ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 13
 

ПОЗА  ЗБІРКАМИ — 2    (1996-2001)

ПОДОРОЖ  ПО-ЩОДЕННОМУ     (Уривки з циклу)
     “мед що став рідкісним”
     “спроквола розтерзані — з кохання”
     “маю рандеву з таким”
     “та ж чуда тут”
     “як несподівано”
     “колись / зненацька як”
     “ніхто ніколи”
     “а чуда вже”

СУМНІВ  ІСНУВАННЯ     (Уривки з циклу)
     “велика стрілка забарилася”
     “дерева непорушні роздягає дощ”
     “той хто”
     “ламаються мости”
     “вони — тут кажуть —”
     “до себе довго приглядатися”
     “а раптом”
     “позаду все”
     “я — мертве дерево що не гниє”

ПРИТУЛОК  ДЗЕРКАЛА     (Уривки з циклу)
     “я — цей чужинець стриманий”
     “пройшли усі”
     “не каже це оповідання”
     “тебе я відчуваю жінкою яка”
     “отим яких запрошую не докоряю”
     “не знаючи що путнього вам пані”
     “я скрізь і я ніде”
     “вогонь / проходить й за”
     “та ж все”
     “а інколи й”
     “все те що слід було тоді сказати —”
     “приголомшлива мандрівка”

ЗАЛОЖНИКИ  СТИРАННЯ     (Уривки з циклу)
     “він стиха підійшов”
     “в зіниці — небуття і всесвіт”
     “мені / загородили шлях”
     “а тут собі така щоденність :”
     “а дощ пливе —”
     “і знов”
     “пишу наліво — звідки жодної немає звістки”
     “а хто я той ім’я якого”
     “лише на мить”

ЗАМІСТЬ  МОЛИТВИ     (Уривки з циклу)
     “в дім проломились несподівано”
     “а той хто ввійде в мене”
      ЗАМІСТЬ  МОЛИТВИ
     “отак ти родишся — із безвісти”
     “в руці — недогарок мого зачаття :”
     “на найдорожчому із жеребців”
      ЗАМІСТЬ  ЗАКЛЮЧНОГО

ЗА  ПТАХОМ  —  ПТАХ     (Уривки з циклу)
     “поламаним крилом накреслив птах”
     “а море тут чомусь пливе наліво :”
      НІБИ  МАЛЕНЬКИЙ  КІНЕЦЬ  СВІТУ
     “за птахом — птах і ще раз птах”

ОКО  В  НЕБЕЗПЕЦІ     (Уривки з циклу)
     “де був я в той тривожний час”
     “його (шукай !) ніде нема”
     “проходь крізь мене —”
     “хто буде пам’ятати що колись”
     “так начебто”
     “памороч миттєвої розгублености”
     “так оддаляюся щокроку”
     “в тенетах лісу всеприсутнього”
     “я не просив нічого”
     “помер оракул”
     “трава — шершава”

Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ



ПОДОРОЖ  ПО-ЩОДЕННОМУ     (Уривки з циклу)




мед що став рідкісним
спожито вже давно
до осаду всі вина випито —
сп’яніння може починатись наново
як вчора :
спомини
що залишилися не мають вже
того засилля що колись.

(“Світо-Вид”, ч. 4-5-6, 1996)

Наверх до змісту







спроквола розтерзані — з кохання
потайного в несповідане розчарування
зраджені цими дзеркалами в яких ми
прикидаємося незнайомцями

щоб пробиватися вперед крізь темряву
що за пожежами снується
до тебе простягаю свою руку
рискуючи її занапастити.

(“Світо-Вид”, ч. 4-5-6, 1996)

Наверх до змісту







маю рандеву з таким
що міг би бути мною
столи застелені
карти розподілені
густим вином налиті щедро келихи

і бог на цей раз
пунктуальний :

до ставки
свою душу додаю.

(“Світо-Вид”, ч. 4-5-6, 1996)

Наверх до змісту







та ж чуда тут
ніякого нема
все лиш
докраю спрощене :

злітати наче засинати
і прокидатися відтак
мов птиця приголомшена
що падає зненацька.

(“Світо-Вид”, ч. 4-5-6, 1996)

Наверх до змісту







як несподівано
все те мовчання що
віддавна
нетривкий лиш
виворот того
чого я не сказав тобі
забракне —

скільки нам життя ще лишиться ?

(“Світо-Вид”, ч. 4-5-6, 1996)

Наверх до змісту







колись
зненацька як
відійдеш — із лиця тобі
найменшу рису дощ зітре
найменшу плямочку того чим ти була

і більш ніхто не буде в силі
відзрізнити бога від його подоби.

(“Світо-Вид”, ч. 4-5-6, 1996)

Наверх до змісту







ніхто ніколи
його не бачив

усе-таки
він крадькома проходить
не стукає в мої заперті двері
не бентежить сну моїх дерев
що вигадують себе безсмертними

удосвіта — зникає

але мене не забуває :

він знову прийде завтра.

(“Світо-Вид”, ч. 4-5-6, 1996)

Наверх до змісту







а чуда вже
ніде найменшого не буде
святі покинули календарі
за час молитви застарілої
яку заледве хтось
ще вимовляє

а де ж той янгол що
нам вічність предрікав ?

бог не помер :

він лиш вдає
що не існує.

(“Світо-Вид”, ч. 4-5-6, 1996)

Наверх до змісту





СУМНІВ  ІСНУВАННЯ     (Уривки з циклу)




велика стрілка забарилася
час
застигає плутається
серед лінійок
долоні
отої
яку знов буду змушений
у жертву завтра віддавати.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту







дерева непорушні роздягає дощ
дівиць незайманих солодких
що із гладкою з довгою корою

дерева що безшкірі
жінки що спокушають

раптово

засинають ніби умирають.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту







той хто
випереджає нас
прекрасно знає
що це для нас ніякий подарунок
коли він за собою залишає
ту дрібку часу що
остався
до ночі
яка без попередження найменшого
от-от западе.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту







ламаються мости
коли вщухає раптом вітер і
гроза жолобиться в моїх руках
що все навколишнє обмацують наосліп

тоді я знаю що

самотність —
здатна для житла.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту







вони — тут кажуть —
стали непотрібними
їх вже віддавна
призабули
всі ті предмети
застарілі й зношені
що відданими все-таки
залишаться мені

чи хтось одважиться мене
пізнати серед них в аварії
що власній ідентичності моїй загрожує ?

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту







до себе довго приглядатися
й відтак зненацька
в якийсь туманний день
цілком не пізнавати вже себе

коли навколо нас
притьмарюється все —
тоді
я вірю

в сумнів існування.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту







а раптом
вибухає буря
неочікувана

проходить янгол
і бере
останнє дерево за руку

чи це щоб повести
нарешті нас
у те
чого ніколи більш не буде ?

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту







позаду все
спожито
й все спірне
скасовано

іспереду
лише пастки
непередбачене
із несподіваним

час вибудувався
без нас
віддавна :

все нині можна брати
однак все завтра мусить
залишитись де і як було.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту







я — мертве дерево що не гниє
а може — тільки тіло ледь примерзле
його ви абсолютно не торкайтеся
ні оком (лусне !) ні рукою (зсохне !)

воно призначене для воскресіння в той
гіпотетичний третій день
коли на цьому світі де нічого не бракує
серед живих не стане вже нікого.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1997)

Наверх до змісту





ПРИТУЛОК  ДЗЕРКАЛА     (Уривки з циклу)




я — цей чужинець стриманий
бо вами не запрошений
до столу на якому не осталося нічого

за час пом’ятих жнив
за мить заломлення пшеничного стебла

— цей голодуючий
що потопає в розпачі
своєї ідентичности

— щораз нової осени
неоминимий страхопуд.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







пройшли усі
пожежі нескінченні
й за ними всі
потопи безугавні

я вижив
в одинокім дереві
що в силі ще було
ходити.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







не каже це оповідання
чи в тебе я закоханий
не каже це оповідання
чи дійсно-справді ти існуєш
в цій казці де заздалегідь
призначене вже кожне місце
навіщо ж знов
про тебе безупинно говорити
якщо тебе
й немає може в ній ?

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







тебе я відчуваю жінкою яка
розвівши руки у розбитий хрест
нестримно потопає у завихренні
свого зображення

що в дзеркалі стає короткочасним :
між спрагою життя
й ілюзією що ніколи
старітися не будеш.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







отим яких запрошую не докоряю
коли вони від мене ухиляються
майстерний в мене хист розподіляти хліб
не даючи його нікому
вода якою наливаю чаші прісна
для тих губ що рискуються до неї
я гучно й надто говорю
до рідкісних гостей
які одважуються слухати мене
всі мої страви мають
якийсь незвичний смак
невизначений — щось
між жовчю і цикутою

: свідомі всі вони
що це остання їх

вечеря.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







не знаючи що путнього вам пані
розказувати безнастанно й знов —
вигадую вас щоб оволодіти вами на
узліссі дзеркала того в якому живете
між правдою яку підозріваю
й брехнею що вас робить імовірною.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







я скрізь і я ніде
між імовірним та уявленим
без жодного запевнення що дійсно я й існую
підтверджую себе твоїми сумнівами між
огнем що знехотя вмирає
й водою що відроджується безупинно
я той що тільки може бути
до жертв своїх у мене апетит жорстокий
прецизний крок що й заразом підступний
але моє терпіння теж безмірне

: довірливий

вичікую себе
на епіцентрі
того якому ти одвічно переконана
була що ти тотожна.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







вогонь
проходить й за
собою все прожарює

вода затоплює
те що не прогоріло

ми елементами
оточені
вже неможливий
жоден відступ

що вчора сховищем
було
сьогодні —
пастка.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







та ж все
їм затаїти зрадило б те мінімальне що
секретним мусить конче залишитися —
зізнання потайне води
мовчання непрозоре каменя
мости що от-от проломилися
нікого з нас не пожаліють
а чим ти завтра стала б
якби про тебе
я несподівано заговорив ?

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







а інколи й
пускаюся таку шукати
що схожою була б на тебе
яку під сумнів взяти
ніколи не одважився б

з одним-єдиним лиш
орієнтиром —

тим ледь відчутним відгомоном що
снується за травинкою яку п’ятою мнеш

щокрок від мене оддаляючись.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







все те що слід було тоді сказати —
хтось знехотя лише промимрив
все те що слід було всім донести тоді —
залишиться затаєним змістифікованим
все те що слід було в той час розкрити —
для всіх останеться прихованим
й западе в забуття
бездонне

а за все те —
ніхто нас завтра не помилує.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту







приголомшлива мандрівка
у повільну атрофію зримого
марне вижидання бою вирішального
з ніччю що бариться
жаль за побіжно побаченим крізь двері
ледь прочинені які не
одкриваючись скриплять

довго це чекання не триватиме :

вже за мною
хтось нетерпеливиться.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1998)

Наверх до змісту





ЗАЛОЖНИКИ  СТИРАННЯ     (Уривки з циклу)




він стиха підійшов
і палець напрямив
в ту сторону
де ніби я мав бути

сказав зухвало : не існуєш !

в ту саму ж мить —
я народився.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту







в зіниці — небуття і всесвіт
мов озеро прозоре і бездонне
увесь ліс кожне дерево ревниво
ховає за собою

лежить в галявині забутій тіло
з якого випала душа
що з порваною оболонкою.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту







мені
загородили шлях
до себе

й не допоможуть ті птахи
в яких є досвід вирію

: допоки в темряві блукатиму —
від тіла до душі.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту







а тут собі така щоденність :

ти — зліва а я — справа
між нами — і калюжа й океан
в якому з них мені топитися ?
і по якому будеш плавати в той час ?

як тільки ти на мене глянеш
— в ту саму ж небезпечну мить —
зі світу кольорів і запахів і звуків
в рефлексі самозахисту

(куди ? — не відаю)

зникаю.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту







а дощ пливе —
неначе море капає —
із-під коріння дерева
що забарилось вирости

сліпі ми стоїмо
чекаючи на скарб
при зародку веселки
якої ще нема

й мабуть не дочекаємось.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту







і знов
в похміллі найдешевшого вина
вигадую
над ранком :

як зупинити час підступний
як примирити ворога із ворогом
як стерти з лиць усі знаки отрут і сумнів небуття
як одректись коханки що була є й буде безтілесною
як віднайти ту стежку що (не нас) веде до нас
як довести вкінці що недописане

дарма дописує

майбутній мертвий.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту







пишу наліво — звідки жодної немає звістки
пишу направо — тиша, ніби птах десь пролетів і впав
пишу вперед — хтось біг до обрію і в нім втопився
пишу назад — запізно, кажуть : вже пішов

а що писав, кому і звідки ? —
ніхто не знає

та що ж —
хіба когось воно цікавить ?

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту







а хто я той ім’я якого
боги з предтечами в похміллі призабули ?
в старезнім пралісі нема такого дерева
яке не пам’ятало б первородний жолудь

на камені слизькі лишайники ростуть плазують
щоб ніби з року в рік продовжувати вічність

а чи крихіточку
безсмертя хтось
для мене передбачив і
зберіг ?

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту







лише на мить
ми ніби розпрощалися :
наліво мовчки ти пішла від себе
направо повернувся я до себе

в годиннику на пів до п’ятої
велика стрілка нагло зупинила біг —
на ній
повісилася вічність.

(“Світо-Вид”, ч. 7-8-9, 1999)

Наверх до змісту





ЗАМІСТЬ  МОЛИТВИ     (Уривки з циклу)




в дім проломились несподівано
посеред ночі
розтрощили ворота непохитні
й стоять — у мінеральній непорушності
мовчать — у кам’янім наріччі
причин уторгнення ніхто не знає :
прийшли подарувати ладан смирну й золото —
немов у казці ?
загарбати все зайве й лишнє що —
в обшарпаній душі ?

: чи хтось їх сповістив колись що в цій труні
яку вони осквернили черва давно вже
мене розгризла до останньої клітинки ?

(“Сучасність”, ч. 12, 1999)

Наверх до змісту







а той хто ввійде в мене
забуде все що за собою залишив
і звук і тишу і все те що не існує
(давай ! — і плоть і кров і душу)
забуде шпарку крізь яку зайшов
забуде що існує брама вихідна
(нічого не приховуй ! : я — стоокий)
забуде й саму суть того чим був колись
і те чого по ньому не останеться

але чи винен я ?

хіба не ви
мене прозвали богом ?

(“Сучасність”, ч. 12, 1999)

Наверх до змісту





ЗАМІСТЬ  МОЛИТВИ
Тадею Карабовичу присвячую
дозволь мені на ніч одну
тебе з хреста — хоч пізно — зняти.
нагодувати (вже, здається,
всі гості виїхали) рештками вечері.
дозволь обмити твої рани у мутній
воді (вже в мене іншої немає).
ти начеб пити просиш, то ж дозволь
подати чарку оцту застарілого —
пробач, я вчора з ворогами невблаганними
пропив усі свої найкращі вина.
дозволь мені відтак
до самого світанку
про себе, про свої дрібні мороки,
про подвиги свої подиву гідні
поважні нісенітниці верзти.

а вже раненько — теж дозволь :
тебе знов до хреста прибити —
на пам’ятку
про нашу виняткову зустріч.

і дай мені тоді
пізнати
приблизну відстань між
гріхом і совістю.

(“Сучасність”, ч. 12, 1999)

Наверх до змісту







отак ти родишся — із безвісти
забракло пальців щоб тебе схопити
під сонцем водянієш краплею дощу
соломкою палаєш у стрімкім потоці

хто ти ?

ніхто не чув про тебе

(а може ти ота
якої й не було ніколи ?)

(“Сучасність”, ч. 12, 1999)

Наверх до змісту







в руці — недогарок мого зачаття :
немов докурюю кінець життя
і вже за мною в’ється дим того
ким (може) був колись або й ніколи
із ворогами щирими із друзями лукавими
не встиг вино до дна допити
(кінчалася вечеря — хтось всі келихи розбив)
не стало часу щоб себе пізнати
як слід або хоча б лиш мінімально
з чола стікає потом кров незмивна
немов з порожнього дірявого відра
клітина за клітиною противиться
процесу затирання : лопає й
в ту саму ж мить зникає

куди мені на цім жорстокім перехресті —
недогарку що ніби без душі без тіла :
коли життя зрікається ледь мертвого
а смерть цурається
того який вже майже вічний ?

(“Сучасність”, ч. 12, 1999)

Наверх до змісту







на найдорожчому із жеребців
що в цій країні продають
зухвало я ввійшов до двору
при брамі розтоптавши кілька жебраків

не білим хлібом а ікрою частували
поїли винами — з найкращих з нетутешніх
не бракувало пестощів епідермічних
жіночі стегна прочинялись досхочу

а вже після похмілля
як лиш пізнав хто справді я
яким не був понині
й не буду завтра взагалі ніколи

із двору вийшов крадькома —
мов злодій

якому душу викрали
й усе що мав.

(“Сучасність”, ч. 12, 1999)

Наверх до змісту





ЗАМІСТЬ  ЗАКЛЮЧНОГО

кому ж було потрібне зайве це верзіння ?

чи другові — який встромив тобі по-зрадницьки
між лопатки лискучий ніж ?
чи ворогу — який закам’янів від того часу
як руку що без пальців простягнув
мені на знак примирення ?

тобі — яку я вигадав щоб із нічого спорудити
якесь правдоподібне оправдання що існуєш ?
собі — ім’я якого хтось давно вже викреслив зі списку
гостей яких запрошено на довгождане свято
на той бенкет що кажуть остаточний ?

(“Сучасність”, ч. 12, 1999)

Наверх до змісту





ЗА  ПТАХОМ  —  ПТАХ     (Уривки з циклу)




поламаним крилом накреслив птах
мов лезом викроїв чітку границю
між темносинім плесом що у вічнім коливанні
й блакитним простором що ніби нерухомий і без меж

де той початок моря
що кажуть безкінечне ?
а небо — де кінчається
якщо йому якесь зачаття ?

тоненька нитка висить між
двома світами що призначені
не дотикнутися ніколи

: її птах простягнув
від дерева до дерева
мов від початку до кінця того
що не здійснилося понині

на ній сидить
і виглядає

гіпотетичне чудо.

(“Сова”, ч. 3, 1999)

Наверх до змісту







а море тут чомусь пливе наліво :
ніхто не знає таємниці його дрейфу —
з якого джерела тече воно
й куди ?

між хмарою і вітром заблукав останній
птах обезкрилений
що кожну хвилю моря ототожнював
з відродженням бракуючого необхідного крила

наліво відплило —

і зникло

: ніхто відтоді вже не в силі
сказати дітям шо
це значить слово — “птах”.

(“Сова”, ч. 3, 1999)

Наверх до змісту





НІБИ  МАЛЕНЬКИЙ  КІНЕЦЬ  СВІТУ

покинув непривітний світ ікластих звуків
замешкав у п’янливій порожні мовчання
годуюсь голосними що не мають жодних барв
колючих приголосних пильно уникаю

хтось мимоволі кинув крик мов камінь —

розбилася мов шибка оболонка протизвуку
що небиткою й герметичною здавалася :
далеко поза межі світу тисячі скалок розсипались —
і не знайти ніде нікого щоб їх відшукати

а навіть хтось зібрав би —
чи
після такого апокаліпсиса
ще доживу бодай хоч день

до себе ?

(“Сова”, ч. 3, 1999)

Наверх до змісту







за птахом — птах і ще раз птах
за ним квилить ще інший птах
подальше знову птах якийсь ширяє
і безкінечно кожен з них
по-свому оживляє непорушність неба

а ненароком в море впаде птах
то летом зморений то втративши крило —
ніхто не вчує сплеску і не зблідне плесо
на нім не викроїться жоден шрам
і зморщок стільки лишиться скільки було

цю з іншими аваріями море проковтне
як вчора — все що існувало ледь секунду чи п’ятсот століть
від неї знов зубожіє вміст небанезворушне море
ревниво буде стерегти свою нову чаклунську здобич
від берега по самий обрій —

мов від початку світу до його кінця.

(“Сова”, ч. 3, 1999)

Наверх до змісту





ОКО  В  НЕБЕЗПЕЦІ     (Уривки з циклу)




де був я в той тривожний час
коли тебе ще не було ?

(минає вічність мов
прогаяна секунда)

де будеш ти тоді коли
віддавна вже

(усіма квітами
оволодів один метелик)

мене не буде ?

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







його (шукай !) ніде нема
її мабуть ніколи й не було

а де ж
(у цім обіцянім раю)
той ким
колись мав бути я ?

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







проходь крізь мене —

загубиш те
чого ніколи і ніде
я не зумів
й у власній самоті
знайти.

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







хто буде пам’ятати що колись
ти існувала в цій
розтоптаній соломі ? —

коли і тут і там
тебе
ніколи може й

не було.

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







так начебто
гроза нас пожаліла разом з тими
яких ніхто
не вижидає вже
нізвідки

до стіп веселки
вагаючись
остання крапля падає

і ми тоді

в ній топимось.

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







памороч миттєвої розгублености
дрейф інстинкту що нічого
розламати не у силі
заразом не зрадивши його

на моїм скляному оці —
шовк нагої тіні :
я тоді стаю пожадливим
всемогутнім магом забороненого.

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







так оддаляюся щокроку
від нас немов
від себе
ніколи не знаходячи
того що нас компрометує
(щоразу)
і заразом не нищить нас
(назавжди)

невже все те — мета кінцева
цієї подорожі що веде
до краю нас ?

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







в тенетах лісу всеприсутнього
в тенетах повені забарвлень
ми відмовляємося слухати
як скреготить безшумний крок
того який міг би прийти

в тенетах різанини осени з зимою
дерева що не встигли утекти —
в розпачливім безсиллі нам допомогти.

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







я не просив нічого
а все отримав
не знаючи того
все забажав
за ціну незначного
а як умру то вже —
між тим що я забув
і тим що не могло
ніколи існувати.

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







помер оракул
без заповіту
і нас боги покинули
а те вигнання
що (кажуть) необоротне
що взагалі нічого не відчаклувало
нам треба буде
розподіляти вже без них.

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту







трава — шершава
ота яку ми мнем
ледь дотикаючись її
аби відтак вмирати з оком в небезпеці
зі спрагою що врівень із рослинним

посеред цього літа що його
роздмухує хвилясте коливання колосів

я посідаю все що уможливлює
так неймовірне як
і заборонене

(“Сучасність”, ч. 4, 2001)

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи