1.

Мені свідомістю тече ріка минулого,
і падають роки,
щоб серце до любови привернулося
і гоїло по цей бік (чи по той) стежки.

Бо бертницькі поля і зруби
пашіли в мозолях стогів і хат,
а Грицеву гору толочила худоба,
і вітер прохолодь з діброви видихав.

Невірна ніч топилася в полонці,
і росами вкривалася земля.
Дядьки котили на піддашшя сонце
і тяжко йшли в поля.

Гойдали нас берези білокорі,
і ми ліщиною збивали з неба пил.
В багаття пхала жовті руки осінь
і гріла лико жил.

Ми босі бігали стерниною життя,
аж дні вгиналися і гасли,
і не побачили у гаснучих садах,
як мати захлиснулася червоним кашлем.

Наверх до змісту





2.

Ударив дзвін в обвалену хатину.
А я в порозі вріс — і матері в дорогу
прив’ялий кущ бузку приніс і грудку глини —
більш нічого.

Наверх до змісту





3.

Якщо, минувши обрії і наші спомини,
за межами сузір у темряві загрузне,
якщо потой біч матір втомиться —
подай їй, Господи, рукою дружньою

холодний глечик чистої води,
з небесної криниці начерпнувши,
на голубій траві уважно посади
і приласкав для неї білі душі.

Зірви лагідну тінь і поверни десницею :
нехай легенями її спливуть цілющі ліки,
накрита теплими піснями птичими,
нехай засне щасливою навіки.

Наверх до змісту





4.

І як тепер вернутися назад,
віддерти від минулого сучасне ?
І як збагнути незбагненний лад,
збудить любов погаслу ?

І як пройти по озері плачу,
не тонучи вернутися до суші ?
Як стопами відчути землю запашну,
і викрутити, як ганчірку, душу ?

Наверх до змісту





9.

Мені свідомістю тече ріка минулого,
камінням падають роки,
усі пророцтва і прокльони збулися
під дотиком злощасної руки.

А день давився голодом і глодом,
на обрію застряв червоний крик,
як ніж між заходом і сходом,
як кіл у горлі, як сухий патик

у щелепах доби німої, без’язикої,
що гнулася під карою бича.
Світились черепи з-під тридцять третього
дірявими очицями в нечас.

Наверх до змісту





11.

Я потягнув стерниною життя
своє дитинство з полину і м’яти,
відвертість витираючи з лиця,
щоб пережити й переждати.

Моя дорога різалась в горби
від хати до міської школи, —
де падали мої сліди,
берези виростали білокорі.

Наверх до змісту





12.

Не знали ми стежок ні меж
в сади любови,
де чорнобривці видихав з грядок
світанок чорнобровий.

Де кільчилось насіння сподівань
в кубках фіялок,
що синім квітом гнулись від плотів
в світанок.

А ти виходила у ті сади,
моя любове,
і прикладала ласку губ
із словом,

переливаючи з левади і гаїв
п’янкої плоті.
Я зачерпнув дівоче джерело
твоєї статі.

Наверх до змісту





14.

Зеленими стежками ходить молодість,
зеленими і навмання.
Настояним здоровим холодом
зганяла ніч спання.

І хлопці верхи їхали крізь літо
на попас в конюшинові поля,
а коні ніч толочили копитами,
аж стогін проривався іздаля.

Пісні душилися у косах ночі,
і біль вдаряв об місяця чоло;
а ті, яким кривавило у боці,
в підпілля падали на дно.

Наверх до змісту





16.

Тоді на горло наступив плянеті
злорадний сорок перший мов жандар
і рогом місяць передер верету
звисаючих розмоклих хмар
мотори ревом розорали небо
рубали кругляки зірок
а гусениці розгинали ребра
орбіт повислих із рудих висот
залізо різало шрами гадючі
на груддях прогорілої ріллі
кривавив кривдою із кручі
іржавий місяць по землі
а на левадах дико процвітали
гарматні вибухи в риданнях дів
і чорним раком свастика вростала
в глейкий кордюк червоної зорі

Наверх до змісту





20.

І знову тяжко задихалась ніч
тривогою і випаром розлуки,
і знов гестапо било гонталі
у мозок гетта, знов на бруку

місило глей на стогоні людей
і грисом вибухів засипало квартали,
мов дріжджі, ненависть росла в серцях
і злобою по обрій розпухала.

Із кожним пострілом чиясь душа,
мов камінь, падала в долину Авраама,
здирав живим подобу людську страх,
і крик крізь мури виростав стовпами.

Я рано відіслав безсонну ніч
і вибрався до церкви Миколая,
але учителя у храмі не було,
лиш тиша черствіла в святих-святая.

То я повів по мертвих вулицях
свою журу, вишивану у квіти,
аж під криницею Соб’єського нараз
на Колійовій вулиці помітив,

як до асфальту тілом приросла
з гебрейським профілем забита жінка,
розкинувши по світі рамена,
а збоку плакала її торбинка :

коралями, шпильками і теплом
малих прикрас жіночої природи.
Учитель мій навколішках стояв,
збираючи минуле свого роду,

збираючи розбиту на куски
німецьким пострілом жіночу чашку,
жіночі очі, мозок і думки,
зав’язані в густу червону стяжку,

що кров’ю випливала з голови
і скаргою текла в мою свідомість.
Дочко Ізраїля, прамати, прасестро !
Нехай відкриються долоні незнайомі,

і хай знеможені нетліннощі твої
приймуть в полотна благости і ласки,
хай розплітають лагідні пісні,
як коси голубої казки.

Дочко Ізраїля, спочинь навік,
хай буде вічність добра й голублива,
і я тебе колись зустріну потойбік,
щоб гоїти минуле нещасливе.

Наверх до змісту





26.

А я благав учителя всю ніч
піти стежками нашої недолі,
вмочити ноги в глині протиріч,
в чорноземі дочасного подолу,

і щедро кинути у ці низи
з буханки щастя декілька окрушок,
що нагинають вічности столи,
де живляться несмертні душі.

Бо вивести до світла з небуття
і дати вільну волю,
без всевидючости і всезнання,
без цілі існування і без долі —

це кинути на бездоріжжя немовлят,
створити недовершені істоти,
що грузнуть у безцільності буття,
в пророчностях своєї плоті !

Він, кажеш, вивів нас до світла з небуття ...
завів у сумніви й тривогу ...
Ми ліпимо самі ці глечики життя,
не все тут діється по волі Бога.

Пробач, учителю, блюзнірство слів,
це наших душ здичілі квіти —
бо, встановивши виміри орбіт,
хтось сотворив жорстокість в цьому світі.

Наверх до змісту





27.

Учитель мій образився й переступив
на стежку у неземне царство,
а я йому під ноги впоперек —
колоду скарги і бунтарства :

До потойбіччя легко перейти,
вгинаючи сандалами орбіти,
але дозволь ломити хліб і біль
у царстві цього світа.

Нам тільки випадково у житті
у вічі гляне щастя чорноброве,
дівочим поглядом постелиться до ніг,
махне косою першої любови —

щоб вирвали його з корінням навесні
і кинули в сибірське вітрогіння,
щоб в серце западала яма самоти
і обсипалася камінням.

Наверх до змісту





31.

Бо пам’ять — це криниця споминів,
у ній лице її збережене,
несу його життям надломаним,
а черти, мов різцем, вмережені.

Стікають пальцями схвильовані
дівочі коси в гавань білу,
до рук моїх, мов спомини,
прилипло тіло.

Наверх до змісту





32.

Отак свідомістю текла вода
далеких марень першої любови.
Учитель мій замислено минав
хати, нанизані на шнур дороги,
і люд, побитий кривдою, спиняв,
щоб їм з гортанок виполоти стогін.

На чорнім закруті Дніпра,
де темінь осідала в ями,
учитель дівчинку підніс з рова,
обтер засохлі на обличчі рани

і душу їй до тіла прищепив,
немов ромашку в довгу русу косу,
щоб вивести за руку у степи
у світ надій, за горе безголосе.

Наверх до змісту





33.

В конопляних мішках шляхів,
в широких лежаках майданів
лежали жони і мужі важкі,
оброслі в рани.

Учитель проходив Дніпром,
хиливсь до їхньої скорботи :
ломив їм тіло і давав їм кров
своєї плоті.

Наверх до змісту





34.

Прибиті криком до землі
лежали покотом мужі і жони,
і їх обвалені тіла
вгрузали в черево червоне

пожарищ, жужелиці і золи,
синіли лишаями тліні,
аж від заморених людей
лишались безподобні тіні,

що гинули від вітру слів
облудної північної повії —
хай ріже блискавка, хай громить грім,
хай світ той з рокотом скурвіє !

Наверх до змісту





37.

Ми під казармою її знайшли,
вона над хлопчиком ломила руки,
схиливши втомлене плече
під тягарем біди й розлуки.

Я кинувся і заридав до ніг,
цілуючи тремтячими устами ...
Моя любове, я спішив, як міг,
далекими світами ...

Марія глянула з-під чорних вій,
і зойком вибухнуло голосіння.
А я побачив на її лиці
сліди падіння.

Вона тоді хлопчину піднесла :
“Оце наш син, що зріс на цій мерзлоті,
візьми його у гарний білий світ,
бо я заказана гріхами плоті ...”

І в темінь провалилася густу,
прорвавши дикий стогін ночі.
Я кинувся за нею у пітьму,
та сліпли очі.

Наверх до змісту





39.

О, земле рідна, ти вже за плечима,
затьмарив сонце крик твоїх синів,
птахи клюють недолю на калині,
голодний звір у полі почорнів.

Криваві зорі світ загородили,
і не було вже вороття мені ...
То я пішов дорогами крутими
черпнути сонця в чужині.

Наверх до змісту





41.

Суворі люди світ загородили
(усі дороги йшли ніде),
батіжжям гордости нещадно били
і кидали зневагою в лице.

І ми пішли безлюдними шляхами,
минаючи черствих людей;
Учитель залишав нас за гаями
і йшов по милостиню до осель,

накинувши на плечі мокрий присмерк,
щоб молока для сина чи хлібець ...
Але нерадо краяли надлюди
з твердих сердець.

Наверх до змісту





45.

Чи солов’ї тебе відщебетали,
що пусткою заріс мій сад,
чи хащі самоти і жалю
забили виноград.

А чи тебе зозулі відкували,
що на осиковім колі
зів’яло сонце кучеряве,
застигло у землі.

Яка твоя доріженька смутна.
Під хрестиками і барвінком
склонилась чашечка твоя,
самотня голубінка.

Чи солов’ї тебе відщебетали ?
Яка твоя доріженька смутна ...
А чи тебе зозулі відкували,
і звідкіля тебе, мій сину, звідкіля ?

Наверх до змісту





47.

Це не гнучке галуззя покаяння,
учителю, ні сповіді зола,
бо я не маю викидів сумління,
ні виразки гріха;

це не лоза чутливоі покори,
учителю, ані містична кров,
це відчуття відчуження і змори, —
я на дорозі віру загубив :

я на дорозі ... бо скрипіли в’язи
риштовань світу і його будов,
тріщали суглоби меридіянів,
трухлявіли підвалини основ;

бо лоєм гусла людяність в людині
і капала в закіпчені горшки,
бо гнівом каганець кіптів в долині
і сажею вкривав думки;

бо тесані роки зійшлися клином,
заплямив землю сказ
жорстокости людини до людини,
ворожости вселенної до нас,

що дихала мовчанкою і ликом
байдужости. Я віру загубив ...
Бо джерело всевишнє і велике,
прибіжище для спраглих і приплив —

було рожевим ,витвором уяви,
чарівною легендою людей,
бо як тоді збагнути зло лукаве,
бо як прийняти смерть дітей ?

Наверх до змісту





48.

Від слів зажури заживали мури,
ставали з-під землі доми,
голодні села обростали в зелень,
і хлипало з весни.

Прозорі сльози падали в чорнозем
і кільчились в жита.
Сонця з рум’янком — разові буханки —
лягали на столах.

Наверх до змісту





49.

Ми, кажеш, з волею приймали
свобідно брати від добра і зла,
що ми самі дітей своїх вбивали,
хоч заповідь Його — не убивай !

Ми, кажеш, відмовляємося брати
тягар провини і гріха,
зсуваючи вину на Бога,
хоч таїна Його глуха.

Наверх до змісту





50.

Якщо цей світ не стався випадково,
якщо не різали орбіт
всевишні вибухи і катаклізми
крізь ями простору і ями літ,

То Він, учителю, творив недосконало !
То Він провиною зганьбив своє чоло,
створивши смерть, створивши болі,
жорстокості і зло.

Наверх до змісту





51.

Хитка, учителю, ця наша кладка згоди,
я схильний взяти тільки пів вини,
бо хоч ми маємо і вибір і свободу,
то Він в первопочатку зло творив.

Якщо ж не кільчилось буття в первопричині,
якщо його родила темрява і мла —
тоді лиш осамітнена людина
несе сама тягар добра і зла.

Наверх до змісту