М. К.

ЧАС  ЗУСТРІЧІ  В  ПОЛІ


1.

Я вчуся ходити окраїнами життя.
На вітрі — небо
нап’яте.

Я хитко ступаю окраїнами рядків
і вчуся тебе кохати.



2.

Визираю тебе з-поза днів,
аж ти являєшся
в полі.

Зійди до мене схилом слів,
я вимовив цю мить у долі.



3.

Нас відтінює гілкою берест,
коли ти стоїш
серед ночі.

Мене ж проникає непевність,
і никнутъ в темряву очі.



4.

Наші життя розминалися мимо,
коли ти пристала, щоб
гілку нагнути,

коли нахилився світанок,
щоб я тебе міг досягнути.



5.

Губи твої мають посмак роси.
Чому ти так пізно
прибула ?

В мою свідомість скрапує щомить
минуле.



6.

Пригортаю тебе, а ти
весною хочеш мене
вразити —

та губишся в гущі років,
без тебе прожитих.



7.

Відчуваю форму твою при собі —
чому ти така
молода ?

Спішу за контурами твого погляду
і доганяю час.



8.

Ведеш мене по словах до себе,
відхиляєш набік
минуле.

Поражений в серце чуттями,
стою розгублений і чулий.



9.

Витираєш гілкою губи,
заходиш в моє
життя.

Дивлюся з острахом в рівні
безмірні поля.

Наверх до змісту





ДВА  ЖИТТЯ  ВІДДАЛЕННЯ


48.

Злітає листя з любови,
бушує вітер
по буднях.

Як перейдем до себе
крізь гори глухих полуднів ?



49.

Завішені над минулим
падаючи у
бувше, —

як простягнути голос,
мов білі руки назустріч ?



50.

Будні біжать по буднях,
відносять тебе
завії,

тільки напливи згадок
живлять мою надію.



51.

Пишеш, що я тобі снився,
кохав уві сні,
милішав.

Картка ж паперу не лічить
оцю гнітючу тишу.



52.

Живу плечима до себе,
мочаю перо
в атрамент,

та не приносить полегші
рядків невірний тетраметр.



53.

Живу, немов відсутній,
мов у чиємусь
домі.

Не відчуваю вітру,
щоб обдувава свідомість.



54.

Не чую голосу твого,
кохаю мов
не тебе,

затерплий, глухий до себе,
не чую, як час іде.



55.

Де я тебе примощу,
неуявиму,
відсутню ?

Сонце вибілює тінь твою.
Серце у щемоті тухне.



56.

Складаю твою подобу
з куснів побляклих
надій,

але не можу її зцілити,
і кожен вираз — німий.



57.

Сиджу в пустій кімнаті,
дивлюсь в порожню
душу —

яка же злива світла
її глуху обрушить ?



58.

Проходжу повз щодення,
себе сам
забуваю,

поражений минанням,
спокоєм облипаю.



59.

Запавшися в безмов’я,
ховаюся за
згадки.

Кругом — біліють стіни,
кругом — застиглі статки.

Наверх до змісту





ПОРА  ЖОВТІННЯ


60.

Час затирає спомини,
затуплює щемінь
втрати.

З мертвою в ложі любов’ю —
вже забуваю, яка ти.



61.

Перечитую всоте спомини,
щоб зачитатися
в душу.

Внівець зім’явши гордість,
вчуся ставати бувшим.



62.

Збираю з тіла дотики
уст твоїх, наче
вишні.

Засушую в книзі стокротики
“любить не любить” мислі.



63.

Всоте сполоскую пам’ять,
змиваю твою
подобу,

щоб менше боліло серце
порожнім місцем по тобі.



64.

Щоб заглушити розпач,
шукаю в природі
ласки.

Але думки ще більше
б’ють об мембрану мозку.



65.

Кругом порожній простір,
не знаю, куди
ступити.

Не можу-бо вгадати,
в якім ти боці світу.



66.

Минаючись з жінками,
торкаю їхні
душі,

що нутами прощання
нестерпний біль ворушать.



67.

В тісноті лиць знайомих
чимраз стає
безлюдно.

Я блуджу й заникаю
в оглухлих пополуднях.



68.

Де я тебе примощу,
немов засушену
квітку ?

Дороги біжать на всі боки життя —
не коливає ніхто і нізвідки.



69.

На скроні сідає мряка,
вникає темінь
зловісна.

Цього кохання не стало
ні на життя, ні вірші.



70.

Час, мов туман, минає,
лишає мене
набоці.

Іду в густу стернину,
і місяць коле в очі.



71.

Приходить пора жовтіти,
мов бір восени,
левади.

Полощу вечірні думи,
мов дикі гуси над садом.



72.

Пора заходити в осінь,
немов у жовтий
притулок —

без шумування соків
квасити в діжах минуле.



73.

В тиху годину дозріння
приходить пора
повніти.

Знадвору кигиче місяць,
замотаний бабине літо.



74.

На споловілім полі
вітер гне
павутину.

Ступаю краєм життя —
пізня година.



75.

З білого аркуша — згадки
всякають в глуху
бібулу.

Кохання стають побляклі,
коханці стають відбулі.

Наверх до змісту