ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 12


ПОЗА  ЗБІРКАМИ — 1    (1972-1978)

ЗГОРЯЮТЬ  ОСТРОВИ     (Уривки з циклу)
     “Усмішка ця моя — звичайний міст ...”
     “згоряють острови”
     “у моря — гадки розтяглі мов зелені гади”
     “межи двома міражами для нас готує море”
     “щодень”

УРИВКИ  ДЛЯ  ANNE-MARIE     (Уривки з циклу)
     “заграймо в загадки поки ще пастки нас”
     “в годину коли найкращі”
     “після століття тишини на краю”

ПАРАЛЕЛЬНІ  СВІТИ     (Уривки з циклу)
     “втеча. не втеча : відхід.”
     “спека розкладає місто. розриває камінь.”
     “відхили від мене пшеничну завісу. сонце відхили.”
     “крізь землю пройшовши, землі не зрозумівши,”
     “коли приятелі не вистачають.”

РОЗПОВІДЬ  ПРО  ПАМОРОЧ     (Уривки з циклу)
     “мої коханки — безіменні”
     “прийшли до столу друзі —”
     “вистачить прислухатись до твого”
     “я вивчив імена твоїх коней напам’ять”
     “гукнути в порожню дупла”
     “між сном і памороччю”

ДЕРЕВА  ПРОХОДЯТЬ  —  I     (Уривки з циклу)
     “двері тріскають : то вечір”
     “по книжках замешкали”
     “чигає за дверми година”
     “коли повернешся, напевно я”
     “дівчата за плечима дзеркала”

ДЕРЕВА  ПРОХОДЯТЬ  —  II     (Уривки з циклу)
     “відлетіло птаство, осінь”
     “міста — асфальтом оперезані.”
     “крізь нас проходить дерево :”
     “не оглядайсь назад —”

Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ



ЗГОРЯЮТЬ  ОСТРОВИ     (Уривки з циклу)




Усмішка ця моя — звичайний міст закинений між двома снами
Під шкірою мигтять краплина неба і жнива дощів
На дні моїх очей вигадує новіші дрейфи море
Моя душа — звичайний мертвий час що між двома потопами

(“Сучасність”, ч. 1, 1972)

Наверх до змісту







згоряють острови
і море родить попелясте птаство
тяжіють овочі десь сонце достигає неохайно
пожежа котиться крізь жмути водоростей
(в твоїх очах згоряють острови)
дерева засинають непомітно і
неначе трохи боязливо
десь серед неба вибухають жовті квіти
(в твоїх очах вмер віщий птах)

(“Сучасність”, ч. 1, 1972)

Наверх до змісту







у моря — гадки розтяглі мов зелені гади
і безліч язиків що назрівають серед сну
у моря — ім’я що пахне спілими лісами
куди ховаються сполохані припливами джмелі
у моря — сумління звите з теплих водоростей,
з вулканів вивержена лють і пам’ять піскова

(“Сучасність”, ч. 1, 1972)

Наверх до змісту







межи двома міражами для нас готує море
страшні кошмари з піни і майстерні згуби
межи двома вулканами у густині землі настроюється відгомін
і душі крушаться немов застигла лява
межи двома шаліннями зненацька визріває твоя шкіра
і ти вмираєш таємничо мов отруйне зілля

(“Сучасність”, ч. 1, 1972)

Наверх до змісту







щодень
за поколіннями дерев вмирають покоління комашні
і граються в грозливі гураґани незаможні діти
тканини неба в’януть щораз поважніше, десь вода
переливається з очей птахів що повернулися із вирію
у пам’ять моря
і засідає за пустелями на нас конечна повінь сарани
щодень

(“Сучасність”, ч. 1, 1972)

Наверх до змісту





УРИВКИ  ДЛЯ  ANNE-MARIE     (Уривки з циклу)


1.

заграймо в загадки поки ще пастки нас
не впіймали поки не впіймали ще сонця
зіграймо решту літа решту літ останню
дрібку сміху перед новою памороччю ми
проснемося колись між двома зернинами
збіжжя так начеб межи двома островами
одурманені забутливими течіями слідом
за нами білі фреґати перепливуть най-
глибші пропасті і з-поза урвищ комахи
ще викличуть нові пори року яскравіші

зіграймо душу зіграймо щастя зіграймо
крихлу пам'ять зіграймо недожиті мрії
на межі дня і ночі ми посіяли мільйон
полохливих яструбів і одну лиш краплю
свіжішого дощу десь кажуть проживають
за простором мертвих річищ заворожені
князівни крізь найжаркіші пустирі над
якими небо багровіє ми пускаємося між
двома пожежами спраги засинаємо давай
зіграймо (зникла жар-птиця) смак води


(“Сучасність”, ч. 11, 1972)

Наверх до змісту





3.

в годину коли найкращі
сузір'я сходять я тебе
люблю в годину коли ти
сниш про сум лісовиків
я мовкну в годину коли
заходить сиве сонце за
краску твоїх очей тоді
я дрімаю в годину коли
пожежі прокидаються по
лісах я сню

про тебе в
годину коли море пісок
просіює я незайманий в
годину коли твоя шкіра
пахне невідомим квітом
я сміюся в годину коли
ти мовкнеш я тривожуся
в годину коли ти стаєш
густіша за плодоносний
чорнозем тоді я вмираю


(“Сучасність”, ч. 11, 1972)

Наверх до змісту





6.

після століття тишини на краю
ледь початого життя при кінці
непередбаченої подорожі серед
рік що зігнили між нами поміж
дерев які дивуються у поспіху
комах що залітають в таємничі
царства посеред усіх голодних
птахів що їх

ніхто мабуть вже
не побачить (що їх не полюбив
ніхто) між двома вечорами під
двома листками мертвої тополі
в красці помаранчі де занадто
років я прожив на одне літо я
тебе віднаходжу і знову гублю
тебе як прокидається папороть


(“Сучасність”, ч. 11, 1972)

Наверх до змісту





ПАРАЛЕЛЬНІ  СВІТИ     (Уривки з циклу)




втеча. не втеча : відхід. відхід в яйце пахідерма. подальше від скреготу лісів, що ростуть. подальше від шипіння міста, що тривожить. міста, що голубить. хто я ? хто я ? — не кажіть, не торкайтеся мене. Очистила друзів моїх жага чорнозему, освятив мене вогонь найдрібнішого колоска. подальше. подальше — в густину украденого яблука. в противний смак отруйного гриба. в дружбі червів родиться густіша — тиша. (може ?) родиться теж щастя. де я ? де я ? — не кажіть : зірветься повінь світла; подорожніх і поетів град поб’є. усіх, хто забарився вранці серед збіжжя. що їх не взяли птахи під крило. подальше від шуму трави, що в’яне. до мене люди говорять мовою землі і дотиком крилець щоночі комашня присмирює моє чоло. (подальше). люди трав’яніють. люди. хто — сміється, хто — вмирає, хто — мовчить. поступово. реґулярно. предкам байдужий надвоє переломаний соняшник. соняшник — в зіниці неба, в серці спеки. навесні. пізно. пізно — з турботами, з тривогами : навколо тріскає світ, мов у крейдяній оболонці. тріскає яйце динозавра. хто ми ? роздираються стежки, що ділять дерева на сади, що ділять жінок на плідних, на орнаментальних. подальше від каменоломень, де ширяє запах кременя, де чигає обмана криці. де совість пралісів, присутність приспаних драконів. роздирається синє плаття, роздирається плаття червоне. роздирається тіло і божевілля чигає. подальше — в землю, навстріч кульбабиному корінню.

(“Сучасність”, ч. 5, 1973)

Наверх до змісту







спека розкладає місто. розриває камінь. місто тоне у тумані паперових метеликів. я тебе виведу із зачарованого кола дзвонів. із водяних нетрів. виведу. на острів. де царює морський шал, сірчана тиша. хто ти ? хто ти ? — не кажи. будь лебедем цноти. будь зерниною піску. будь круглим яблуком спокуси, келихом розради, порошинкою опію. я нікому не скажу, що в тебе очі — божевільні. що під біллям чигають безодні, зріють оп’янливі жита. не скажу, де мріють молочні озера. не скажу, куди запливають золотом обкуті каравели. хто ти ? хто ти ? хтось потруїв джерела, хтось вогонь пустив між ошалілі звірі. хтось збунтував рої джмелів. хто ти ? — не скажу. я виведу тебе по той бік дзеркала. привітні оминувши береги, маршрути вигадавши чудернацькі. будь сторожем піскових палат. будь душею зрубаного дерева. я не скажу, якими словами тебе зачарував, якими приспав, якими уб’ю. хто ти ? червоний птах поставив загадку. складну. тривожну трохи. і заснув, не дочекавшись відповіді. ми пройшли мимо. трепетні, цілі, здорові. вітер вистогнав зелену розпач пралісу. до найменшого шуму, до найменшого лишая. я виведу тебе. будь володаркою без імені, володаркою без країни. я виведу тебе. будь радістю убогого. будь скойкою перловою. вода заволоділа коренями осокорів, попелом забутих пращурів. будь сльозою голуба. будь тайною анемони. роздоріжжя розкладає місто. розкладають наші м’язи на клаптики глини — дощі. твоєю шкірою діляться підземні ріки. конче вивести. будь хлібом сироти. мости зірву за нами. виведу. поплутаю дороговкази. будь сивизною моря, овочем сплюндрованих садів. хто ти ? — я не скажу нікому.

(“Сучасність”, ч. 5, 1973)

Наверх до змісту







відхили від мене пшеничну завісу. сонце відхили. моя кров подорожує по приказках. по вогняних цеглинах. перехрестя роздирають тебе на мільйони загадок. розбивають ліс на тисячі хрестів. пізнай мене, дитино піскова. пізнай мене, царя соломи, сміхуна берез. пізнай вночі, коли янголи криницю викопують, коли заворожують. коли в руці, немов кора, тріскає душа. відхили від мене напасть цькованого звіра. тишу в лісі лісоруби поглибили, прибрали тліючими багаттями. сіротою пташиних душ засипали. бджола одбилась від садів, торкнулася ріки крилом : замовкла. ти мовчиш охоче, безпорадно. інколи розплітаєш косу, заплітаєш осінь. руду пам’ять павуків. вночі. вночі, коли жінки вмирають — у кризі цноти, в паморочі предметів. одна земля урятувалася в аварії речовини. пустила полохливий соняшник, на знак перемир’я. пустила голуба також. відверни від мене голод жолудя. ліси танцюють на скрипучих ногах, лишаючи на небі незмивні сліди. лишаючи між двома хмарами рови, де мріє блискавиця. вночі. вночі. коли діти потайки хваляться краскою впійманого жука, запахом топтаного сіна. коли самота, коли воскова. коли. мої казки говорять про напнуті щогли, про покоси спізнені. про вигнання коней. про жінок — фатальних. про тебе — натяк. примітка, необхідна, інколи. відверни від мене спрагу причинної.

(“Сучасність”, ч. 5, 1973)

Наверх до змісту







крізь землю пройшовши, землі не зрозумівши, повертаюся назад до тебе. з порожніми руками. одвертаюся з розсмиканим умом, прощаюся з собою, прощаюся з тобою, радосте нещасних, надіє самітної стеблинки. тебе немає тоді, коли конче б. тебе вигадую тоді до найдрібнішої крихітки тіла. переживши заколоти пам’яті, пересіюю відгомони сніговиці. щоб добратися до твого імени, пересіюю піскові бурі. щоб добратися до твоєї пристрасти. до твоєї шкіри, овоче згорілого саду, голоде птахів, яких хороню. птахів, якими живлюся. пустеля обступила мою хату. в хвилині розсіяння пустеля підкотила до порога велику спрагу. повіривши землі на мить, я, здається, сам себе одурив. повіривши тобі на мить, я, здається, віддав черві свій мозок на поталу.

(“Сучасність”, ч. 5, 1973)

Наверх до змісту







коли приятелі не вистачають. коли вино не оп’яняє. коли із полум’я не виводять опійні трави, з божевілля — казкова бджола. коли самотність прибирається в криваві шати. коли в клепсидрі піщаніє без угаву час, коли вагаються щокрок години. коли полин царює серед літа, коли лебеді обмінюються облудністю. коли не знати, чи кохання існує по казках, у золотих горіхах. коли не зріють вже жита тією краскою, що колись. тією краскою і не старіються дерева. коли годинник зупиняється зі стрілкою, упнятою у м’якоть божевілля, в серце тривоги. коли. коли вмираю поступово з сіркою в жилах, з головешками замість очей. коли безвітря. коли, коли запізно. коли слухаю, як місто росте у ржавому наперстку. коли жовч до вина хтось домішав. коли дерев’яніє мозок, учувши кроки лісорубів. коли рахую на долоні таємниці щастя, коли запродуюся дзеркалу за крихіточку розради. коли сад топиться у краплі невинної крови. коли гуде за вікном струна грому, коли розприскується світ на воскові плями. коли, коли пустіє пам’ять, наче завелика світлиця. коли за хатою горять солом’яні вогні. коли горять комахи, спомини. коли живу неначе під напнутою шкірою бубна. коли під вечір коні червоніють, коли хліб пахне перезрілою пшеницею. коли дарма, коли вже зовсім безвихідно. коли земля гомонить мовою червів, мовою перекотиполя. коли кульбаба в зиму грається, коли в піжмурки — з вітром. коли вимірюю об’єм свого безсмертя, цураючись згадок, цураючися друзів найвірніших. коли мурашня переводить за десяте стебло свої тереми. коли мою пристрасть розкушує блискавиця гострим зубом. коли прощається зі мною тіло, зідхаючи передчасно. коли голуб миру розносить паростки одчаю, коли розносить тучі. коли нависає небезпека, коли нависає хмара сарани в погіднім небі. коли найменший шум трави у силі оголити нерв, що приспаний. коли двері не одкриваються. коли, коли до зустрічі — вже надто пізня осінь, коли загублено ключі. коли у вовчі шкури передягаються вродливі дівиці, коли обнажуються до сорому, до чуйности душі. коли усе — даремне, коли памороч безсила, коли земла невистачальна.
коли тебе нема, коли тебе не буде.

(“Сучасність”, ч. 5, 1973)

Наверх до змісту





РОЗПОВІДЬ  ПРО  ПАМОРОЧ     (Уривки з циклу)


1.

мої коханки — безіменні
стежки — круті до тебе
від тебе — несходимі
границі мого царства — так безмежні як
і незборимі й непривітний — наш
поріг і непохитна — брама до
молочних рік
підступний — наш гостинний хліб
підступний — келих
і кожне слово — звабне

(“Сучасність”, ч. 6, 1975)

Наверх до змісту





2.

прийшли до столу друзі —
їх потруїла всіх вода твоєї
криниці зовсім непомітно у
саду подальше визрівають овочі
червоні
я попрощаюся з тобою і
піду
в моїй кишені бохонець
черствого хліба — я піду
за друзів помолитися

(“Сучасність”, ч. 6, 1975)

Наверх до змісту





4.

вистачить прислухатись до твого
тіла вистачить заснути між двома
обіцянками нічними вистачить поплутати
всі стежки до тебе вистачить прикласти
вухо до кори найстаршої дубини
смак твоєї шкіри розгадати
вистачить за днину посивіти
пересіяти дощ вистачить час перекути
на безсмертя покоритися липкій землі
і ми — на границі паморочі й божевілля

(“Сучасність”, ч. 6, 1975)

Наверх до змісту





6.

я вивчив імена твоїх коней напам’ять
і краску сіножатей і форму всіх соняшників
і запах того колоска який вистає
з твоєї пазухи я порівняв тебе
до тучної погоди до жаринки маку
у вогні пшениці безмір скарбів
я наніс у ноги райдуг
в аварії рослин зустрінувся з тобою
і з божевіллям віч-на-віч залишився —
без тебе

(“Сучасність”, ч. 6, 1975)

Наверх до змісту





8.

гукнути в порожню дупла
всі острови до попелу
спалити затопити
вигадати дні — що вигідніші
пересіяти пам’ять
пересіяти тривогу
передати мудрість синові
спокуситися на секунду шалу
переродитися в горіх в часі кохання
згоріти самотнім птахом на дубовому ребрі

(“Сучасність”, ч. 6, 1975)

Наверх до змісту





10.

між сном і памороччю
між тривогою й розчаруванням
б’ються крила метелика крила
вогню ти розплітаєш косу
і світ до виміру травинки
звужується чародійний дощ
тремтить на дні кишені
пекло — під напнутим біллям
зморшки лікують спрагу шкіри
між попелом і божевіллям

(“Сучасність”, ч. 6, 1975)

Наверх до змісту





ДЕРЕВА  ПРОХОДЯТЬ  —  I     (Уривки з циклу)




двері тріскають : то вечір
прокрадається в мою кімнату
між книжки, де множаться щораз
густіше порошинки часу, між книжки,
яких вже не читаю. літо никне трохи :
то ти відходиш передчасно,
то я не пізнаю тебе. вогонь
великий — переплигуючи з-поза
дерева у папороть — турбує
духи лісові.

земля бунтується : то гриб
плянує безкінечні
подорожі, то поспішно трави
шепотять слова магічні.
хіба мені забути все те, що
я пережив на дні твоїх очей ? хіба
найкращих одректися споминів,
ім’я запродуючи ? прилипає
спека до душі — я засинаю
під лушпинням помаранчі.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1976)

Наверх до змісту







по книжках замешкали
водяники нахабні, поселились
мавки боязкі. удосвіта
дошукую ключів до
істини, до спраги. спомин
розкладає пам’ять на дрібну
крупинку для птахів. я під самим
дощем для тебе сплів,
здавалося, гніздо найвигідніше.
як тільки дощ ущух — тебе не стало.

а шкода сліз, й молитви шкода.
з горіхової шкаралущі вилущилася
самотність, сіла на плече — нашіптує
тривожні розповіді. нині
я читаю вірші літеплі, не
довіряючи проклятому пророкові,
не довіряючи собі. моя хатина
грузне в осінь, мов у болота.
соломою забита трухла пам’ять,
але ще зуб огню не розкусив душі.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1976)

Наверх до змісту







чигає за дверми година
смутку і чигає за покосами
мить щастя. розгорілося
знов небо у запамороченні
жуків. а чорний птах
віщує всім нам закоротку старість.
кульгаючи, вогонь проходить.
огонь проходить крізь
предмети, дотикаючись
красунь і щуплих лицарів.

огонь проходить серед жнив,
зганяючи комах у світ
рослинности, у вимір
порошинок. за дверми пшеничну
стеблину пильно доїть вітер,
посвистуючи
крізь зуби. непокоїться десь білий кінь,
що поза час, що поза дощ каміння
поведе тебе й мене.
позаду нас огонь проходить — босий.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1976)

Наверх до змісту







коли повернешся, напевно я
вже не любитиму тебе.
мабуть, вже й не впізнаю.
налетіла сарана сюди
і вигризла жита й
надію, розгризла моє
ім’я, мою хатину. від-
цурається тебе земля.
коли повернешся,
тебе заманить спека,

розшматує самота.
сюди на сизому коні
примчало божевілля,
що всі джерела потруїло.
як повернешся,
мене ти не
впізнаєш, і тебе
я не впізнаю.
бо вже так надто пізно.
бо вже так надто пізно.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1976)

Наверх до змісту







дівчата за плечима дзеркала
навшпиньки ходять.
дівчатам сниться голуб
щастя за плечима
дзеркала. стривайте !
розкажіть нам казку
про коханців нещасливих.
за плечима дзеркала
літа проходять, греблі
розриваючи, й птахи —

такі несміливі. дівчатам
неможливе обіцяю серед жнив —
за крихітку запаморочення.
стривайте ! за
плечима дзеркала гудуть
джмелі, немов плянети
захмелілі. сонце розкидає
зрадницькі стежки під ноги.
за плечима дзеркала — хтось
самоті границю визначив.

(“Сучасність”, ч. 7-8, 1976)

Наверх до змісту





ДЕРЕВА  ПРОХОДЯТЬ  —  II     (Уривки з циклу)




відлетіло птаство, осінь
під крило зім’явши. одлетіло
в густину пожежі опускаюся не-
дооцінюючи віддаль між дощем

і спекою. дрібніє відстань,
що між коханням і тривогою.
коли відходжу — я тебе не пам’ятаю.
коли прощаюсь — я тебе не пам’ятаю.

в солом’яному вирію блукають
найкращі миті і тисячоліття найприкріші.
прехитрі перехрестя зріють навкруги.
коли відходжу — я всіх забуваю.

(“Сучасність”, ч. 4, 1978)

Наверх до змісту







міста — асфальтом оперезані.
міста — шпаками металічними
заселені. у венах — стукіт часу і
мовчання передгрозове — у мозку.

крізь душу пролетів метелик
світанку (три — за ним — комахи вогняні).
за мною — тиша воскова чигає :
в моїй кишені — стружка шуму.

стежки поплутав сон за ніч.
стежки ведуть тебе у царство голубів,
мене — в безмежність божевілля.
в моїй кишені — колос святости.

(“Сучасність”, ч. 4, 1978)

Наверх до змісту







крізь нас проходить дерево :
в долонях — куля світла,
і стружка грому — в оці.
сірчаний дощ проходить і ворожить

століття щастя — незаможним. не
страхайся ! птах нас підбере в
скрутній хвилині. не лякайся :
воно зовсім безсиле і

безпечне, бо лише брехливе.
проходить і ворожить повені
огню, століття горя. не лякайся ! :
це дерево лише жартує.

(“Сучасність”, ч. 4, 1978)

Наверх до змісту







не оглядайсь назад —
шлях пройдений розвіяв кращі мрії
і порохом засипав радості.
свіжіші обіцянки вистеляє час —

на глум. не оглядайсь ! :
позаду бродять чаклуни жадібні, що
коротять день. і комашня
оманлива позаду висить —

чаруючи дощем сріблистих іскор.
не оглядайсь — снаги не стане !
вже свої пазуристі корені
крізь душу запускає ніч. вже — пізно !

(“Сучасність”, ч. 4, 1978)

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи