ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 7


ВІД  ОСТРОВА  ДО  ОСТРОВА    (1993)
( многовимірні подорожування по греції )

“так ми”
“назад”
“пляма від дешевого вина”
“із демонами янголи вночі”
“чомусь”
“земля затоками кругом оточена”
“твої міста —”
“коли / об шибку ...”
“чи добрести колись”
“пливе фльотилія вельмож”
“павук замотує густі ліси”
“день — коли чигає дощ і”
“дрібний шматок”
“дрейфують по оливкових садах”
“триреми привезли сьогодні золото”
“підводні ріки точать острови”
“я народився несподіваний увосени”
“десь полягли брати мої”
“у лопотанні розшматованих вітрил”
“увосени”
“ми — каторжники мимовільні”
“коли дзвін вибиває пізню осінь ми”
“від острова до острова”
“ми сидимо між плесом дзеркала й собою”
“на камені лежиш —”
“за островами ніжний спів сирен снується”
“перша пташка”
“зміїно в’ється під згорілим дереном”
“з останніх островів”
“забуті книги мудреців”

Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ





так ми

пустилися в незвичні мандри
до граней крайньої чутливости
до кінчика периферичного неврона
що в’яже до душі ймовірність вічности

чи вчасно нам ще доплисти
до берегів отих незнаних островів
що навмання колись розбіглися
і заблукалися по океанах ?

чи вчасно — в ту обіцяну країну
де всі божки зневірені забуті ? де жерці
не в силі розгадати таємниці кам’яних
кумирів ? де міста спустошені не війнами
а просто часом що минає потайки навшпиньки ?

бо там були міста розкішні а на камені
не залишився камінь вітер віє сіркою й
піском на нас настирлива
чигає комашня з прадавнього минулого

удалині — немов зірвалась зграя
тих необхідних забобонів без яких
ніхто не вижив би й секунду нині.

Наверх до змісту







назад
не повертаймо поглядів

вперед ! лише вперед !

плече — вузьке :
за нами тліє недовір’я молодости
хоч довшає так у ногах
щоразу тінь
не пройдених іще шляхів

вперед !
не зупиняймося !

бо кажуть : небезпечно

бо кажуть : вже — запізно.

Наверх до змісту







пляма від дешевого вина
метеликовий дотик пальців
погляд ввесь розмотаний
оливками й цикадами обшите літо
марне маячіння цькованого звіра
судороги ящірки в незграбності конання
голуб пущений між дві метелиці
смак нечистої води
й нещадне вістря спраги

судно в морській аварії —
розколений горіх
безщоглий сон утоплений
в розпіненій калюжі ночі.

Наверх до змісту







із демонами янголи вночі
обличчями обмінюються
із моря випливає місяць —
чудний безсонний маг
кишать цикади на дні тиші
в настирливім танку
вирують запахи вина
що будить чуйність змислів.

Наверх до змісту







чомусь
не допливають вже до берегів
обкуті золотом трієри

в шаленому танку
морських аварій щогли тріскають
роздряпуючи небо

час тратить всяке значення
і вимір :
без угаву розвівають

вітри невчасно запам’ятане
а ледь прожите хвиля загрібає.

Наверх до змісту







земля затоками кругом оточена
де виноград царює від віків
земля на острови розшарпана
в похміллі велетнями безіменними
земля протоками полатана
де доживають тайну святости боги
земля окатими комахами звойована
де спекота уможивляє
безсмертя спраги

земля обіцяна жорстоким предком і
не дана

ніким ще не розгадана земля.

Наверх до змісту







твої міста —
широкоокі мов
дракони хитрі
огнеметні

в твоїх лісах
дерева ходять босі по росі —
вогнетривкі й
у полум’ї полудня

в твоєму морі непокояться
у розпачі блукання табуни
розгнузданих
течій

і кожен із
твоїх шляхів веде
під землю вогняну
просяклу землетрусами —

а жоден не виводить.

Наверх до змісту







коли
об шибку б’ються запах виноградинок
що перезріли вже давно
і безпритульний птах

коли
за шибкою немов загублений
в пітьмі метелик блимає
сполоханий листок берези

коли
з обличчя ми знімаємо
найняті маски не
пізнаючи себе

коли
кохаємося наче водорості
в вузькій ілюзії
безсмертя й непорочности.

Наверх до змісту







чи добрести колись
нам до границі того краю де
роса з чола змиває зморшки ?
де святістю запалюють кумири душу
й сумління оновляють ? де бджола
у вулик ненароком з вулика
розносить невразливе відмолодження ?

чи добрести колись комусь із нас ?
бо шлях так розтягнувся що
бо ми без палиці осліплі вранці вибравшись
кружляємо навколо себе посеред
комах що пильно хитру спеку стережуть
до завтра

чи добрести нам ще до берега —
немов до себе ?

Наверх до змісту







пливе фльотилія вельмож
пожадливих до слави
крізь острови підступні
на північ протискаються
князі хоробрі непоборні
в погоні за мітичним руном
що десь загублене звисає між
леґендою й провіщеним

а з-поза обрію
лиш зрідка повертаються
на південь кораблі —
розколене розкришене
горіхове лушпиння.

Наверх до змісту







павук замотує густі ліси
росою й сонце меркне на
розхитаній стеблинці

палахкотить
солома небосхилу : в заграві
червоний кінь скубе
березовий листок
і шум пом’ятої трави

ти на ніч роздягаєшся
до самоти
до розпачу

дарма тобі лякатися :
сова безсонна
твою цноту буде
стерегти до ранку.

Наверх до змісту







день — коли чигає дощ і
догоряє виноград поліття

день — коли вагаються припливи
папороті на узліссі вітру

день — коли запродуєш себе та
нас за зерно несподіваної паморочі

день — коли цикада божеволіє від тиші
й сарана від роз’їдаючої самоти

день — коли дзеркала
тріскають у кризі вірогідности

день — коли вмирає на коротку
мить поняття простору і часу.

Наверх до змісту







дрібний шматок
останньої усмішки принесіть мені
рудаву краплю осени
шершавий досвід соняшника і
смиренність анемони

довірливість горіха принесіть
послідній непокірний спомин
окраєць совісти одламок сумніву
безлунну тишу після грому

я ж кожному з вас докажу
що смерть —
звичайний нерозсудливий павук
що неспроможний доплести
своєї сітки до душі.

Наверх до змісту







дрейфують по оливкових садах
дерева п’яні ломляться стежки
в ногах утомлених мандрівників
що відцуралися минулого назавжди
а на зорі раненько
ми зустрічаємо щораз
отих сумнівних янголів
що ніби втихомирюють
нам кволу совість незамінним сном
за краплю крови за шматок того
що звалося колись душею.

Наверх до змісту







триреми привезли сьогодні золото
і хліб і мед і вина опійні
з-за хижих берегів де вимерли
вельможі в розколі імперій
нечутно півень перетяв
мов яблуко з казкового саду
новий світанок пополам —
на світло і на тьму
жебрацтво сіллю ділиться
торгує срібною росою
а дзвони з мідяних
стручків кують
велике свято

бо золото пшениці нині
триреми привезли.

Наверх до змісту







підводні ріки точать острови
скрегоче наша квола пам’ять від
піску і спеки море гострить течії
що в безвість нам судно штовхають

мов відстрашливий амулет
ми зберігаєм побіч із душею
у гаманці гіркий переказ про
зненацька втоплених птахів

що не зуміли дочекатися вигнання.

Наверх до змісту







я народився несподіваний увосени
на перехресті виріїв
коли злітаються кульбаби по полянах

я народився щедрим деревом
якого овочі ніхто
ніколи не зриватиме

я народився однокрилим янголом
що розсипає порошинки світла по очах
сліпих мандрівників забутої епохи.

Наверх до змісту







десь полягли брати мої
в часі жорстокої війни
(у мене не було братів)

десь від розжареної пташки
мої сади всі загорілися
(у мене не було садів)

роздерлось ненароком море
і я осліп у розмаху піску
(у мене не було очей)

десь янголи найлагідніші
посеред неба мою душу розп’яли
(а чи була колись душа у мене ?)

Наверх до змісту







у лопотанні розшматованих вітрил
хоробрі ми переплили ще раз
крізь бунт титанів крізь запаморочливі
коловороти штормів оминувши всі
морські пастки всі непривітні острови

до щогли тісно поприв’язані
до божевілля змислів
ми вислухали хтивий спів сирен

щоб на дні пам’яті нам залишився
мов незагойна рана непотрібний
спомин про
неутолиме і не пережите.

Наверх до змісту







увосени

в кульбабі — золотий птах що крилом
заломить нині спіле літо без зусилля

шепоче по луці ріка
що потруїла подорожників
земля родюча забуває всі
свої жнива найрозкішніші
розпряжені вітри скубуть
іржаву папороть
самотній дуб
рахує на своїй корі
старі рубці нові розчарування
нечутно крок у крок
підстрибує за нами час
щораз настирливіший

в кульбабі непокоїться іскристий птах
що завтра гратиметься у зів’яле листя.

Наверх до змісту







ми — каторжники мимовільні
останньої ґалери що спустошує
безжалісно мітичні острови
античні прибережні царства
в липкій пітьмі де вже й
самих себе не пізнаєм
веслуємо не торкані зневірою
веслуємо
і будем веслувати до
наступної поразки що
десь кажуть на границі між
безчассям і безсмертям.

Наверх до змісту







I.

коли дзвін вибиває пізню осінь ми
блукаємо крізь перезріле жито
від спраги змислів до
обмани пристрасти шукаючи
за необхідною криницею
в якій води віддавна вже нема



II.

коли дзвін виб’є остаточний день
самотности —
чи вижити
ще раз мені
після двобою із собою ?

Наверх до змісту







від острова до острова
стежки непевні небезпечні
стежки усі пошиті з дрейфів
скеровують найвідважніших у нікуди

коли зривається нещадний шторм
вмирають горді воєводи
вмирають полоненики покірливі
керманичі зухвалі гинуть в тріскоті
аварії в банкрутстві слави
на лезі ефемерного геройства

після поразки море покоряється
як вчора й позавчора неодмінно

тоді ми в золотий наперсток
переливаємо про нього розповідь
для нерозсудливих нащадків.

Наверх до змісту







ми сидимо між плесом дзеркала й собою
у центрі літа де
бабки розносять іскри спеки по садах
запалюючи шкірку овочів
що раптом оживають і летять
а всі дерева начеб розбрелись
ще зранку по росі босоніж

хто скаже нам
хто скаже синові якого носиш

як тут перехитрити хижу спрагу що
немов уламок скла
нам ранить душу
замість тіла ?

Наверх до змісту







на камені лежиш —
шовковий клаптик шкіри

в твоїх очах —
підводні несподіванки
невтримні дрейфи водоростей
заманюють мене й прохожих
в твоїх очах —
мов ледь
помітний заклик до поновного
кохання що без пристрасти

на камені лежиш —
перегоріла тінь без тіла.

Наверх до змісту







за островами ніжний спів сирен снується
за островами кажуть море — привітніше
за островами — царства срібла й молока
за острови пливуть щодень ґалери непоборні

з-за островів
ще досі з наших друзів
ніхто
не повернувся.

Наверх до змісту







перша пташка
море від землі відрізала крилом

друга пташка
дзьобом відтяла його від небосхилу

третя пташка
море безборонне випила до дна.

Наверх до змісту







зміїно в’ється під згорілим дереном
щоразу довша стежка
крізь час
що нас веде в нікуди і
в ніщо

вночі дерева — янголи хиткі
підступні й стримані
що потемки спускаються крізь душу
щораз
спричинюючи моторошні землетруси.

Наверх до змісту







з останніх островів
намисто чародійне склавши
я не до тебе повертаюся
а до далекої країни де
дощ павутинним волокном
зшиває небо до обголених дерев
де дощ
замотує крило поснулим журавлям
і за собою залишаючи
щораз шматок себе
від тебе віддаляюся
чи досить пам’яті
зостанеться у мене
щоб не забулося те чим була
моя розкришена душа
у невгасимій спразі сонця ?

Наверх до змісту







забуті книги мудреців
забуте маячіння магів і пророків
забута відстань між початком і кінцем
конечної проте неутолимої
мандрівки в царство спеки
і русла неприборканих течій
забуті спопелілі острови
в пінистім полум’ї що звільна меркне
забуті дикі табуни оливкових садів
і на дні моря спогади аварій
забуті цíлі небезпечних подорожувань
крізь час із леґендарного в мітичне
забута нагла німота найстаршої цикади
забутий коловорот зерен
у серці ще ніким не зірваної фіґи
забута ти забутий я
забутий
безладний танець одноденної комахи
що божеволіє із розпачу
як тільки перший сутінок
торкається землі

якої нам ніяк вже не забути.

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи