ВІРШІ  ПРОЩАННЯ     –     Цикл


1.

Блукаю
по відсутнім літі, —
порозкидане
гаряче листя
пропікає душу.

Запізніла жовч
заходить
у мою свідомість
і гіркотою
тривожить згадку
про минулість літ.

Блукаю
по опалих споминах
і вигортаю з пам’яті
недавні фотографії,
що починають блякнути.

Наверх до змісту





2.

Ластівка
залетіла
в мою пам’ять
і випила
найкращі спомини
про тебе.

Літо
випало із пір
мого життя,
і я не знаю :
по котрий бік весна,
по котрий осінь.

Наверх до змісту





3.

Іду вперед
і западаю в тінь
твоєї неприсутности;
ступаю назад, —
і мене вгортає німота минулого.

Боюсь ступати на боки,
бо не знаю змісту
їхнього
ні форми.

Наверх до змісту





4.

Підставляю
руку під життя,
та в долоню скроплюється
тишина самотности.

Виходжу
на широку вулицю,
та кроки на бруківці
не творять відгомону.

Знайомі,
обтяжені мішками
старости,
не впізнають мене.

Наверх до змісту





5.

Переступаю
в інший вік
і потрапляю поміж
молодих людей :

їхні лиця
звернені у себе,
і вони не помічають
сутности моєї,
ні присутности;

часом
випадкові погляди
падають на мене
і, сковзнувши,
пролітають мимо.

Я почуваюся між ними,
мов небулий, —
не знаходжу місця тут,
ані притулку.

Наверх до змісту





6.

Сутеніє.
Прихиляюся
до вечора
і чую,
як темінь продуває
моє тіло,
як час
капає з клітини
до клітини,
а небо затягається
зірками.

І тоді думки про тебе
болять найбільше.

Наверх до змісту





7.

Сутеніє.
Шлюбна фотографія
нидіє між книжками
на полиці.
Ти, в білій блюзочці,
тримаєш квіти,
які дивляться на мене.

Та 2. VIII. 1999-го
твоє обличчя випало
із фотографії.

До мене тулиться
твій одяг,
наповнений нічим.

Наверх до змісту





8.

Слухай,

хочу тобі сказати,
що куди не гляну —
ніде тебе не бачу.

Слухай,
хочу тобі зізнатися,
що куди не піду —
ніде тебе не застаю.

Слухай,
хочу тобі повідомити,
що шукаю за тобою :

між книжками,
які ми писали
і недописали;

між фотографіями,
які виповнюють
два життя;

в картинах,
у які ми входили
і не знайшли себе;

у простиралах,
між якими зблідло
наше кохання;

в дванадцяти роках,
які пропали
у твоїй бездушності.

Наверх до змісту





ДОРОГА  СТРАСТЕЙ


ПЕРША  СТАНЦІЯ

Лишаї суду вкривають рінь історії,
від суду падає
в наші сумління тінь вини.

Протираючи очі, ми
перехиляємось через райдугу
і заглядаємо потойбік.

Та бачимо тільки біль
у нашому серці.

Наверх до змісту





ДРУГА  СТАНЦІЯ

Йому забили у плечі хрест
і повели крізь натовп.

Все застигло.

Тільки плахти суму
зсувалися з неба
й окутували боки Голготи.

Наверх до змісту





ТРЕТЯ  СТАНЦІЯ

На перехрестя хреста
впали пороки світу.

Під їхнім тягарем
схилитнулося тіло
і припало до зморшок
землі.

Наверх до змісту





ЧЕТВЕРТА  СТАНЦІЯ

В обличчі матері
біль напухає до вимірів світу,
ціпеніє в серцях, криком сушить уста
і застряває у горлах.

Син же дивиться
крізь материне лице
і по другому боці бачить
смерть і безсмертя своє.

Наверх до змісту





П’ЯТА  СТАНЦІЯ

Симеон — це тільки ім’я,
нести хрест Його — це тільки жест.
Бо тягару душі поділити не можна,
ні передати біль.

Кров ягняти — це тільки злочин.
Кров тече й не змиває вини.
Кості в землі не вибілюють вбивства,
ані білі гроби.

Шлях до вічности йде від Голготи.
Шлях до ясности йде через ніч.
Ми засвічуєм свічі, щоб глянути глибше
в корінь терпінь.

Наверх до змісту





ШОСТА  СТАНЦІЯ

Хустка Вероніки втягнула Його лице,
і Він зостався безликою тайною світу.
Люди із віку в вік
вгадували образ Його,
щоб у ньому знайти себе.

Люди впродовж віків
звертали до Нього очі,
щоб Він зайшов у них
і віднайшов себе.

Наверх до змісту





СЬОМА  СТАНЦІЯ

Падати вдруге — це від людини.
Вставати вдруге — це від віри.

Падати знову — це бути жертвою
волі Всевишнього.

Щоби встати — з-під костей, що ломлять кров,
з-під крови, що ломить біль,
з-під болю, що ломить дух —
це понад плоть людини.

Наверх до змісту





ВОСЬМА  СТАНЦІЯ

Його слова не плачте наді мною
заходили в серця жінок
й освічували там
найтемніші прогалини
болем.

Його слова наді мною
заходили в уста жінок
і вихлюпували жалісні напіви.

І так — від початків буття :
жінки голубіли й голубили
мужчин і дітей
і виводили їх
поза межі розпачу.

Наверх до змісту





ДЕВ’ЯТА  СТАНЦІЯ

Падати втретє — це чути,
як гупають зверху по тілі удари,
як пробивають свідомість
прокльони товпи,

як голосіння жінок
охолоджує мозок.

Наверх до змісту





ДЕСЯТА  СТАНЦІЯ

Під гарячим сонцем
одяг присох до ран.
Обнаживши Тебе,
вони з одежею
стягнули з Тебе й рани.

І тіло
забіліло болем світу.

Наверх до змісту





ОДИНАДЦЯТА  СТАНЦІЯ

Цвяхами пробили ноги й руки.

Вітер,
дуючи з біблійних рівнин,
продув між ребрами Твоїми отвір,
з якого витікала сутінь
і падала у кручу
поміж булим і будучим.

А світло місяця
промивало гріб
у скелях.

Наверх до змісту





ДВАНАДЦЯТА  СТАНЦІЯ

Тіло зосталося сном,
дух ширяє над ним
і окутує видивом світла.

Дух підноситься в вись
і продихує вихід у засвіт.

Темрява точить тіло,
холод стишує кров,
біль заходить за обрій.

Наверх до змісту





ТРИНАДЦЯТА  СТАНЦІЯ

Хрест віддав матері тіло.
Ріки
застигли в гирлах,
ліс занімів і віттям
пригорнув пташню,
а квіти занурили голови в смуток.

Жіночі руки
вклали тіло у тишу.

Наверх до змісту





ЧОТИРНАДЦЯТА  СТАНЦІЯ

Камінь хоронить Тебе від хреста,
камінь боронить Тебе від люду.

Через гріб заломився світ,
через світ перейшло воскресіння —
п’ють життя із завітніх джерел
ті, що прозріли.

Наверх до змісту