ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 8


ВОСЕНИ  ВОДА    (1993)

“крізь пальці я просіяв дощ”
“собі зачаття я не знаю і”
“а ти з пташиних щебетів”
“коли родилися — не пам’ятаємо”
“оббризкала іржею осінь місто де хрустять”
“мені вже час іти ! —”
“мене позвали ворони у дивний світ”
“проходять нишком конокради по росі —”
“увосени поламані стежки тебе”
“а восени вода — твоя всесильність”
“переорало літо твою цноту”
“коли останнє сонце догорить”
“до хати підійшов”
“завісу жита вранці відхиливши”
“ми роздаєм бродягам самі п’ятаки”
“раненько — дзвін конвалій :”

Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ





крізь пальці я просіяв дощ
немов крізь решето — життя останнє
і небо загорілося від райдуги
що зашморгнула соняшник
горбатий у незграбному півсні
роса горить — росою ти палаєш
тебе зустрів я ненароком на
слизькім порозі казки —
і наново воскрес із попелу
свого як позавчора
ковтнувши мимоволі
краплиночку живущої роси
твоєї цноти.

Наверх до змісту







собі зачаття я не знаю і
тобі кінця не пам’ятаю
в пожужмлених конвертах похапцем
розносять листоноші спомини
про нашу ранню недопиту весну
про нашу пізню осінь передчасну
ти кажеш призабула де лягла
(а чи й коли була ?)
границя нечітка
між пристрастю і ритуалом жестів
забула мимохіть моє ім’я привітне
а я ніяк собі не можу нагадати
в якому саме овочі
ти народилася колись.

Наверх до змісту







а ти з пташиних щебетів
собі гніздо плетеш
розсмикуєш
на павутинки нашу стриманість
між два дерева цілий ліс
протискуєш здираючи з календаря
спізніле літо
увечері
коли сад на ніч роздягається
ти засинаєш свіжою водою —
я неминуче в ній тоді
щораз топлюся.

Наверх до змісту







коли родилися — не пам’ятаємо
забули ми
куди нас мала б повести
та примхувата стежка що
нас в’яже мимохідь
немов чорнозем після літа
голодна насторожена
вичікуєш мене з казкової країни
і раптом — під моїми гострими
зубами твоє тіло божеволіє.

Наверх до змісту







оббризкала іржею осінь місто де хрустять
дерева в передсмертній лихоманці
і ти стаєш собі
придумувати спомини строкаті та
дзеркала менш жорстокі
а я нестямний на базарі за
дрібну ілюзію відродження
усі свої
клітини найцінніші продаю.

Наверх до змісту







мені вже час іти ! —
всі непотрібні каганці
в порожній хаті погасити
пожмакати пусті листи
розшарпати найприємніші спомини
забити за собою двері
і на прощання з твоїх уст
надпити на дорогу замість пам’яті
про тебе
ковток смолистої цикути.

Наверх до змісту







мене позвали ворони у дивний світ
невимріяного і ненаписаного
в коловорот обшарпаних магічних слів
у заворожений круг ефемерних пристрастей
в непевний вимір недокінченої казки
мене позвали вірні друзі й вороги
лукаві на двобій —
з самим
собою.

Наверх до змісту







проходять нишком конокради по росі —
їх не торкається вогонь святий
горить пшениця далі догоряє мак
коли нічні птахи віщують сон
розгнузданий струмок
полонить диких коней й вже мені
ніде знайти про тебе згадку.

Наверх до змісту







увосени поламані стежки тебе
заманюють у світ де папороть
торгує барвами
поліття розкидає навкруги
вогонь шматками — ліс горить
у полум’ї рудих листків
одна неторкана
береза вигинається — самотня :
та хто ж тебе
опівночі заворожив ?

Наверх до змісту







а восени вода — твоя всесильність
а восени — твоя вода вичерпується
шумких потоків відрікається
тоді
життя ввижається судном з роздертими
вітрилами (на плесі папороті) плавають
незмивні плями осени (навколо нас)
щораз затіснюється круг самітности.

Наверх до змісту







переорало літо твою цноту
і твоє тіло залишивши сад
шовковий між грудьми
коли злетілися
запаморочені птахи на тихий
сон
за ніч одну
до краю літо ніби розгризло
останню
нашу незамінну
пристрасть.

Наверх до змісту







коли останнє сонце догорить
в твоїх очах
коли умре
очікуваний здавна друг
мов відгомін самітности :
зима обкутає ліси порожні
а я присяду нишком у годиннику —
на лезі найгострішої
його малої стрілки.

Наверх до змісту







до хати підійшов
нечутно ліс старезний
і жебраки сліпі
в нас просять на дорогу яблуко
з саду та глечик меду
а вихор непоправно заломив
найстарше дерево
а звірі перелякані
ворота зовсім нам роздряпали :
надворі — виє ніч.

Наверх до змісту







завісу жита вранці відхиливши
так я знайшов тебе —
нагу
тендітну серед паперових зміїв
в кущі безкрилих маківок
що несподівано заметушилися
і випурхнули навкруги
коли тебе
як квітку
я
зірвав.

Наверх до змісту







ми роздаєм бродягам самі п’ятаки
поетам — порохню зужитих слів
посохлі ріки — спрагненим
паломникам — поплутані дороговкази
я свої злобні очі віддаю сліпцям
ти роздягаєшся перед водяниками
дарма все це —
бо вже ніхто
нас не помилує.

Наверх до змісту







раненько — дзвін конвалій :
ти утопилася в росі
повівши моїх коней до ріки
я посадив тобі в ногах
безлисте дерево
і квітку безіменну
аби
обов’язково
кожен
подорожник
кланявся
тобі.

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи