ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 6


УЛАМКИ  ДЗЕРКАЛА    (1987, 1993)

ЗАМІСТЬ  ПЕРЕДСЛОВА
“на суміш отрут”
“я покажу тобі світи невидні —”
“вулкани що давно погасли”
“довірливих — нас завели в сліпий куток”
“рятуйте потопельників нікчемних”
“розкласти глум на згуки складові”
РОЗМІР ЧАСУ
“летиш летиш”
“ми / з лиця землі зітрем”
“пройшла сюдою мертва жінка — ще”
ЖАЛОБНА  ПІСНЯ
ДЕНЬ  СЕРЕД  ДЕРЕВ
“коли чекаємо :”
“давно вже хата сутінками”
“наколи згорять ліси тобою зачаровані,”

Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ



ЗАМІСТЬ  ПЕРЕДСЛОВА

уранці —
дзеркало розбилося.

в моїй руці відблискують
його кілька уламків.
і в кожному з них день —
щосекунди неподібніший до себе.

а чи впізнаємо себе ще —
ввечері ?

Наверх до змісту







на суміш отрут
заміню найсолодші меди
найбільші вулики розб’ю у кризі
святости

мене розгвинчені джмелі й
комети будуть переслідувати
а від помсти пасічників
від їдкого гніву
комашні мене
врятує лиш одна
найменша

бджола осиротіла.

Наверх до змісту







я покажу тобі світи невидні —
нові собі ти вигадаєш пози й пару крил
з-за місяця я викурю чудні химери —
ти полетиш за п’яним від весни птахом у казку
я розкажу тобі свій вік свої похмілля —
свіжіші видумаєш ти морські стихії
я збережу для тебе скалку дзеркала —
на лезі молодости ти умреш від неї.

Наверх до змісту







вулкани що давно погасли
з мертвими цикадами перекликаються
крізь пустирі навскіс чвалають
дикі коні і заманена ріка
метелиці зір сиплються
з долонь насиченого жебрака
об небо що таке низьке
у рості б’ються гори молоді
там оживає яблуко між двома
краплями дощу й по дебрях
тліють у полоні старости дерева
ущент обгризені далеким
спомином про праліси сумнівні.

Наверх до змісту







довірливих — нас завели в сліпий куток
божки і вранці ми проснулися з розсмиканою
пам’яттю із порохном згадок
та поглядом цілком притупленим — і ми
завісили над шлюбну постіль
мертвого птаха щоб нашим дітям
не примарювалися подібні
подорожі
виняткові.

Наверх до змісту







рятуйте потопельників нікчемних
рятуйте попелом заражений чорнозем
звірів — від потопу    від пожеж — лісовиків
бридких рятуйте мавок та осліплих відьмаків —
від власних заворожень
її рятуйте від отруйних яблук і
мене рятуйте від утоми пахідермів

— бо соломинка трісла !

Наверх до змісту







розкласти глум на згуки складові
і сміх розтерти на піщану порохню; ще
попіл мертвих друзів розмести й туманний
привид ненароджених дітей;
для предків, для нащадків
вибороти жменю часу, грудочку
землі сипкої; вигадати для синів
нові породи
снотворніших полинів, розшифрувати
діялект зів’ялих квітів

і відгадати помисли обдертих страхопудів —

аби приспати на секунду те
цілком розшарпане сумління.

Наверх до змісту





РОЗМІР  ЧАСУ

коноплянішою щоранку
родишся
я сходжу щостоліття
на нові горби
тебе вичікувати
щожиття ти
усміхаєшся
і ніяковієш
в повторний день
моєї смерти —

тривожно обраховуючи точну відстань
між собою і
найстаршими
дубами.

Наверх до змісту







летиш летиш
розпаленим птахом
з найдовшої години в найкоротшу пристрасть
з тривожних міст в мій замок зачарований
із дзеркала розбитого в отруйну воду
догоряючим птахом
летиш летиш.

Наверх до змісту







ми
з лиця землі зітрем
послідній шлях що в’ється до
смирніших океанів
з пуху лебединого змайструємо
потвори нездоланні огнеметні
заховаються птахи
за жмутик
спопелілої трави
і будем дивуватися
що не горить
душа.

Наверх до змісту







пройшла сюдою мертва жінка — ще
деревам сняться запах і
прозора густота води.
пройшли сюдою коні у гнідому розмаху —
нічним птахам ще сниться метушня
дубів у тріскоті пожежі.
пройшли сюдою табуни зірок —
ще сниться сиротам сліпим
гірка самотність сонця.

Наверх до змісту





ЖАЛОБНА  ПІСНЯ

співай !
я не вмиратиму іще
хоч майже привітала вже
мене земля хоч вже й
чорнозем приголубив душу хоч
зів’яли квіти намальовані
бджолою восени.

про мене ще гудуть (співай !)
ліси довірливі й ріка
на тисячі струмків роздерта.

хоч вже лягла
навколо пам’яті глибока тьма.

співай ! ще може
виживу —

співай !

Наверх до змісту





ДЕНЬ  СЕРЕД  ДЕРЕВ

як тільки полум’ям роси
горить світанок на твоїх устах —
в моїх очах
дерева височезні зеленіють.

як тільки завмирає сонце в
затінку твоїх грудей —
щоразу глибше забігаю в сон
найстаршої берези.

Наверх до змісту







коли чекаємо :
години капають із дерева
дупластого, що пальцем підпирає
зливу.

коли кохаємось :
мій дотик — мов огонь загублений в соломі
твій стан — мов неугавне розгинання очерету
мої уста — мов ледь дозріла шкірка персика
і твої перса — мов сполохані два соболі.

коли прощаємось :
між нами ніч
повільно сліпне у совиному
дуплі.

Наверх до змісту







давно вже хата сутінками
щільно обросла — в саду
ще яблуня не спить, на сон
за шмат пожмаканої шкури
промінявши кору.

усі мої книжки тоді
говорять без угаву лиш
про те, що не існує вже
ніде та про
те, від чого
в годині злету
вимирають восени
найстарші журавлі.

Наверх до змісту







наколи згорять ліси тобою зачаровані,
наколи прокинеться у колі вітру папороть,
наколи зів’яне горобець у повені сухого листя,
наколи докажеш свою чудернацьку казку,
наколи своє життя переснуєш нитками смирного затишшя,
наколи всміхнешся вперше, наколи на те ще буде час,
наколи самотність вигадає стежку, що за пустирі веде,
наколи день свята виб’ють дзвони, наколи — годину смерти,
наколи придумаєш мені ім’я привітне, більш доцільне,
наколи — і душу більш прозору та простóру,
наколи густіше визріють жита,
наколи, мов загадкову книжку, твоє тіло дочитаю,
наколи,

тоді — я заспокоєний засну
і для коханців, кажуть, зійде
ширший місяць.

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи