ІЗ  БІЛИХ  ТЕМ  III

На погрудді єдиної
ночі
морозом поголені
зими.
Колеса малюють утомлені
очі.
На ліхтарні чийсь образ
малюють
вітри
лапатим жасмином.
А за стінами чути людину,
що з вином
розвела чорний гріх.
Навстіж там ніч під устами
і димом.
Там щастя купують за розміняний
сміх
самотні мужчини.

Хай мій образ гіпсують
сніги
лапатим жасмином.

Наверх до змісту





ІЗ  БІЛИХ  ТЕМ  VIII

Наче почате літо,
а решта
так просто :
каміння теплим бути
проситься.

Скільки солодкої у весни
сили :
і вітер білий,
і земля вміла,
і волосся не проситься
бути сивим.

Наверх до змісту





ОСІННЯ  ТЕМА


I

Листок чолом на осінь
божевілля,
і гілля править утреню
зимі.
Дощі і дощ. Галуззя й трухле
зілля,
і ти ще раз позичений
в землі.

Ударять дзвони зябом об
зіниці,
з дзвіниці бевкне совість
і сльоза.
І що дала землі твоя
правиця,
тебе ж тобі землиця
віддала.



II

Але про інше я :
про вулиці й асфальти,
намисто вікон,
про любов ...
Ця ніч тобою грає, наче
в карти,
ще раз позиченим в землі
добром.

Це не прощання
з кленом,
ані з літом.
Волає осінь тихим
рукавом.

І все життя спирається на
лікті
і п’є думки розчиненим
чолом.

І наче стигнеш каменем
і димом.
На диво зріє пам’ять
і трава.
В лучках роки ростуть
годинами.
Мов вбитий птах під п’ятами
земля.

В грудях голоморозь і осінь
всюди.
І мажі стін. І вікон повна
ніч ...
І ліхтарі, немов торішні
зміни,
нізащо місяць змили з віч.

Облудою на камінь ляжуть
скроні.
Остання рунда.
Умруть петунії на підвіконні
і ти признаєшся, що ти
секунда.

Наверх до змісту





ЩЕ  ОСІНЬ

Чахне осінь на
дорозі
лантухами ліхтарів.
Заплямилися березами
пороздягані
двори.

Бродить цокіт
черепиці
в печерицях сірих
стін.
На ослін поклалась
осінь
у молитві до колін.

Дощовито світять
шиби.
Котять шини круглий
крик.
Жовте світло, наче
згуба,
згребло місто у смітник.

Наверх до змісту





ПОСТІЛЬ

Усе пройшло.
Дзеркала на стіні,
у них відбитки тіні
в павутинні,
а ти, свята, лиш мною
торкана,
живеш у чистому
графині.

Приходить ніч.
На грудях білий
птах,
і він збирає посів
тіла.
І брость грудей пов’яла
на губах ...
Нема червоного на
білім.

І тільки руки,
руки
голосні.

Наверх до змісту





ДОБРИНЯ

У падаль обвинуться
літа.
Повернеться в падаль
трава,
а вітер залишиться
вітром
у пазусі саду
до дна.

І сонце, вигране
в карти ...
Репіжаться губи
й слова.
Вже папороть вереснем
пахне,
а нами запахне
земля.

Наверх до змісту





БУРЛАКА

Його обличчя в клоччі
віку,
очей не сягне й
коркотяг.
Сутула тінь. Із роду
скитів.
Про нього кажуть : “він
бурлак”.
Він, кажуть, перст не клав
на свята.
Прожив віки життям
бурлак.
І на чолі брижі
пом’яті,
і на брижах бурлацький
знак.

Наверх до змісту





ДОЩОВИЙ  НАСТРІЙ

Знову дощ латає черепицю
при місяці,
а ліхтарі носять синці
по вулиці.

Кажуть : мокра весна.

Гілля дерев похоже на
загорожу,
і там мучиться
вітер.

Наверх до змісту





ПОЛУДЕНЬ

Оса розбила тишу на
обід,
і на кілку пательня сонця
розжилась.
Господар дня у вусі заховав
траву
і коників пустив сукать
Петрів батіг.
І накришилось спеки цвяхами
на плечі
до солонців із соли в ями
поту.
І ненароком день наврочив
спеку;
настояти різак в ім’я
калік.

Наверх до змісту





ПРОПАСНИЦЯ

Ціпи насукані з волосся
грому.
На бантинах завізна
осінь.
Чоло на цеглі. Місто
спить.
Блищить асфальту
постіль.
Все під рукою, на
руках.
Мерці дощу в ярах
долоні.
Кудлата ніч і мокрий
птах,
на кленах храп вервистих
коней.
Все під рукою, на
грудях ...
Як тяжко мруть піщалі
грому !
(А мруть і падають чаклунні
птиці).
Простерся місяць, мов
мертвяк,
на друшляку каплиці.
Усе на вікнах, на
очах,
немов життя все на
долоні :
свічки та духи, ворожбит
і ніч убита громом.

Наверх до змісту





НЕ  БАЛЯДА

Сонце лежить під
рядном,
а дерева малюють японські
малюнки.
Світ витікає крізь
пальці.
Починається диво
дерев,
починається диво
уранці.
Його беруть на
рогатки.
Зачіпає хрести
богомілля
і летить суньголов між
людей,
у пожмакані вії.
На ньому катаються
діти.
На ньому сушать
білизну.
Його наливають у шкіру
охочі.
Ним ділять світи.
Ним світять
у вікнах,
сонцем засліплюють
очі.

Наверх до змісту





НА  ДРУГИЙ  ДЕНЬ

Я бачив, як буланий
вітер
в дощі вечірнім гриву
прав;
ламав ще голі
віти,
а в мене очі
випивав
червоний місяць.

І шпортавсь шелест
уст :
я хочу бачити
весну,
неторкану
ніким,
нічим,
пречисту !
Хоч буйна
буйна
ніч.

А він шалів —
баский
і норовистий
із ніздрів хмари
пряв
і прудко
натягав
весняні віжки
в галоп
об березень
беріз
і берег
лісу.

Я вранці тільки
вздрів
набряклі груди
верб
і думав —
дівчину-весну
побачу,
та вітер уночі
у сад
привів
вагітну жінку.

Наверх до змісту





ХРАМ  У  ВЕЛЗІ

Він був ровесником
Адама,
невдала пам’ять —
душогуб.
Задушений дощами
камінь.
Амінь, і безхребетний
вуж.

До нього вже не йдуть на
прощу —
запросто стіни
поцвіли,
і цвіркуни восковим
мощам
сучáть у черепах
вінки.

А ранком зайда згубить
очі,
очистить гроші до
гробниць,
і пограбує совість
прощі
восковим фотом мертвих
лиць.

Наверх до змісту





БАТЬКО

Дивись но батьку !
Сади цвітуть.
Цвітуть сади,
Ти попрощав запалені
сади.
Вросло чоло у піт
намиста ...
Переполохом світ
розлив
і згріб до серця чорне
листя.
І тільки руки склав на
мисник,
ті руки шашлями
побиті.
Тебе на цвинтарі
навмисне
на пам’ять каменем
накрито.
А Ти ж земля, землі
на пам’ять.
Ти навіть жив в її
раменах ...
Тобі на груди камінь
ставлять,
той сірий камінь
безіменний.

Наверх до змісту





ЖИЛАВИЙ  ПОНЕДІЛОК


I

Як хрін натертий з гробу
віхтем,
як жиляник червоний
з квасом,
як понеділок склав на очі
кігті,
як у мерця на пальцях
засув.



II

А на очах прогоничі
і стіл.
Напохап кришені
потапці.
І дід лелека й дохлий
віл,
і збитий мисник чорним
пранцем.



III

І соволоч стерниння
в пожарищі
(горів і чах язик святині),
і тічка псів на переспілих
динях,
і місяць сушняком на
вишні.



IV

Печерний місяць, жовтий
і старий,
як дим язичних
предків.
Мій дід посіяв білий
гній,
щоб мої руки і день
і ніч
були безсмертні.



V

І сон на попелі та на
свічках,
на золотому зубі
сонця.
І на щербині місяця
літак,
і виноград на місяці
повісився.
Густий і дивний
виноград,
як запах свіч у ямах
винниці.



VI

На камені, у роті, на
руках —
з людей і бомб червона
китиця.
І вуха в бомбі чують
прах
на поцілунку губ без
туловища.



VII

Біжать по небу
маяки,
(з людей і бомб глибока мідниця),
на блекоті, на прощі
хвої,
і листям люди Спасу
сиплються,
і дівчина дає невинність
під сосною.

Близький і дивний
понеділок,
як для дитини дивне слово
тисяча.

Наверх до змісту





МАТИ

Цей дзвін із небуденної
печалі,
початий лихом Божої
удачі.

Цей день все
переплаче :
криниці сонця й безвість
Бога.

Цей дзвін подібний Божого
порога,
він матері завдячний,
бо мати
переплаче.

Наверх до змісту





МІЙ  ЄРУСАЛИМ

На моїх долонях
плаче
білий голуб.

З очей упала гілочка
мірти
під самісінькі ноги
Воскресіння.

Ніхто не торкнувся
твоїх
уст
на Великдень.

Бог облачив тебе
у
поезію,
за яку ще раз
розіп’явся б
Христос.

Та сусіди,
із чорними ротами,
з’іли тебе
на забавах
солодких оргій.

Тоді розібрали
твої
золоті ворота
попід пахви
і без них тепер
голо,
як на долоні.

Нема на твоїй землі :
ні ослиці,
ні клечання з пальмових
віт.

Голою вербою
звикли вітати
свята.

Калина стигне
тільки у глибокі
морози,
на вцілілім камені
мого Єрусалиму.

Наверх до змісту





БАТЬКІВЩИНА  ПЕРША

Хоч не часто
витаєш
у покоях моєї самотности,
а таки
найсолодша пам’ять
твого тіла.

Радили розстріляти
солов’я,
а куди тоді діти
спомини
твоїх блідих, але теплих
уст ?

Ворон кряче про
сумління
після смерти,
а добро чайки
тільки при битій
дорозі.

Наверх до змісту





МЕТАМОРФОЗА


*

Був привид.
Під ногами лежав
рай дитинства
із признаків цілющої
цикорії.



*

А я збирав метелики,
неначе прозу,
і я не знав, що то була
метаморфоза.



*

Я річку притуляв
до уст,
і я не знав, що то було
із найчорніших
чорне молоко
моєї лоскотальниці.



*

Я їв плоди посріблені
посеред ночі,
і я не знав, що то були
прадавніх
предків
очі.



*

Від ранку крав літаври
сонць,
і я не знав, що то ровесники
мого чола.



*

Я випивав цвіт трепетня
і не забрав
духмяність співу в коло крил.



*

Боявсь голічерева побоїщ
баштанів
і ріс напричіпки
шептусі
диких жеребців.



*

А батько скопував
грядки
у здухвині могили.
Я гладив,
гладив сивий степ,
а підо мною
діди і прадіди вродливі.



*

Узалюбки відбили
груди
бабі кам’яній
на гніт,
у погріб огірків
і піспи,
і я не знав, що то
були
кормильниці мої первісні.



*

Я для рогатки вибирав
кістки,
з покручених у кручі
стін,
і я не знав, що позолилися
вони моєї
ради.



*

Я в каганці поклавсь
більмом,
немов до місяця,
вичитував всю істину із частоколу
хутора,
і я не знав, що тільки люди
в Бога вічні.



*

Я плід роздав із
вишні
у білі руки хат,
і я не знав,
що гріх перетерплю за
первородний
рід
безглуздих вад.



*

Преобразивсь осокором
і милістю
у просторі первісности,
не знаючи,
що то було причастя
дійсности.



*

І бився каменем об груди
яструба
чесницею, і я не знав, що
птиці
кінців не знають
шибениці.



*

В обіймах був пологів
ночувальниць,
і я не знав, що то
кінець
життя метеликів.

Наверх до змісту





ВІЙНА

Ревла земля,
як буйвіл
на припоні.

Біля нашої хати
була війна.

Казали старі люди :
це по книзі,
у ній так написано.

Повбивали у землю
дерева,
а з людей
виросла трава.

Я пішов у поле,
зробився жайворонком.

Недаром Бог
живе у небі.

Наверх до змісту





ПРОВОКАЦІЯ

Народитися
це майже провокація,
робиться
без будь-яких консультацій.

Пробуєш пережити
причину
свого появлення.

У Бога треба повірити
обов’язково,
інакше немає шансів
на вічність.

Кажуть, що апетит
до вічности
починається
при заході сонця.

Діти розкажуть
решту.

Наверх до змісту





ЛЮБОВ  ДО  ЧОГОСЬ

Кудись ти відійшло і забрало
богів кохання.

Ти далі вживаєш мою
подушку,
а я думав —
кінець.

Перший поцілунок і було б
досить.
Покинь !
Уста хочуть синього
воску,
а ти ходиш із моїм
ціпком
і нагадуєш життя.

Чого ти добра ?
Я ж зарізав його на твоїх
очах !

Ти ж свідок.
Один раз усі пробують.

Відцокаю годинник,
що ти подарувало
на день народження.

Зараз дванадцята.

Наверх до змісту