ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


БОГДАН  БОЙЧУК

Вибірка поезій — частина 9


ЛЮБОВ  У  ТРЬОХ  ЧАСАХ    (1983, 1991)  —  фраґменти з циклу

ОДИН
П’ЯТЬ
СІМ
ДЕСЯТЬ
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
ШІСТНАДЦЯТЬ


Назад до сторінки “БОГДАН БОЙЧУК



Час майбутній — це пісня
час теперішній — потік буденностей,
час минулий — розповідь.

ОДИН


1.

Під спомином про евкаліпта,
під зеленню його весни —
лежатимеш, і сонце в річку
впаде з блакитної гори.

Чекатимеш в вільготі ночі,
замочиш тіло в холодінь,
передчуваючи уста дівочі,
засмаглі і тверді.



2.

замість спомину
падаєш
в розвалені квартали
в іржу що з року в рік
вгризається у крокви

до тебе простягаються
побиті вікна
мов проколені долоні
якими затікає сажа

тому щоденно мусиш думати про
ночами шукати за
жінками



3.

В літні пополудні я любив виходити на Крукову гору в Бучачі, яка стрімко висіла над Стрипою. У розваленім манастирі, в притворі, між мощами ченців, я чекав на свою дівчину. Гора височіла, а сонце котилося узбіччям і падало в ріку, яка спалахувала і летіла по камінні.

Ночами мене переслідували порожні будинки з розбитими дверима, з дірами замість вікон, з тінями постріляних на окопиську жидів. Переслідували, залякували мої сни. Стіни в тих будинках лупилися і, мов долоні, вкриті лишаями, сплощували мою невинну молодість.

Наверх до змісту





П’ЯТЬ


1.

Перехилиться і пригорне
чорним чадом волосся,
і напоїть п’янливим голосом
в росах;

ти, зворушений, захлиснешся
білим тілом дівочим —
і вона заплете тебе
в косу.



2.

перехиляється
мов сестра милосердя
і прикладає
до чола
проколені вікна
в очі
заплітають зужиті лиця
обвислі груди
розхитані бедра
пронизують твою самотність

і так стоїш
у місті одкровення
захлинаєшся чадом
відлюблених тіл.



3.

Вона перехилилася на вітрі і дихала на мене золотом свого волосся. Вода перетікала її пальцями, виполоскувала з них тепло і вони ставали ще прозоріші, ніжніші. Форма її тіла відбивалася у плесі, розтягалася на хвилях. Губи дивно розпливалися під сонцем, і мені здавалося, що вона співала свою улюблену простеньку пісню про розлуку.

У проколених вікнах звисали ночами тулуби постріляних, видніли їхні ноги, руки і роззявлені роти, які без голосу кричали людську порожняву. Із завулків Миколаївської церкви проносилися стогони й харчання жертв, а ніч вкривала їх туманом і заливала очі рідиною скла.

Наверх до змісту





СІМ


1.

Прибуде з розпущеним голосом,
пригорне тебе, приголосить словами,
і будеш наївно розніжений,
будеш безтямний.

Прийде і закутає шепотом
пригорне тебе обголосить,
тоді затечуть в пори пам’яті
зчудовані коси.



2.

приходиш
вона безголосо
грузне в спітнілу постіль

тобі до очей затікають
задихані сквери
сажею вкриті доми

ти заливаєшся
тинковим потом
і віддаєш себе в жертву
вірний і проданий
на життя
вона обнімає тебе
притискає
вгрузаєш з нею у постіль

а пам’ять ще довго тривожать
гадюками коси



3.

Дівчина тихо співала, її голос стелився по недоспілих персах. Коли я перехилявся до неї через зчудовану косу, її шепіт обдував моє обличчя.

На ратуші голосили мертві, а постаті в мундирах, обтяжені смертю, загрузали в камінь, карбували кулями свій час. На пагорбі лежали мерці з колáми крику, забитими у горла, і світили до місяця білками очей.

Наверх до змісту





ДЕСЯТЬ


1.

Її рамена
забіліють у ніч,
немов щілина,
повиснуть на темній блясі,
щоб ти через ту щілину
в відсутність її пропихався.



2.

її тіло
блякне
мов щілина
просвічує тобі
крізь ніч

і ти
пропихаєшся в більма будинків
і врешті
знесилений падаєш
в її невірність



3.

Холод скроплювався на нашу шкіру, і ми побігли на Крукову гору до манастиря. Справа молодий потічок оббивався об коріння і, мов хлопчисько, падав стрімголов у Стрипу. Мене охоплювало бажання взяти свою дівчину на руки, принести до притвору і просити вибляклих святих берегти її.

Тих, яких ловили вночі, гнали на окописько, давали лопати і казали копати яму. В полудень, коли яма була готова, ставили всіх над нею і стріляли. Земля сухо падала з гори, засипувала перелякані очі. Жіноче волосся стогнало під грудками і підносилось на вітрі, як тимчасова епітафія.

Наверх до змісту





ЧОТИРНАДЦЯТЬ


1.

Зітреш, цілуючи уста,
прилипне дотик їй до шкіри,
тоді без дотику впадеш
в зневіру.

Загусне віддих на губах,
затиснуть судороги кості,
коли вникатимеш ще раз
до плоті.



2.

стерши об камінь лице
здерши зо шкіри дотик
затуплюєш очі об час
а в роті терпне язик

лягаєш
на голий живіт
вона обплітає руками шию
і душить



3.

Я шукав за нею на окопиську, шукав у пам’яті знайомих, шукав за дотиком її на стінах, шукав за поцілунками на собі. Але спомини блякли, дотики лупилися і відлітали, уста стиралися зі шкіри. І я залишався з собою.

Мої почуття затупилися, я залишив своє місто, щоб не бачити людей, яким кам’яніли язики в устах; щоб не бачити тіней, затиснених у стіни; щоб не чути мовчання, яке душило місто.

Наверх до змісту





ШІСТНАДЦЯТЬ


1.

Ти захлиснешся втомою,
впадеш в зелену тлінь
і не бажатимем любови,
не бажатимем її.



2.

спека томить
вулиці

об голе тім’я міста
вибиває час

ти захлинаєшся тишею
вапно заливає рот
кишки
жили

і ти не відчуваєш болю
ні порожнечі
ні самотности

ні щастя



3.

Остання тиша осідала в склисті очі мертвих. Тільки я один ходив по світі з відсутністю своєї дівчини, з присутністю тіней постріляних, з ямами крематорій. Чому я мав те все нести і зносити ? В останньому рахунку, манастир на Круковій горі — це зрада. Жінка біля криниці Соб’єського — зрада; тіла на дошках Бухенвальду — зрада.
Моє свідчення про них — теж зрада. Я живу.

Наверх до змісту



© Богдан Бойчук — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи