незнаного дитинства
мово.

Плодися слово ! Уже так
судно, —
і доля попрана в чужих
дощах,
із понеділків виростають
будні ...
Тебе все менше й менше
на устах.

Плодися слово !
Плодися сановито,
щоб голосінь твоїх почув
пан Біг,
і в небо вийсь несамовито,
бодай
щоб жайворон тебе
зберіг.

(“Світо-вид”, ч. 2, 1990)

Наверх до змісту





ОСІННІЙ  КАШТАН

Стоїть каштан перед
вікном, —
кістлявий, як старий
безбожник.
Кляне пролиту осінь
знов,
мій сум допитливо
тривожить.

Ні признаку свічок
на нім,
ні бронзових наперстків
знаку ...
Стирчить на вулиці
німій,
немов пиня моя залякана.

Стоїть каштан перед
вікном.
Не дає спать мені тривожник,
вичитує
у зорей долю знов,
як довго
виживе старий
безбожник.

(“Світо-вид”, ч. 2, 1990)

Наверх до змісту





ДИВНА  САМОТНІСТЬ

Самотність саквами на сказ
повісилась.
Навмисно очі пружаться
до стін ...
І перестій у зле обгортує
повісмо
і пре під стелю з лоба
лій.

Це не держак судьби, а прибрана
дружина.
Ожиною обріс мій терем
духоти, —
захоч хоч дрібку щастя
на колінах
із себе в когось мусиш
утекти.

І сполониш в кутку від крісла
ніжку, —
доріжкою зіниць без пам’яти
ще змалку,
щоб погойдались думи
трішки
в долонях зношені чолом
до ранку.

(“Світо-вид”, ч. 2, 1990)

Наверх до змісту





АБСТРАКТНИЙ  ПЕЙЗАЖ

Несуть дахи
гаряче сонце на ножі.
Наживлено
вигонить небо духи, —
абстрактно
лижуть плісняві калюжі
на вуджених гудках
зелені мухи.
Усе небесно випралось
на полотнище,
де нищать синь бузка
крізь пальці.
На шкальцях вулиці
колеса свищуть
в низеньку тінь від липи
в танцях.

І спілі груші грають
в скраклі.
Нахекано жари як павутини.
Горілим дубом
сонце в страстях ...
Хоч мак посій
під тихий сон
дитини.

(“Світо-вид”, ч. 2, 1990)

Наверх до змісту





ПРИЧАСНИК  ЗЕМЛІ

Причасник взяв у губи
мури храму, —
безтями, де кінчавсь початок
Бога,
благаючи вину із серця
кулаками,
ковтаючи непризнаних гріхів
тривогу.

Причасник белебнем на
передмісті
первісно в душу голубом
злітає, —
у ніч, де лиликом колись
навмисно
прожив реклямою неонових
звичаїв.
Причасник жив заради вікон
зграї,
на краю вулиць вицвілих
ліхтарень.
Останніх днів в долоні зібрав
тайну;
піском життя почути в очах
кару.

І сонце віко кинуло
на досвіт ...
Із челюстей цей світ запах
сльозою :
життя не лиш коноплі, але
й досвід,
щоб ця земля була легка
собою.

Бо виживиться світ лихого
серця,
де все покорено
до
безнадії,
і тільки ті, що за молитву
впруться,
землею й спóкоєм заволодіють.

(“Світо-вид”, ч. 2, 1990)

Наверх до змісту



© Юрій Коломиєць — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи