Десь суть була,
осталися одгадки,
десь дім стояв,
та як його знайти ?

Мій шлях
неждано виховзнув
з-під ніг
піском розлився
в безконечність.

Я йшов
і по коліна груз
в темнóті.
На грані світляних років
являвся часом день,
і час від часу зірка
падала комусь
в долоні.

Так :
десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов кудись
і знав :
мій шлях — в нікуди;
я йшов і знав :
мій хід — життя.

Наверх до змісту





ДВІ  ПІСНІ

I

Я бачу все :
час зморшками обличчя зриє,
а теплі коси
вкриє іней
незчисленних зим.

Я бачу ...

Висохлі уста,
як листя, шелестітимуть
незрозуміло.
В очах — не ласка,
тільки біль.

Я бачу і люблю.


II

присіла,
розклавши коліна.

взяла у долоні
вагітність

спроквола лягла.

в утробі
тремтіла дитина,
по ній
розлилася
млость.

і взнали :
спочатку був біль,
а не слово,

кінець буде біль.

Наверх до змісту





СЕЛЯНИН

Ішов ріллею.
Срібна голова
звисала між плечима.
Обличчя
боронами зрите,
і борозни в ногах.

Ішов.
У жмені репаній
останній клаптик неба,
у серці
грудка чорнозему.
А сонце розливалося
під босими ногами
і пекло.

Упав хрестом.
Клаптик неба
виховзнув з руки.
Торкнув устами
лоно чорної землі
і почорнів.

Наверх до змісту





ПОЕЗІЯ

Нестерпне світло
перетяло груди,
і в серце врізалося
слово.

І до кінця твого
болітиме
затерпле
тіло,
а в жилах синьо
пульсуватиме свідомість :
ти живеш.

Наверх до змісту





ПІСНЯ  ЖІНКИ

Як зливу слів, як бурю кіс,
ридання розпустила :
де гострий зір,
де сміх шорсткий,
де муж,
що я любила ?

Він був, як вітер, як роса,
на босі ноги в жнива :
терпкавість уст,
тверді слова,
був муж,
що я любила.

Він землю полюбив, пішов,
радій, розлуко зиза,
вгинався шлях,
вгинав жита
той муж,
що я любила.

Наверх до змісту





МАТЕРІ

I

Прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.

Більш нічого.

За все :
за передертий крик
на ложі родження
і смерти,
за біль,
що омотав утробу,
за стогін,
скривлені уста,
і за дитя в твоїх колінах,
що бризнуло плачем.
За все.


II

Руками,
як сухі гилляки,
каміння буднів кидала,
одна,
а біля ніг
їжачилось,
гарчало,
голодною собакою
життя.


III

З-під чорних брів її
журчали сльози,
падали на мене
і пекли.

Як викричати
сльози материні,
як вистогнати пісню
про кістяк,
про жовті руки,
про червоний кашель,
і про щось тепле в грудях,
як любов ?


IV

Я бачив Богородицю над нею,
я бачив схилений на шибу мирт
і чорні двері.


V

І я приніс тоді
прив’ялий кущ бузка
і грудку глини.

Більш нічого.

Бо в мене : тільки жаль,
бо в мене : лиш червоний кашель.

і ще щось тепле в грудях,
як любов.

Наверх до змісту





ЖНИВА

Мідь мускулів нап’ята
на косах і серпах.

Солоним потом
скроплена земля.

Жінки вмивають сонцем
рамена і груди,

співаючи пісні :
хто дітям
наших тіл
наллє життя
і сил ?

вона, вона,
земля !

здоров’ям виповнить
клітини
рук
і ніг ?

вона, вона,
земля !

хто дасть їм
все в житті
і забере
в життя ?

вона, вона,
земля !

Наверх до змісту





ЖИТТЯ  В  СЕЛІ

У бур’янах сміється
жовтими зубами
осінь.
Наїжились
солом’яні хати,
каправо дивляться
крізь шиби
в будні.

На вітрі
шелестять
сухі серця,

крізь жовч
проходять люди,

які живуть,
і мучаться,
і хочуть жити.

Наверх до змісту





КІНЦЕВЕ

Кругом
порозкидані тіні,
проколюють тіло
дощі.

Іти б — та життя під ногами розмокло,
гукнути б — у горлі діра,
благати б — та руки зрослися з землею.

Тоді підійшла :
торкнула блідими устами чоло,
і думки скам’яніли;
голих грудей дала,
і білі полотна
покрили світ.

Наверх до змісту





STONY  WOLD  САНАТОРІЯ

Ґранітний стогін вітру,
зелений шум Адірандакс,
хлипання озер —
вриваються
розіпнутим вікном
і тонуть в білому житті
між білими ліжками,
де білі люди
носять тиху смерть
у грудях.

Дай руку висохлу,
бо ломиться дорога,
ступімо крок,
ще поки в грудях смерть.

Бо що осталося ?
Світанки
з зимними устами,
сухотні дні
і вечори
із запахом непитого вина,
неторканих губів,
невживаного тіла.

І ще краєчок
білого життя.

Ходім.

Наверх до змісту





МОНАХИНЯ

У чорний шовк
старанно загорнула груди
і спілість свого лона,
щоб перейти
холодно
крізь життя :

не знаючи,
ні болю родження,
ні сліз,
в яких живуть
пісні.

І тільки кінчиками білих пальців
просувала мертві дні,
як вервицю,
і почуття, мов квіти, укладала
між жовтими листками
молитовника.

І до кінця
вмивала руки
шепотом молитви,
щоб простягнути їх,
пречисті,
по чашу, виповнену вщерть
спасінням :

забувши
дати жебракові,
щоб помоливсь за гріх
її нежитого життя.

Наверх до змісту





СТАРІСТЬ

Так мало споминів,
замало, щоб забути ...

так тяжко бачити
в пустій кімнаті,
так тяжко йти
крізь двері, що ведуть
в пусту кімнату;

моїми пальцями
прошелестіли
осені,
крізь пальці
прослизнули весни,
і ночі
з теплими жіночими
устами ...

усе ішло,
і я не знав куди,
усе пройшло,
куди ? — не знаю;

так мало спо-
минів,
замало, щоб
забути,
так тяжко бачити
в пустій кімнаті,
так тяжко переходити

в пусту кімнату.

Наверх до змісту





МАНДРІВКА

йдуть
ідуть,
ідуть
і тиснуть
до сухот
свій плач,

ідуть
у біль
ще ненароджених,
у крик
своїх дітей,

ідуть,
щоб з костей,
без’язиких уст,
почути вирок свій :

вас кинено сюди
без цілі.

Наверх до змісту