ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 10


КОМАШИНИЙ  ВИМІР    (1994)

ВІКНО
САМОТА
ЖЕБРАК
ОБЛУДА
ЛІТО
ВІТЕР
ГОЛОД
СТАРІСТЬ
ЗУПИНКА
НАПЕРСТКИ
ДЕРЕВА
ВИНО
ПОВЕРНЕННЯ
ВИЇЗД
ДЗЕРКАЛО
ПРИСТРАСТЬ
ПОВТОРЕННЯ
ОГОНЬ
ЗЕМЛЕТРУС
БЕЗСОННЯ
ДОЩ
РОЗПОДІЛ
АВАРІЯ
СТЕЖКА


Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ



ВІКНО

година ходить за вікном
постукуючи палицею
за шибкою — твоє лице
медове й сонце мов
невтомна іграшка
в кульбабі за вікном
дрімає вітер многорукий
і за вікном шляхи ведуть
поза границі щастя :
хто жартома нам шибку вибив ?

Наверх до змісту





САМОТА

не стало друзів щоб вино
допити обманити осінь
а чи прожитого за нами досить
щоб виправдатися перед синами ?
однісінька комаха безнадійно
в моїй долоні літо відбудовує
минає щогодини півстоліття
час застигає — де твоя рука ?
немає в мене навіть ворога
найменшого щоб освятити самоту.

Наверх до змісту





ЖЕБРАК

він стиха підійшов немов нізвідки
і замість палиці чомусь
в його долоні — вузлуватий голод
окраєць сонця на плечі
та перелітний птах з поламаним крилом
про хліб колись розказував казки
забуті дід забутливий —
терміти вщент розгризли пам’ять
жебрак якого вчора я прогнав умер
із колосом пшениці в витріщенім оці.

Наверх до змісту





ОБЛУДА

коли до молока
домішую отруту я —
найбільший серед ворогів своїх
уранці розбиває тишу птах
крилом — тоді ми наче божеволієм
коли тебе заманюю
під шкірку помаранчі ти
нечутно медянієш і
в годиннику година тихне :
тоді собакам твою душу віддаю.

Наверх до змісту





ЛІТО

горять папір і ліс від спеки
а день розколюється наче диня
мій птах клює крупинку літа у твоїй
долоні та цурається мене
пройшла ти крізь брехливість дзеркала —
твоє лице осталося напрочуд янгольське
в твоїм волоссі гніздиться
із голубами поруч павукове сонце
коли вогонь полонить пам’ять — богові
води я жертвую своє останнє око.

Наверх до змісту





ВІТЕР

ходить по воді комаха
з вітром під крилом
урожайне небо орють
вітряки що їх прохожі
пильно виминають
моє царство — за стеблом пшениці
де безвітря стигне непорушне
як до мене в гості будете іти
вас прошу — не оглядайтеся ! : бо
вітер хтось до вітряків прибив.

Наверх до змісту





ГОЛОД

пожежа збіжжя вибухає по
кишенях ласих жебраків
навколо падають мов жолуді
птахи що за зернину опію
за смак незрілої пшениці
крило останнє віддали
нас стереже комаха ненажерлива
в горісі хробачок розказує свої казки
про праліс землетрусами проораний
про діда що своїх онуків пожирає.

Наверх до змісту





СТАРІСТЬ

чи ще подібні ми до себе ?
є час на вроду час на самоту
облудну є міста куди ніколи
вже не доходить сонце є імперії
де ночі загусті є час коли
бунтується пшениця з папороттю
павук плете між нами сіті сивизни
хіба ми вже собі такі чужі
коли в твоїх очах — криниця
коли в моїх — найбільший спраглий птах ?

Наверх до змісту





ЗУПИНКА

я — бідний гість нікчемний та непрошений
до вашої країни срібла молока
та оксамиту ненароком заблукав
кінь (пожалійте !) — зморений до краю
води йому подайте краплю жменю проса
(для себе я нічого не прошу)
а як немає — киньте зернятко вівса
щоб завтра він мене поніс подалі в ту країну
нечувану де будуть кланятись мені князі зухвалі
і де в моїй долоні будуть їсти горді королі.

Наверх до змісту





НАПЕРСТКИ

у золотім наперстку цілий світ кружляє —
напружений спотворений на осі часу
у срібному — примхливий голуб сивизни
і сливка ледь розкушена (останки осени ?)
у мідянім наперстку — чи це не бджола
якій жорстоко діти обірвали крила ?
в бляшаному бунтуються розколені дзеркала
що для дівчат лише терпку самітність зберегли
чи знайдеш ти мене колись у паперовому
де я заснув : сірник — між іскрою й пожежею ?

Наверх до змісту





ДЕРЕВА

дерева поділили між собою ліс
готуючись до неминучого відходу
за ніч усі джерела закували
затамували кровотечу лісового листопаду
за день довірливих комах приборкали
і запросивши в гості нас зневолили
себе проголосивши речниками вічности
навколішки присіли пильно чатувати
на перелітне пташеня останнє що
себе ще дурить обіцянками безсмертя.

Наверх до змісту





ВИНО

вино сміється хитро наче ягода в кущах
розколює надвоє необхідні спомини
між совістю та мозком трощить всі кладки
вино вигадливі імперії будує паперові
і ніч увічнює — до бляклого світанку
коли пливе вогонь тобі під сукнею
коли хрустить в пожежі твоя цнота
вино обманює тебе довірливу мене наївного
вино на випадкових перехрестях
підроблює безповоротно всі дороговкази.

Наверх до змісту





ПОВЕРНЕННЯ

із тіла повертаюся твого
не довіряючи дороговказам
заблуканий павук плете
круті стежки крізь час
що від роси горять
крізь бунт бджолиний пробираюся
немов назад до себе
лишивши за собою зайве й необхідне
я повертаюся до вогкої землі —
освячений твоєю цнотою.

Наверх до змісту





ВИЇЗД

ми трохи проти волі зранку виїжджаємо
в країну предками й пророками обіцяну
недокурок гріха і жменя молитов — в пожмаканій душі
в кишені — порожня страшна бо духом ми слабі
а хто накреслив ті стежки якими нам ступати ?
на кожнім перехресті — янголи підступні замість воронів
за обрій відлетів віддавна перелітний віщий птах —
від нього загорівся світ що за побляклим дзеркалом
ми вирушаємо свідомі що ніхто на нас там не чекає —
паломники буденного мандрівники ймовірного.

Наверх до змісту





ДЗЕРКАЛО

вам панночко у цім просторім дзеркалі
було так тісно вчора начеб у горісі —
світ завузький й обмежувальний обрій
з кохання в некохання ви наївно просувалися
босоніж нечутлива до ран що не гояться ніколи
годинник постарівся і зима вже за вікном
осталися стежки поламані й потоки висохли
за вами кращі спомини — різкі докори
вже вас ніхто й не згадує бо в тьмянім дзеркалі
вам нині панночко так пізно стало.

Наверх до змісту





ПРИСТРАСТЬ

біжить огонь невтримний по сухій соломі
то я торкаюся твоїх тугих грудей шовкових
в часі кохання — перезрілих овочів поліття
несамовита пристрасть роздирає твою сукню
шалена пристрасть розминає постіль на якій
щоразу як ніколи полоню тебе схвильовану
ширяє спека — спраглий яструб ненаситний
щоночі зіллям опійним тебе маню в ту казку
яку ніхто не встиг ще доказати до кінця й
вигострюю об твої стегна свою кволу цноту.

Наверх до змісту





ПОВТОРЕННЯ

щодень як на початку родишся
з ребра землі немов із зайвого стебла
щоранку лісоруб лукавий по росі проходить
по жолудях хрустять тоді старі клітини дуба
дрімає поруч із червою в яблуку прадавній сад
останнє літо дід докурює немов цигарку
десь на границі самоти і смерти
а правнук народився нині і вже час
нам вибиратися туди за тьмяне дзеркало
де кажуть леґендарний цвинтар пахідермів.

Наверх до змісту





ОГОНЬ

огонь проходить поповзом по жовтім полю
огонь скубе траву вчорашню й завтрішню
щоранку лиже жито росами просякле
бджола розносить мимоволі полум’я по лісу
що вужчає в припливі папороті та мохів
нас застає вогонь наївних серед щастя
і виїдає пристрасть виїдає цноту ефемерну
коли вогонь летить — невловний птах
що із пасток вихоплюється неодмінно :
над нами — шум крила й в мілкій долоні — сажа літа.

Наверх до змісту





ЗЕМЛЕТРУС

чуєш як земля гуде позаду
як земля розколюється під стопою
велетнів що нас наздоганяють ?
роздоріжжя тріскають — паломники конають
скорені розсипавши з дірявих гаманців
зайві молитви хрести хрустять над
наглим урвищем що викроїлося між нами
(чи існує нині ще невсталена твоя хатина ?)
перед нами землетрус від неба відокремив
землю і ніхто не знає вже куди тікати.

Наверх до змісту





БЕЗСОННЯ

щоночі між грудьми твоїми завмирає літо
коли мені їх дотикатись стало вже запізно
щоночі вітер ходить в довгих чоботах огню
хтось палицею час вистукує по пам’яті
щоніч безсоння п’яною комахою дзижчить
і заростає неодмінно бур’яном та стежка
яку накреслив хтось крізь нас до сну цілющого
щоночі ми вмираємо безпам’ятніші на
вузькій границі між коханням невтолимим
і ранком що як завжди забарився у росі.

Наверх до змісту





ДОЩ

дощ грається твоєю сукнею
твоєю цнотою       моїм коханням — вітер
дощ рве твій запах на шматки —
п’яніє комашня коли проходиш мимо
тією лісовою стежкою що віддаляє нас
щокрок одну від одного за деревом тремтить
інакший світ мов чарівніший в кращім вимірі
(де ти ? хто ти ? — кому потрібні ці питання ?)
як дощ оголює із вітром твої білі стегна
остання крапля падає і ми в ній топимось.

Наверх до змісту





РОЗПОДІЛ

а маятник нерівно ділить час
між нами наче між чужинцями
кому — хутку секунду щастя
кому — століття нескінченне самоти
роздертий — день і ніч — розшарпана
шляхи — призначені й пастки — поставлені
цей потопає той хапається за соломинку
вже раз назавжди хтось роздав усе
заслужене й належне кожному —
забувши начеб нас в часі розподілу.

Наверх до змісту





АВАРІЯ

морська аварія розтрощує неперебірливо
піратські судна і купецькі каравелі
нема пророка що кінець їй провістить
хто вчасно ще до тебе встигне підплисти ? —
коли пліт нестійкий нечутно потопає
в аварії буденного стікає невгавуче кров
із рани що не гоїться стікає з ока світло
останнім потопельникам ніхто руки не подає
не торканий аварією дід розказує страшні
леґенди про заблуканих сліпих мандрівників.

Наверх до змісту





СТЕЖКА

так від різкого мінерального в шумке рослинне
босоніж пробиваюся по кропиві — до нас
тебе віддавна вже цураються сліпі свічада
я нас не пізнаю — ані у них ані за ними
і звідки і куди нам далі ? — як невгавно
щезають необхідні перехрестя перед нами
десь кажуть в’ється ще остання стежка
забута усіма обросла густо муравою
що мала б повести тебе (але хто відшукає ?)
у безпечніший вимір — комашиний.

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи