МОНОЛОГ

Ми вже собі казали, Господи, усе —
в розмовах, що ростуть, мов вишні,
що вдихують корінням чорнозем
і ділять нас і ми непевні.

І ми собі казали, Господи, не раз,
що всі стежки збігаються в початок,
що друге серце має кожному Пора
і ділить нас і нас багато.

І ми собі казали, що життя —
посіяних зернин доспіле жито
І ми були так близько того дня,
і хто ти, Господи, і де ти ?

Наверх до змісту





ОСТАННІЙ  ГІСТЬ

Об вікна
б’є
косою
ніч.

Поблідли стіни.

Люди душать
блимаючі душі
свіч.

І впало
на білизну призьби
голосіння дів.

Бо чують, як іде,
бо чують в темряві
його сліди.

Наверх до змісту





ПРИЧАСТЯ

В сирій землі
померкло світло.
Минають дні
з закутаними лицями
і не торкають
моченою в оцті губкою
уста.

Стіни тужать
в порожнечу,
де з ніким їсти хліб,
ні пити кров.

Наверх до змісту






Якщо питатимуть за мною,
то скажи : у нього була справа
в потойбіччі.
Сокан

Коли питатимуть за мною,
то скажіть,
що води обмивають камінь
і пливуть,
що вітер гусне
в нерухомій тишині,
що лірика долонь
в жіночому волоссі
змивається часом.

Якщо питатимуть за мною,
то скажіть.

Наверх до змісту





ПРОБУДЖЕННЯ  УВЕЧЕРІ

Моє обличчя
взяв
в м’які долоні вечір,
і біля рівних ніг розп’яття
я забув
порожню форму
власного буття.

Фонтан прозорих
андалюзьких співів
вмивав мої чуття.

Тоді :
у тілі піднялися
білі голуби,
і до розп’яття шлях
упав під ноги
білою рукою.

Наверх до змісту





КОРОТКА  ПОДОРОЖ


1.  МІСТО  Св.  АВГУСТИНА

Ви там почуєте в дощах
гугняві кроки Понса де Лєона й Менендеза,
розбиті сльози серць
старих конкістадорів.

І вам
за теплий зойк гроша в руці
дадуть осінній ренесанс
і голосіння мурів.

І стане жаль :
що вузькогруді вулиці,
як кабальєрос,
лежать на струнах кам’яних гітар
і плачуть.

Наверх до змісту




2.  ВІРДЖІНІЯ

На голубих пісках
розрізали кавун :
під ноги потекла
червона кров плянтацій,

що випливає з хат,
поранених дощем,
і мочить тютюни
і біль акацій.

Наверх до змісту




3.  ПІВДЕННА  КАРОЛЯЙНА

Муринка
над колодязем
розвісила
смагляві груди,
що ранами, як кактуси,
цвітуть;
і кинула відро,
і, зачерпнувши дня,
заголосила :
він такий самотній, Пане,
і тяжкий !

Такий тяжкий ...

Наверх до змісту




4.  ДЖОРДЖІЯ

Пінисто віддихає
ранок
о, пінисто !

І глухо б’ються об гілля
зім’яті голоси :

суха твоя земля,
мій Пане,
о, суха, суха !
Як серце,
як муринські руки.

І висушить тіла,
і висушить уста,
і будуть наші кості білі,
Пане,
будуть білі,
і суха земля !

Наверх до змісту





ЛИСТИ
Нью-Йорк, 11 вересня

Ми не знайомі, бо тебе ніхто ще іменем не сквернив. Ми зустрілися на водах ночі — ти прийшла м’якою стежкою сновиду. Води затремтіли й відійшли, немов відплив, у темряву. І я тебе не знаю, бо тебе ніхто ще іменем не сквернив, дівчино. Ти чиста. Бо ім’я — це пляма, на якій розмазано багато значень. Я радію, що тебе не знаю.



Гартфорд, 1 січня

Мене виштовхують години, а я не хочу йти, бо лячно. Години пхають і виштовхують за двері року, а я не хочу йти, хапаюся за спомини і думаю про тебе. Лячно, лячно йти у невідоме.Нам тепліший спомин, ніж життя, що мов чужа людина на дорозі. Мене лякає те, що невідоме. Нам Творець не дав частини свого серця.



Вашінґтон, 11 березня

Мені пора нагадує тебе : зелені пуп’янки підносяться з-під чорної сорочки і тривожать запахом весни. Брякнуть соками рослини, тужать проростанням — на одну весну, єдине літо ! О, який короткий час. А моя весна — це спомин. Моя весна — це ти. А може, краще бути спомином, бо ми не вміємо прощати, як краса жінок стирається літами.



Сарасота, 1 серпня

Спека. Надмір сонця кривдить і висушує. Кусаючи плоди, калічимо уста смаком терпкої смерти, пахне пізньою любов’ю. Ми ніколи не знайомились устами. Мені чужі пісні твоїх колін. Чи дійсно, випивши кохану жінку, губимо найкращі почуття ? Я не знаю, я ніколи уст твоїх не кривдив, нам не знаний запах пізньої любови, ані першої.



Нью-Йорк, 11 вересня

Я шукав тебе на вулицях Нью-Йорка. Та дарма, дарма. Вулиці душилися обличчями і пухли : втомою, нудьгою, перестоялим коханням, шмінкою роздертими устами. Час розмазував обличчя зморшками і потом, — гнав людей все ближче до кінця, ближче до кінця одної вулиці. Тебе там не було. Час не може розкладати старістю уяву. Ти не змінишся ніколи. Будеш молода.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Небо замовкає для людини. Крик позначених Творцем плянет нічого не говорить. Розтягаємо дороги на хитких драглистих ночах, і дороги нищать нас. Губимо сліди і тужно робиться за дотиком (чи має значення ?) твоєї білої руки, за красою чорнобрового (чи має ?) погляду, за прониканням молодого тіла, і тоді нам треба знати, як забути. Як усе забути.

Наверх до змісту





ГОЛОСІННЯ

По тобі
на постелі форма задубіла,
і я сама !
Не можу збутися
слідів твоєго тіла,
ні кинутись у наготі грудей
в веретище плачів.

Я чую :
стогони землі,
я бачу :
з чорних ям гробів
коріння заповзає
у твої уста.
І я сама.

Наверх до змісту





ЗВИЧАЙНІ  МОНОЛОГИ

Я хочу задзвонити вам в серця,
я молодий !
А дівчина моя,
немов забризкана в очах
блакиттю
а я стара, стара,
виплесло мене з русла ріки,
безоднею запалися уста ...
Я люблю її таку,
забризкану в очах,
чекаю вечорів
кохання з нею.
хто тепер полюбить
зморшки на обличчі ?
хто приласкавить тугу
висохлих грудей ?
я хочу, щоб людина
притулилася
до мого серця
й розчинила
зціплену кров ...
Дні для мене довгі,
мов коноплі,
як тільки ввечір
цвіркуни ламають співи,
я чекаю
на свою забризкану.
Я ще хочу бути,
бавитися дівчинкою
на майдані,
хочу ще побути !

Наверх до змісту