ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 9


ЩОДЕНЬ  ЩОКРОК    (1993)

СОН  ВЕЛИЧІ
“кімната на границі дня і ночі”
“позагинав”
“в тісній душі — перетинка прозора”
“коли цикада й безіменний птах”
“далеко поза містом”
“так ненароком трусонути б совістю”
“пишу любовний лист”
“щоразу раннім ранком горобці”
“а під кінець”
“та все ж мені отут ніяк”
“так непомітно й все проходить”
“а наша хата буде біла”
ЧИ  1933  ?
“тривожна — нескінченна подорож до себе”
“час вужчає щокрок”
“в годиннику щодень стрілки”
“роса вже звоювала всі поля сади луги”
“прийшов і час на те”
“так начеб з казки в казку ми блукаємо”
“ніхто до хати не зайшов ніколи”
“безсоння — біла пляма серед ночі”
“кого чому й куди”
“сновидам радість і журбу віддати”
“куди вже не піду —”
“такої жінки не було ніколи”
“живу в жорстокій казці сам”
“щокрок шлях вужчає”

Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ



СОН  ВЕЛИЧІ

за хатою
я — на шорсткій ходулі
найбільший серед соняшників
за хатою
я — самозваний цар рослин
князь зілля володар мохів
що довжини своєї тіні з точністю
ще не спромігся змірити
за хатою
від ранку до самого вечора
запаморочений пускаюся в ту подорож
де я — вісь навкруги якої
ввесь світ довколишній кружляє
та все ж
у цьому божевільному танку
чомусь мені

лиш сонце заважає

Наверх до змісту







кімната на границі дня і ночі
кімната з безліччю осліплих вікон білих стін
кімната для кохання тіла для облуди змислів
в кімнаті — ти
щоразу голодніша
на вістрі пристрасти
що не прощає зайвих павз
кімната де торкаюся шовкових стегон жінки
кімната де в шалених снах
дрімають молодиці з овочевими грудьми
кімната де пробуджуємося
щоранку ти і я — останні

кімната де
за нами двері тріснули
і зникли

немов вчорашній день

Наверх до змісту







позагинав
усі стрілки усіх годинників
порвав всі їх пружини
уламки розтоптав і закопав
скрутив всім соняшникам шию
немов окату жабу місяць затопив
і цямрину усіх колодязів замурував
так густо обмотав шляхами
земну невтомну кулю
що вже їй не вертітися ніяк
розбив
розгони всіх плянет
і несподівано принишк
коли
на лівій скроні наче біля серця
посивів перший волосок

Наверх до змісту







в тісній душі — перетинка прозора
за нею хтось сидить чигає
нашіптує жорстокі задуми
по пам’яті поплутавши неврони
на шахівниці крадькома
щораз на глум хтось підсуває
під чорну туру білий пішачок
з мішка хтось змія випускає
розжеврілу жарину кидає
в приплід пшениці де тече
з стебла в колосся запах хліба
нам зранку до зорі
роздряпує невпинно хтось ворота що
скриплять між совістю i мозком

чи справді — хтось ?

Наверх до змісту







коли цикада й безіменний птах
нерівно ділять ранок між собою
мов необхідну здобич
коли стрункі
дерева механічно творять вітер
у брязкоті клітин і листя —
ти вабиш подорожника світанку
немов спокуслива сирена з-між
двох островів поза якими
царює неминуче многорука
одноока самота

хто ти ?

Наверх до змісту







далеко поза містом
серед поля
капнув дощ
не оминувши нас

схвильовано
птах вітрокрилий тріпотить
в зеленім рукаві
пшениціде твоя
поранена рука ? —
для тебе стільки місця ще
у подірявленій
моїй кишені ! :

одна лише бджола
знайшла собі під квіткою
без запаху
недоторканну схованку

Наверх до змісту







так ненароком трусонути б совістю

посиплються крізь пальці

луска незв’язних задумів
скляні окрушинки душі
надії павутинним волокном
полатані
цвілі обривки обіцянок
і міріяди мозкових
без’ядерних клітин

а далі — цокіт часу

хто скаже

чи вистачить все те добро
на паливо нам щоб колись
добратися до себе

Наверх до змісту







пишу любовний лист
до тебе на сполоханім листку
осиротілої берези

метелик прилетів сів на плече
від крилець загорівся ліс
і папороть залопотіла

а я тим часом призабув
яке було тобі ім’я
яка була твоя адреса

Наверх до змісту







щоразу раннім ранком горобці
злітаються в саду
мов скло прозорі
крихкіші за кришталь
тут кажуть вилиті
з найпершої роси
(так починається
щоразу кожна казка
якої смисл ніхто не розуміє)
підступно сонце приголублює
й облизує їх до
останньої пір’їнки

а ми виходимо надвір
з крупинкою в долонях
і
дивуємося що в саду
підстрибують самі лише
дерева голі

Наверх до змісту







а під кінець
від шелестіння трав
і моху загоряється весна
дерева покидають крадькома ліси
у хрускоті оголених суглобів

я зостаюся недовірливий
віч-на-віч із самим собою

немов без спадщини

Наверх до змісту







та все ж мені отут ніяк

моє зужите слово співчуття
незграбно вимовлене випадкове
(коханко мила !) не спасе тебе
заманену між вимріяне й пережите

ти звільна грузнеш в дзеркалі
що викривляє форми й виміри
німих предметів хтивих ритуалів

я переходжу мимо

і не прислухуюсь
до зойку потопельників

Наверх до змісту







так непомітно й все проходить

з долоні звільна витікають пальці
то я прощаюся з собою мов з ніким
то ти відходиш наче й не було тебе
хтось каже : справа звичайнісінька
опудала безрукі ходять по стернині
розносять маковий дрібний вогонь
по полю (журавлиний ключ — чи осінь ?)
тут жмутик незначний зачахне
там загоряється й палахкотить
узлісся навкруги сумління

ніхто не визнає що він
(а хто тут мовить про пожежу ?)
не в силі погасити час

Наверх до змісту







а наша хата буде біла
вся з моху звита злита вся з роси
на кінчику цього пера
що пише й не дописує
затаєне минуле і забуте
земля обіцяна була
а де вона ?
шукають стежку — не знайшли
тут кажуть вислизнулася з-під ніг
так всі мовчать не довіряючи собі
а в тиші — дірка незначна
чи на сопілковий зойк вистачить ?
до хати — ключ один-єдиний
мабуть давно вже поржавів
хтось ненароком заховав його
як ще було кому до неї
забувши де й коли забувши

ми знаємо без сумніву найменшого
(а наша хата буде біла)
що входу й виходу немає

Наверх до змісту





ЧИ  1933  ?

тут спершу спека вразила розкішне поле
відтак приїхали забрали решту запалили
розріджену пшеницю виїла за день за ніч
до колоска останнього пожежа-ненажера
пустився дощ (кому потрібен ?)
принишкло неприборкне полум’я
притухло й сірий пил розхвилювався
над ранком — жодної (шукай !) сльози-роси
кульбаби розлетілися (хто їх просив ?)
і сиплють сніг легкий по полю
(ой вітре вітре — пожалій !)
у подір’явленій кишені — порожня бездонна
а може просто тільки голод замість шлунку
лежить дівча стебло стирчить з її зіниці
стебло крихке стебло пшениці що не визріла
сухе заламане але — стебло

зривається нізвідки чорний ворон
що виклює безжалісно
останнє зернятко —
мов око

Наверх до змісту







тривожна — нескінченна подорож до себе

все кам’яніє в серці на руках
все крушиться в підточеній душі
дилема хитрих перехресть
заломлює останнього паломника
того що вірив ще у те чого не буде
земля розколюється в судорогах землетрусів
і поруч нас
осиротілих бо без пам’яті
дерева нишком ходять по вузьких стежках
яких ніхто накреслити не вспів
яких тоді ще не було — коли був час
яких немає нині вже — коли запізно

Наверх до змісту







час вужчає щокрок
щослово і щоспомин
повз нас стурбовані нащадки
хто мовчки хто навшпиньки перейшов
один за одним — розчаровані
запитують : де наші предки ?
оті що доживають безтурботно час
зужитий по леґендах нетривких
той час тоді такий знецінений
а нині нам такий потрібний
що не лишилася нікому з нас одна секунда
щоб збунтуватися переламати звичаї
щоб одректися наданого прізвища

адже ж нікого тут
ніхто з нас не просив ніколи

ані родитися
ані вмирати

Наверх до змісту







в годиннику щодень стрілки
час то розстроює то ломить
і на крутій межі
між споминами й обіцянками
ми губимось безпам’ятні

за райдугу щодощ
пускаєм голуба пухнастого
по хліб по сіль
у незбагненне у безповоротне
розвідника і вісника
хоч знаємо — в нікуди полетів
хоч знаємо — не вернеться ніколи

в годиннику
час обрахований для кожного
дзижчить
час наче муха обезкрилена
в годиннику
запаморочливий маяк
що звірив все і звільна сліпне
а блудний син не повертається
з розкішних берегів
країни меду й молока

так в серці стало пізно
як порожньо в годиннику —
без часу

Наверх до змісту







роса вже звоювала всі поля сади луги
перлиста гусінь рання в плоскім царстві моху
душа на срібнім волоску тремтить
немов до вічности чомусь пришита
павук заблуканий в липкій траві
від дерева до вітру осінь тче
іржавим волокном замотані
всі наші порухи
найменший з наших задумів
і все те що колись було за нами
і все те що осталось перед нами

ми постарілися до невпізнання
за ніч одну
мов за цілісіньке життя

Наверх до змісту







прийшов і час на те

як дерево у власнім розмірі вмирає
ніхто не чує наших закликів тривоги
коли утретє падаємо в пил
ніхто уваги не звертає бо таке
було пророцтво споконвічне
ніхто не чує грюкоту клітин
що сиплються одна по одній під корою
коли ліси на південь вибираються
коли дуби пливуть щовосени пливуть
за журавлями у своє приречене

кого це може зацікавити —

як нікому не вдержати
вигнання пахідермів

Наверх до змісту







так начеб з казки в казку ми блукаємо
крізь хащі ми вперед простуємо наосліп
цураючись того минулого що нас
не забуває та ніколи не помилує
немов берези — насторожені
ми виглядаємо
нові світанки лагідніші більш доцільні
що нетривкі
щоразу (як лиш зійде сонце)
згоряють неминуче в спалаху роси

ніхто нікому на шляху
не показав куди не йти
що конче оминати
ніхто не звірив необхідної розгадки
ніхто не розказав
тієї притчі загадкової
що резюмує все в одне
із самого початку до кінця

знеможені ми добрели
здається до останньої сторінки
ще не цілком доказаної казки

Наверх до змісту







ніхто до хати не зайшов ніколи
а чи було тоді
й кому й коли ?
так начеб і нема воріт до неї
немає вікон голі стіни лиш і все
немає дня ніде немає ночі
нема живого світу за одвірком
ніхто із друзів не відважився
до брами й нишком підійти
на плоті меркне чорний птах
нічний неначе непотрібний
що двір до ранку буде стерегти дарма
ніхто камінчика не кинув в шибку
ніхто не стукнув в двері що мовчать
що вперто захищають нашу самоту
всесильну — ту
яка охороняє нас
від нас

Наверх до змісту







безсоння — біла пляма серед ночі
крізь нас перелітає янгол пристрасти
щоразу викрадаючи із тіл знеможених
то клаптик підсвідомости що в’яне
то шмат сумління (чи було воно колись ?)
до ранку — начеб в’ється шлях
але нема дороговказів
щоб зберегти про тебе ніжний спомин
коли прощаємось назавжди
за жменю полину дешевого
я продаю тебе
прохожим з-поза часу
того
що вже віддавна нас забув

Наверх до змісту







кого чому й куди
ведуть оці криві стежки ?
хто одурив джмелів хто заманив
в те біле полум’я світанку що не сходить ?
в той запах квітки що не доживе до ранку ?
хто серед літа видуває сонце із
стеблинки жита що лягло від спеки ?
ніхто не знає що було що буде
ніхто не пам’ятає як було й нікого
як завтра буде не цікавить
дарма мене ти не розпитуй
бо я забув усе що знав
а решту пам’яті удосвіта
програв у карти

Наверх до змісту







сновидам радість і журбу віддати
одкласти крихту щастя для нащадків
обрахувати зморшки в дзеркалі
з долоні відгадати завтрішнє минуле
усе своє майно лишити жебракові
і за собою замести
найменший слід найбільшої провини
одкрити навстіж клітку птахові
в криницю кинути своє ім’я
і в ніч без каганця пуститися
туди де кажуть ти живеш
поза границею що простяглась
між недоступним сном і нечіткою смертю

Наверх до змісту







куди вже не піду —
за мною ходить кволе дерево
з іржавим вітром під листком
куди не гляну — вибухають овочі
у метушні вишень та яблунь
отут горять огні високі жовтокрилі
отам солома звільна догоряє тухне
по пристрастях тих що закохані
на ніч однісіньку лише
куди не забреду —
стернина гострить ікла і
заманює голодних горобців
мов у півсні заскочених

скажіть !

чи припадком це тільки осінь ?

а може вже передостанній день ?

Наверх до змісту







такої жінки не було ніколи
такої жінки взагалі
не може бути

я в полі маківку зірвав —
метелик випурхнув з долоні
нізвідки всміхнене дівча з’явилося
взяло мене за руку й повело
в той край
де кажуть
все — можливе

Наверх до змісту







живу в жорстокій казці сам
у дзеркалі ледь пізнаю іще себе
ніхто мене не згадує
ніхто не нагодує не розвеселить
і нікому і ніколи відвідати мене

в цій казці я всесильний володар
невизначене моє царство що границь не знає
нікому не бажаю ані лиха ані щастя
я начеб легкодухий бо самотній і старий
зате хто ввійде потайки — умре на місці

Наверх до змісту







щокрок шлях вужчає
щораз густіше під стопою бур’яніє стежка
щезають всі дороговкази необхідні
мов день за днем
затерті мов рознесені вітрами
в полоні подорожі в сліпоту
назад тобі й мені не повертатися
бо никнуть перспективи спереду
і віддаль відбігає відбігає
от майже вже за обрій відпливла

щоранку глибшає в нас на ретині
та невідклична рана що від неї довшає
тінь дерева
якого взагалі ми вже не бачимо

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи