ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


МАРКО  ЦАРИННИК

Вибірка поезій
 

ПОЗА  ЗБІРКАМИ    (1963-1985)

“Завжди я боявся”
“Самотня лавка”
“День і ніч стрічаються”
“Я любив тебе в сумних вулицях,”
СУНЬГОЛОВ  ДОДОМУ
СОЛОНІ  СНИ
У  ВЕЛИКІМ  РОТІ  НЕБА
БЛАГОСЛОВІННЯ
УЯВА  МЕРТВА  УЯВИ
  –   (Фраґменти)
БРАТ  ІДЕ  НА  ПІВДЕНЬ  ПОЛЮВАТИ
БО  МОТУЗЗЯ  УВІРВАЛОСЬ
ОРАТ  ВЕРТАЄТЬСЯ  З  ПІВДНЯ
БОСІ  В  В  ГОЛОВІ  /  ЧОРНІШІ  ЧОРНОЇ  ЗЕМЛІ
ОЗБРОЄНА  ЛЮБОВ
ПАДІННЯ  СВІТЛА

“Що робити коли знати що не робити”
ЛІ  ПО  ПИШЕ  ЛИСТА  СВОЇЙ  ДОНЬЦІ
КОЛОВОРОТ
      1.  РОЗКОЛ
      2.  ПОВОРОТ
      3.  СЛІДУВАННЯ
      4.  ЗЛАГОДА
      5. ТРУДНОЩІ  В  ІСКОНІ


Назад до сторінки “МАРКО ЦАРИННИК





Завжди я боявся
цієї хвилини —
повороту до любови
з перспективи.

Я бачу ці очі —
і інші.
Я торкаю ці губи —
і інші.

Я володію цим серцем —
як і іншими.
Я знаю точно,
що сказати.

Невинність покинула
мене.
Пісня.
Пісня раптом
покинула мене.

(“Сучасність”, ч. 4, 1963)

Наверх до змісту







Самотня лавка
в спустошеному парку.
Темні дерева
під темнішим небом.
На холодній траві
твоє тепле тіло.
Скритий місяць
аж до затьмарення
твоїм волоссям.

(“Сучасність”, ч. 4, 1963)

Наверх до змісту







День і ніч стрічаються
в сутінках німих.
Іскри, м’які й еротичні,
тліють в тінях.
На тротуарі моєї душі
проходить твоя постать.
День і ніч стрічаються
в сутінках німих.

(“Сучасність”, ч. 4, 1963)

Наверх до змісту







Я любив тебе в сумних вулицях,
де кроки падали млявим ритмом,
а чорний морок сіяв іскри золоті,
де синяві пристрасті розквітали у провулках,
а лагідний спокій, як дощ над ранок,
наповнював наші ненатлі серця
неозорою весною далеких фіялок.

(“Сучасність”, ч. 10, 1963)

Наверх до змісту





СУНЬГОЛОВ  ДОДОМУ

Первинно п’яне чадо,
чадровий невід водиш,
незайману гробницю
різких і мрячних чварів
із мого твориш червня,

бо сім’я заперечень
між нас вмирає в чвані
зеленим ваготінням
непринятої брані,
що інок з’їв почварний.

Блаженність тварі блідне
тверезістю в долоні,
та зір, взамін, зім’ється —
ворожу вірність змлоїть
моя наремна невидь.

В сонця її німіння
язик твій тьмочисленний
словам таврує захід
під хресним ложем жалля,
де невідник голіє,

хоча моління чадні,
багатоокі жебри
уділені вагою
іржавих виднокругів,
додому суньголов зійдуть.

(“Нові поезії”, ч. 7, 1965)

Наверх до змісту





СОЛОНІ  СНИ

Я в синь засну і сину напишу,
Що сон — це віщий дар і кін усіх
Тривань і стовп на древнє луб’я.

Гірчить вогонь кохання, ніч тирчить
У провині. Вина моя, твоя,
Не наша. Лубом нерухоміть легше.

Лоюватіє моя лузга.
Скажи, що ти її згірчиш,
І я прокинусь на беркій землі.

І хоч знайду я шість суходолів
І обпливу тридев’ять ще морів,
Ти глянь, ти мов, і все у плин втече.

Ні, не втечу, не попливу. Полину,
Щоб у землі стовпом сам висихав,
Горів. Ти тільки хмизу докидай, і

З очей поллє полуда, Божий сину,
І я між зерна стану в сконі,
Огірчений людиною віків.

(“Нові поезії”, ч. 9, 1967)

Наверх до змісту





У  ВЕЛИКІМ  РОТІ  НЕБА

Стоїмо наче чіп, неготові
Рушити з судном. Подерті вітрила,
Компас зрадний, і ми не могли просити.

Сніг блистить мов зір, що тоне в морі.
Хвилі твердшають, і ми не просимо.

Влітку грушні душі ми збирали.
А тут сільний вітер чумакує,
І не думаєм ми знов просити.

(“Нові поезії”, ч. 9, 1967)

Наверх до змісту





БЛАГОСЛОВІННЯ

(За американським узором)

пані дозвольте вам
чудо показати
на вашім столі
дві чашки біліють
у тіні помаранч

хіба ви не знали про них
чи не тому
ви розбудили мене
з соматичного
сонмища сну

на ваших плечах
світло осіло пані
мов янгол круглий
та убленний
наших ранків

наші справи тимчасові
пані та цього ранку
ми споживемо
булку й молоко
тут над літеплим морем

а тоді коли звірине
ваше серце зволить
ми вийдемо назустріч
обрисам формальним
глутної днини.

(Антологія “Координати”, Том другий, Нью-Йорк, 1969)

Наверх до змісту





УЯВА  МЕРТВА  УЯВИ   –   (Фраґменти)

ойкумена де богує метамова
чи то
моє мертве море


а: ти дзвониш
о четвертій
моя річ про спокій
про потребу ждати
ллється в слухавку
пожежники стукають
о п’ятій
мої чіпкі слова про те
що нічого не знаю про твою смерть
кануть у калюжах на підлозі


б: чому шпигаєш
мені язик олівцем
чому пхаєш мені
слухавку в горло
в усіх рурах
піниться тлінь
в усіх жилах
фабрикуються слова
пера топляться
на жовтавому папері


в: о шостій
прибиральниця витирає підлогу
виливає рідину
з телефона
випорожнює смітник
під письмовим столом
о сьомій
я голюся
виходячи з ванної
узнаю де мова мертва моя


4: мій голос голова
у стомлених бур’янах
та моя нога ногою
трава сохне
сила межіє
ступа в годинникову стежку
де летаргічний янгол
гика на діпісток
що плачуть і гибіють
у стрімголовних еміґраціях


г: так ти узнав
чом Лао-це
стрибнув на чорного вола
та й виїхав за мур
зливний дощ уночі
серце винне
ранок задощений
в серцевинних
пивних певних водах
манастирського басейну

(“Нові поезії”, ч. 11, 1969)

Наверх до змісту





БРАТ  ІДЕ  НА  ПІВДЕНЬ  ПОЛЮВАТИ


1.

Я вирізую патик.
Я ще думаю про нього.


2.

Озеро висихає по берегах.
Слона вбиває мала стріла.


3.

Хижина валиться.
Завтра тра сіль купувати.


4.

Звук тріснутої слонової кости.
Гнів голодної людини.


5.

Хто там на березі ?
Рак схопив мене за палець.


6.

Ми вогонь, що випалює землю.
Слоненя стоїть беззахисне на рівнині.

(“Нові поезії”, ч. 12-13, 1970-1971)

Наверх до змісту





БО  МОТУЗЗЯ  УВІРВАЛОСЬ

це ті люди
що увірвали мені мотуззя
Отож
це місце стало для мене отаким
із-за того
бо мотуззя мені увірвалось
Отож
це місце не таке
як воно було для мене
із-за того
це місце наче відкрите
бо мотуззя мені увірвали
Отож
це місце неприємне мені
із-за того
що мотуззя мені увірвалось

(“Нові поезії”, ч. 12-13, 1970-1971)

Наверх до змісту





ОРАТ  ВЕРТАЄТЬСЯ  З  ПІВДНЯ

Головач : Брами рік зачинені
Громада : Зачинені брами рік
Головач : Духи мерлих пурхають
мов громаддя комах у навечір’я
Громада : Що танцюють у навечір’я
Головач : Громаддя комах що танцюють у навечір’я
коли ніч поночіла
коли сонце зайшло
коли сонце поночіло
танець комах — вихор мертволистя
коли бур’я заричала
Громада : Коли бур’я ричить
Головач : Ждемо того, що прийде
Громада : Того що прийде
Головач : Того що скаже : ви — ходіть; ви — ідіть геть.
Громада : Що скаже : ходіть; ідіть.
Головач : І він прийде до своїх дітей
Громада : До своїх дітей
Усі разом : І тут кінець

(“Нові поезії”, ч. 12-13, 1970-1971)

Наверх до змісту





БОСІ  В  ГОЛОВІ
ЧОРНІШІ  ЧОРНОЇ  ЗЕМЛІ


ми човнуємо удень через пороги
цієї холодної річки
уночі ми ринемо в пороги сну

мої зуби тонуть
у тіні твоїх плечей
мої пальці тонуть
у тіні твоїх стегон

мені сниться ти кажеш
я хочу любити
я ніколи не могла любити
мені сниться я кажу
я увесь розкладений у тілі твоєї жертви

твої стегна виринають
з тіні моїх пальців
твої плечі виринають
з тіні моїх зубів
і я бачу як ти
пропливши вранці вгору
лежиш відкрита дневі

(“Сучасність”, ч. 5, 1973)

Наверх до змісту





ОЗБРОЄНА  ЛЮБОВ

ти дуже проста
і вірш мій про тебе
мусить бути простий
коли ми наближаємось
до отвору вулькану
узбіччя якого
поросле короткою травою
ти шепчеш мені на вухо
що знала дівчину
яка боялась
що коли хірурги
розріжуть їй черево
звідти випурхнуть рої бджіл
і вона опиниться порожня
це ніби просто
це було б дуже просто
якби не те
що ти маєш себе на увазі
і що в моїм вогкім кулаці
холодніє стерилізований скальпель

(“Сучасність”, ч. 5, 1973)

Наверх до змісту





ПАДІННЯ  СВІТЛА

Марті

Ma pensée se pense. — Mallarmé

за мною променіє
завтра
мов сьогодні

око оглядає
думка думає себе
беззмінно змінна

удосвіта крізь двері
дерева спершу голі
тоді брунькують

насіння коріниться
проростає гине
овоч падає
гниє

ліжник збивається
і стіна поруч ліжка прохолодна
коли торкаюсь мокрим плечем

нагору й наниз
наниз те що падає
нагору те що росте

але повільніше
повільніше
поля порожніють
пізнє листя темніє

розчісуєш косу
і вікно що дзеркалить тебе
теж за мною

насіння коріниться
проростає
несеться нагору й наниз

туди й назад
туди те що вмирає
назад те що народжується

нагору те що падає
наниз те що росте
нагору й наниз туди й назад
у відбитому світі все що доходить

спускається несеться
рука що підношу до сяйва
повниться

що ж я даю
тобі
крім того що світло

дає
але швидше швидше
ніж світло
чи повільніше

(“Сучасність”, ч. 9, 1973)

Наверх до змісту







Що робити коли знати що не робити
написати на воді роман із заголовком
що робити коли не знати що робити
намалювати на повітрі картину з назвою
що не робити коли знати що робити
вирізьбити з вогню скульптуру з назвою
що робити коли не знати що робити
зліпити з глини людину з іменням
що робити коли знати що не робити

(“Сучасність”, ч. 4, 1974)

Наверх до змісту





ЛІ  ПО  ПИШЕ  ЛИСТА  СВОЇЙ  ДОНЬЦІ

Корінь виснажують віти.
Плужник

фанфари вітру з північного заходу
вітру що реклямує погоду
Лі По пішов
пішов до зеленої гори
за північним валом вишгороду
шукавши дружбу
шукавши рукав старої любови
писавши листа дітям пропавши
чи дітям дітей
і нам писавши

персиковий квіт
тече за водою

отакий нам дано текст
писав ? при якому світлі :
каганця місяця сонця ?
скажімо що світло змінилось
може й на краще
чистий текст навскіс
чаркам і столам і словам
черпав вино і воду і вогонь
вогонь місяця сонця Венери ?
чекав ? у яку годину ?

скажімо що незмінний час став
постійний як постійна зміна
по тугій шкалі
до рожевости цикад

вода від них лишається темніша
ніж уява що снить
про дітей пропавши
коханок пропавши
друзів пропавши

скажімо тільки що його часові
немає кінця
як і для нас нема кінця

найпростіших речей
він навчився насамкінець
і ми живемо в повільні дні
шукавши любов
та не любов не лишень любов
не карітас
чи тільки карітас

(“Сучасність”, ч. 4, 1974)

Наверх до змісту





КОЛОВОРОТ
I stand at the back of a room
and you have just entered
Strand

1.  РОЗКОЛ
C’est faux de dire : Je pense.
On devrait dire : On me pense ...
Je est un autre.
Rimbaud
і я спиняюсь у кутку кімнати
із сну очунявши мерцем
на березі пам’яті й бажання
крізь око проколює сяйво

студене павутинну оболонку мозку
пульс скритовбивчо б’є в скроні
кірка снігу пружинить під ногою

мульке ліжко гнеться
наче ніжка розколена
горобці й голуби клюють
покриті послідом брили

і я засуваю пожовклу фіранку
підземні води муляють надри
ожеледь облягає обгризлу кору

сунеться в розколини та скелі
чорна крижана охиза
гофрує склогостре море
вода у склянці колишеться

прибутні хвилі морять кругляки
підмивають коріння пісок і криги
каміння гладшає сливе прозоріє

уздовж обочин і каналів
пляміє сніг сажний
павучиха снує павутиння
речі старіють снядіють

збирають намул і стають непотрібні
балькон лежить розвалений у ламані
на статуях Венеції відламано члени

шельф то меженіє то січе
і смокче морозяну кручу
і тяма колеться в абісалі
що ж тоді лишається

коли твій голос ниряє в затемнені нурти
і мій голос лягає поруч нього
нирець в ополонці арктичної затоки

що полює за потонулим криголамом
і усе що я кажу
ллється таємним потоком
із твоїх скляних кісток ?

по вузьких в’язких пасажах річки
швидшають щільні косяки шуги
через сутки піщані коси й шлюзи

розливаються широкоутробні водойми
обмивають зелені лишаї
обліплюють стіни м’якушкою
з лушпиння помаранч і калу

абісальне тиснення таке натужне
у заплющеній пратві твого ока
і я так багну проплисти до неї

що не збагну що ти думаєш
і звідки ти прийшла
холод пронизує пах
в каналах гойдається волосся

незабаром ти скинеш туге пальто
та білі босоніжки і сонна кімната
стане кесоном для моєї крови

нетля гніздиться в червоній
сукні що кільчиться під столом
світло глазурується і гусне
у шарудкий лискучий цельофан

літепло дзюрчить з іржавого крана
невмите обличчя тороситься під паком
ти тільки щойно увійшла

Наверх до змісту





2.  ПОВОРОТ
Tu eres lo que va :
aqua que me lleva
que me dejara.
Alberti
і Лі Бо спиняється в кутку кімнати
осліпнувши зимовим сонцестоянням
і руки просунувши у пазуху
мов насіння у вологий ґрунт

грім назріває у надрах землі
володар городить гірський перевал
спориш кільчиться крізь мертвозем

морозовини обростають мохом
сік колує в штамбі
Лі Бо чує крок на сходах
чує як підталина на чорнотропі

стікає де може тихим поворотом
чує як корінь пухне й пульсує
чує як ключ обертається в щілині

чує як ти кажеш стиха :
прокинься — ми ж мерці
що прийшли ховати мерця
ці босоніжки що ти скидаєш

це ті що він тобі подарував ?
чому вони такі зношені ?
вітер зносить хмари на місяць

розталь слизить з-під каміння
голуб дрімає у заплавині
вугор метає молочко
галактики центрифуґують туманність

ліжко ковзає по підлозі буй
відпливає від замуленого якоря буєр
плянерує по дрімотній дрейфній кризі

бо ж вода ані не знає
хто п’є її
ані не перечить
і щось таки лишається

щось сливе завжди лишається
коли обрій ярою плямою барвить
крутий південний бік перевалу

а на північнім боці вітровій
просторить гострі хоругви
і кінчики пальців холонуть
під темним навислим небом

він бачить знов скресання річки
бачить як брунька бубнявіє на гілці
бачить кров в долоні проти сонця

і гладінь що буриться під вітром
і проміння що струменіє по серені
коли я шкутильгаю до могили батька
щоб скласти бліді хризантеми

і сіру траву під пізнім льодом
і твоє вогке розплющене око
що квітне звилиною у матовому склі

і невидне життя хризантем
що згоряє полум’ям невидним,
мов цельофан що горить без тіні
й диму на осяянім порозі

говоривши зі мною він завжди казав
що без свідомости немає непритомности
без непритомности не може бути світла

говоривши з тобою він казав
що без світла немає пітьми
без пітьми нема свідомости
мерзлятина гниє у водопіллі

Лі Бо наближається до храму з військом
віття льодове лускає на осонні
ти тільки щойно увійшла

Наверх до змісту





3.  СЛІДУВАННЯ
А світло у темряві світить,
і темрява не обгорнула його.
Івана (1,5)
і я спиняюсь у кутку кімнати
під жарким оком жарівки
що кидає обрис ембріонний
на акуратні квадрати кахлів

в нью-йоркській квартирі де матрац та стіл
єдині меблі і фарба облуплена
і вбиральня смердить і пам’ять кришиться

мов кристал у вогні по передбаченій
тріщині або шви після операції
або крихти некротичної кістки
і мишів’я нишпорить у норі

і люди шмигляють по жухлій траві,
і їхні обличчя гойдаються безмовно
та повільно наче стиглі плоди

і я падаю до межені в кабіні
швидкісного ліфту і тінь
повзе по хмарочосі поруч мене
і заплющивши око ти узнаєш

що причина зміни міняє але сама
лишається беззмінна як і вода беззмінна
коли моря й річки єднаються у хмарах

люди не чують тебе
як і я не чую тебе
озерні води убувають
рибина проходить звільна

на дні колодязя одні пливуни
суховій розстібає цупке пальто
полів і все убуває і Лі Бо

веде мене звідси
у товщі що зеленіють стертими
шматочками пляшкового скла
і хто ж тоді лишається

коли мури грузнуть помалу у пливуни
і яскравошоломне військо гряде закуреним
шляхом до міста а на далеких верхоріччях

туман стелиться по кедрах
і тіло твоє липке
і вільгле стелиться глевкою
амніотичною рідиною що мимрить

хай око моє буде свічка
хай палець твій буде ґніт ?
у сусідніх кімнатах люди сперечаються

грюкають шухлядами й дверима
і ключ скрипить в щілині
і сльози застять зір
і чистий поріз кровоточить

і пальто з нап’ятої риб’ячої шкури
заплющує твоє оскліле око
а тоді більше пальто обгортає перше

і я тебе уже не бачу
і білі кахлі червоніють
осугою слизької крови
мов губи першої повії

говоривши з тобою я завжди казав
що все є все або ніщо є ніщо
а часом що ніщо є все :

тьмяне світло думки
світло з середини світла
яке єднає алювіяльне стегно
з спузиреним животом дощу

і зашеретом крижаної вузьмини що вузить
кімнату під твоїми промоклими ногами
ти тільки щойно увійшла

Наверх до змісту





4.  ЗЛАГОДА
Хіба ж не всі ми — єдности луна
В скороминущій і пустій відміні ?
Плужник
і я спиняюсь у кутку кімнати
грім спить у плавні
червотока шовковиці вгинає
оболонку набряклої ночі

пастух безплідних місяців що вирушив
до гирла довгої ріки й назад
до витоку до джерела Лі Бо

веде твою кістляву руку
в зруйноване вагітне місто
оточене колючим дротом
де пісок пахне гноєм

шукавши дружбу писавши листи
дітям що пропали чи дітям дітей
хлопчина гребе картоплину з жару

стерня коле йому ноги
коли він біжить за матір’ю
до каркасів згорілих бомбовозів
і нам що пропали писавши

персиковий квіт тече за водою
отакий лишив він лист
писав ? при якому світлі ? каганця

місяця сонця ? скажімо
що світло змінилось скажімо
що незмінний час став
постійний як постійна зміна

по тугій шкалі до рожевих цикад
до гнилих медуз у спеку на пляжі
морська вода від них стає темніша

ніж уява мертва що снить
про дітей що пропали коханців
що пропали друзів що пропали
але хтось таки лишається

коли вимпел вогніє над аеропортом Єрусалиму
і сухотрави на узгір’ї займаються вмить
і в невигубнім вогні блискуча мідь

сяйні крила і колеса
очей, що не мають кінця
які і ми не маємо кінця
у часі що не має кінця

обрій темніє низьке небо
висне над пустелею заводь
чекає припливу води і риби

хробак гемблює гори
кріт корпається в мулі
павук шкутильгає по бузунах
міль повзе до полум’я

розчепірені пальці суховію розплющують
левад і піль ороговіле око
і пам’ять колесує у долоні часу

лискучий паркет павутиниться
боса нога шпортається
на сонній почовганій плиті
і зслизає по лабіяльній магмі

говоривши зі мною ти завжди казала
що без косогору немає рівнини
без рівнини не може бути повороту

говоривши з ним ти казала
що без повороту немає відходу
без відходу нема косогору
у русі безрухомі у безрусі

рухомі ми завжди починаємо з кінця
і кінчаємо завжди у початку
ти тільки щойно увійшла

Наверх до змісту





5.  ТРУДНОЩІ  В  ІСКОНІ
Не говорить мла,
де смерть з початком
спить в одній одежі.
Осьмачка
і Лі Бо спиняється в кутку кімнати
дощ облямовує кам’яниці
білим прапором струмує
на підлогу шорстке простирало

хмари гуснуть над сіверким світлом
що б’є підошви й гребні хвиль
повітря гусне в кисле молоко

просочується в ніздрі й горлянку
Лі Бо ланцює струмінь
слідкує за поплавцем розмотує
волосінь спльовує в долоні

ізар шліфує бетонні брили
жене торішнє листя лебідь
ледь тримається проти бистрини

у сусідніх кімнатах знову
грюкають шухляди й двері
я ж не знаю нічого
склянка падає з стола

крім сніжних верхів’їв Альп що біліють
намистом черепів і тазів потоплеників
у густому глеї глибинних рифтів

і тихої впертої мжички
що роз’єднуючись у хмарі і тайкома
єднаючись у річці хилить
нас до осереддя і віддиху

що вгинаючись навколо наших слів
нас вгинає і згущує навколо смерти
мов обшарпані фіранки навколо вітру

бо ж любов ані не знає
хто п’є її
ані не перечить
чи це лишається

коли мій голос виринає з освітлених нуртів
і твій голос колує медузою в несписанім
кільватері і розстібаючи ґудзики знову

й знов ти знизуєш плечима
і скидаєш туге пальто
в кімнаті де нікчемна правда
пружить хмари й дощ

і зшиває зарубцьовані тканини
м’якіші ніж гладкі здорові пасма
над довгими слизькими губами кряжів

і проливень урізує нігті
в спину і нутрощі виснуть
і гарячі калюжі тіла
розливаються в розкошланій мерві

і задиханий вугор борсається в бережині
і проміння порскає у скляніюче око
і він в’юниться й гризе свій хвіст

і водорості вплітаються у зябри
і підвішавши його мотузком Лі Бо
обрізує опецькувату шию
здирає шкуру й оголює
рожево-сіру плоть і бачене

й бачачий зливаються в єдине сяйво
що тьмяніє і тьмяніє мов чумацький шлях
а тоді в коловертні тоне й щезає

і одне стає двома
і два стає трьома
в споконвічній круговерті світла
у невидному свічаді що є богом

а з трьох виходить одне як четверте
і лишається лиш те що поза сяйвом
і ти тільки щойно увійшла ?

(“Сучасність”, ч. 2, 1985)

Наверх до змісту



© Марко Царинник — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи