ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 5


НІЧНІ  ПЕРЕКАЗИ    (1987, 1993)

“ніч — за дверми. на плоті —”
“я  —  //  одержимий вітер, що ...”
МОДИФІКАЦІЯ
“мої листи до тебе — вигадки”
“так входжу в ніч — немов у клітку.”
“я ліг на дно казок”
“я збережу для королів вигнання піскові”
СЛІПЕЦЬ
“знялись вітри —”
“заснули райдуги у теплоті твого волосся”
“згорів ліс уночі :”
“я в небі вигриз”
БУДЕННЕ
“ми сплели безмежні сіті”
СМЕРТЬ
“мій павук”
“сади дрімають тупо,”
“казки забуті повертаються”
“час умирати : а, здається,”
ЗАВТРА
“зійшлись під весну”
“над вхідні ворота сонце розіпни :”
НАГОРОДА
В  МОЇМ  СЕЛІ
“у тіні наших підлих”
“поза межі райдуги”
“у золотім наперстку”
“в моєму царстві”

Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ





ніч — за дверми. на плоті —
непорушні крила ворона.
тоді — деревам
виростають з-під кори пожадливі
долоні й неминучий сумнів змієм
закрадається в півсон. в годині
завороження лягає на чорнозем птиця
плямою — щораз сірішою, й за шибкою
стовбичать хворі на безсоння ліхтарі.

настирливо гудуть
в глибинах тіла землетруси крови.
по дахах
горохуватий дощ
слова невпинно
невимовні вибиває.

по нічних переказах
тоді
пшениця мови непомітно
дозріває.

Наверх до змісту







я  —

одержимий вітер, що розлився з глиняної чаші.
міст між утомою і пам’яттю прадерева,
що родить жолуді отрути. сиве полум’я
з далеким присмаком пожежі. овоч, що
цурається віджити, бо сиріший від землі.

глибока незагойна рана на твоїм чолі.
незмивна пляма крови на твоїх долонях.
томливе вижидання неіснуючих птахів,
яких вигадуєш щоранку.

Наверх до змісту





МОДИФІКАЦІЯ

горять книжки горять сади пшениця
і ти не та
не та вже нагота твоя
не те надхнення запах овоча не той
не та снотворність дотику

між нами ніч
розбилася на рій комет
що меркнуть непомітно

не той вже місяць
німота води не та
на дні
вен
грім не той
сірчаними стежками
гуркотить
щодень глухіше

холонеш ти        холоне недопите тіло.

Наверх до змісту







мої листи до тебе — вигадки
пусті
і слово — звабна бульбашка
в устах вітрів

безодні цій не вір !
не вір мені
: за
порошинку щастя
циганові
я віддав
(поспішно трохи)
колір

своїх
очей.

Наверх до змісту







так входжу в ніч — немов у клітку.

десь місто є таке (моє ?) —
солом’яна леґенда, де найменший камінь снить
про тебе дикі божевільні пристрасті,
де дощ надів на себе твої темні очі,
де
бубнять плякати яру барву твого тіла.

тіні цього міста кроять
між твоїми персами бездонну пляму —
за пухнатий хліб свіжішу, теплу. і
звивають білі мури міста навкруги
моєї пам’яті гніздо розлоге і вигідне,
щоб
тебе цілком забули
мої пальці вогняні.

так входжу в сон — немов у клітку.

Наверх до змісту







я ліг на дно казок
щоб чатувати на
обгризлий місяць повен
гуку і мовчання

вітрила ти розкрила
для птахів одних тих що
не мають гнізд і помаранчею
запахло сонце у руці

буває : ти вербою
прикидаєшся аби
я не забув землі
що родить розмах вітру.

Наверх до змісту







я збережу для королів вигнання піскові
палати, свою пам’ять кину псам — немов волову кість,
глибоко загребу в чорнозем галас дзвонів і душі,
та проведу шляхи
крізь терня часу просто до твоїх приман і примх.
для горобця я підведу драбину до осінніх виріїв,
на дошці моря виріжу твоє ім’я зубами і засиплю вщерть
густою пристрастю провалля змислів
і лише
тоді —
заллю клепсидру ока
синім вітром та
засну
з усмішкою в пораненій руці.

Наверх до змісту





СЛІПЕЦЬ

зненацька підійшов.
і став, казки розказуючи,
небо розгризати.
не
випитували ми : кому віддав він
свої очі ?
чи
були вони колись у нього ?

— діти ж
плакали щоразу,
як

в його зубах
за кожним словом
хрускотіло сонце.

Наверх до змісту







знялись вітри —
глухі галопи крізь поля, засіяні мовчанням зерен.
ми відвернули голову від моря, повного тривожних
таємниць. і шкіра наросла чуйним листком берези —
прастарі божки пустили яструбів по душі ! голубів
необережних проковтнуло біле місто.

ніч. приворожені — в нас очі, наче срібні бджоли.
павучі — пальці. усміх — кинений срібняк.
чи час вже нам передавати сину необхідний
чарівний горіх, налитий магією досвіду
і щастя ? : наколи кохання наше — ще
таке дрібне,
нестигле.

а коні, коні — серед тьми чвалають.

Наверх до змісту







заснули райдуги у теплоті твого волосся
і серце розірвалося від музики.
проникливо так не гляди на мене !
душа моя — немов в амебній оболонці.

зажди !
пройшли крізь нас дощі — розгнуздані казкові коні.
зажди !
ми ж добрели лишень до берега години,
що визначає невиразну межу між
кінцем ілюзій та початком споминів.

зажди !

нехай доп’ю до краплі твої хтиві очі.
не розпинай вітрів, що мимрять про кохання леґендарні.
у сонця викрав я один ще день горіховий і сміх
кульбаби : небо знов над нами — як твоя роздерта сукня.

зажди ! —
бо прийдеться завчасно нам умерти.

Наверх до змісту







I.

згорів ліс уночі :
день випав сірий,
попелястий.
у криниці місяць —
мов утоплена
одута жаба.


II.

у лісі
серед карликів,
драконів
і грибів
моє ім’я
згоріло.


III.

пустився дощ. лишилася твоя
тривога і пожовкла фотографія.
за стіл засядьмо : розкажу тобі,
чому горів ліс уночі,
чому не розбіглись дерева.
я розкажу —
послухай.

Наверх до змісту







я в небі вигриз
дірку,
(по лісах живуть наївні маги)
щоб дням
дати
(по лісах дрімають карлики сумні)
можливість, кинувши
годинникову
пам’ять,
(по лісах дерева зрілі вимирають)
витекти один
по одному
за місяць.
(по лісах блукаєш приворожена совиним оком)
я в небі вигриз
круглу дірку.

Наверх до змісту





БУДЕННЕ

до тебе я пишу листи задовгі.

а півні в’януть за вікном. щодня.
пісок іржавіє в очах посліплих
перехожих, і не знають вже
дерева літеплі, куди на смерть
їм вибиратись. голуб сіє
пух і попіл : небо вироста
чомусь безбарвне з ока ранку.
під мостами циганята нам
віщують за срібняк
маєтки феєричні,
весілля казкові та
недуги венеричні.

до тебе я пишу листи порожні.

Наверх до змісту







ми сплели безмежні сіті
з опійних трав
і
побралися з осліплими
відьмами.
виїхали за покіс
на сонце полювати
у країну,
де
про нього ходить
остання
чутка.

Наверх до змісту





СМЕРТЬ

себе ми загубили десь —
в густих житах.
як з казки просиналися ?
коли з незнаними рослинами
знайомились ?

а, може, викрали
опівночі
нас хижі чаклуни ?
підступні янголи, які
сміються в очі
рікам і рокам —
тим, що колись плили
й яких тепер
уже нема ?

де ми ? —
мабуть,
вже нікому тут
відповісти.

Наверх до змісту







мій павук
вам витче арабески
чудернацькі, свіжу
постіль, тимчасові радості,
запаморочливі ілюзії й
напевно крила янгольські —
коли вже їх у вас не буде.

а ненароком, як завважите,
що в вас життя виходить
закоротке і тісне,
він
витче вам шовковий міст
між смертю і
найкращим спомином.

Наверх до змісту







сади дрімають тупо,
наче в тиші передсмертя —
стадо зубрів.
у долоні вітру — місяць
вже не той,
і ти не та, яка
в альбомі.
зовсім інші й ті птахи
(щось — поважніші), що
сплели в твоїх очах
свої широкі гнізда. та
сірчані віщування над
тобою комашня розносить.

буде дощ
між нами.

Наверх до змісту







казки забуті повертаються
із соняшних країв.
птахи вмирають — вчасно не
вернувшися під весну.

ми віримо в дурман
отруйних трав.
і восени ми начеб
відрікаємося сонця.

відрікаємось конечної молитви.
відрікаємося найплідніших молодиць.
задивлені в безсмертя лишаїв,
шукаємо себе

з погаслим сірником в руці.

Наверх до змісту







час умирати : а, здається,
ще родитися завчасно
нам — облудним ! за
розради оберемок, тріску
вічности віддаємо цілісіньке життя —
солом’яний огонь !
читаємо нагально спомини
дідів сивоголових і снуємо
неспокійні мрії знов зустрінути
тих чудернацьких янголів,
які від забуття безповоротного
спасли б нас —
зовсім
вже
безпам’ятних.

Наверх до змісту





ЗАВТРА

шляхи ми прокладатимемо крізь спокусливі міста.
і будем кидати мости між недоречним і
прожитим. знову слухатимемо, як засинають
найвірніші друзі, мов рослини безіменні —
таємниці не звіряючи найменшої
нікому,
дяки не лишаючи, ні
спадку.

і всоте умліватимемо розчаровані собою
на порозі незаслуженої радости,
як умирають діти —
трохи
несвідомо.

Наверх до змісту







зійшлись під весну
у саду
дерева білі, многоокі.

це — кажуть —
заворожені царівни ?
журавлі поснулі ?

: ніяк
криниці пригадати.
в’януть трави
(в травах доживає розпач
жук забутий).
в’яне пам’ять, наче
на жердині
голий сонях.

Наверх до змісту







над вхідні ворота сонце розіпни :
узнають перехожі, що тебе нема.
крізь дикий ліс пускайсь
до мене кладкою веселки.

як дійдеш, я навчу тебе
вмирати в полі
безіменних
квітів.

Наверх до змісту





НАГОРОДА

дрімати в порохнявому горісі;
прокидатися під лементи
дверей, яких ніхто не виминає;
під лушпиною поморщеного яблука кохати;
умирати на дрібненькій стружечці
хреста.

: після цілого життя,
прогаяного під крилом
нічної птиці.

Наверх до змісту





В  МОЇМ  СЕЛІ


1.

в моїм селі на дні криниці
досі зберігається для божевільних
місяця відламок,
а води немає,
не було.


2.

тисячами вимирали у моїм селі
птахи,
коли ти вибиралася безповоротно
за покоси, і донині
в нас птахів немає.


3.

в моїм селі дідам зів’ялу пам’ять
розгризає
вогке
літо. і
запродується за порогом ніч.


4.

в моїм селі
безсила —
навіть смерть.

Наверх до змісту







у тіні наших підлих
радостей ми
виживем, мабуть — цілком
без віку, голі у найнятих совістях.
і, може, ще колись у розкладі душі
ми нагадаємо собі, яка
хвилина нам була приречена
для феєричного кохання та котра —
для безнадійної тривоги.

коли ж надворі
несподівано
нас покидає сонце —
ми
повторно пізнаєм себе
і божеволієм.

Наверх до змісту







поза межі райдуги
з торбами
я послав своїх синів
по водограй,
по сонце,
воду.

без вісток від них
на дні криниці
нині я лежу —
з мурашником у серці
та двома зеренцями піску,

від
яких скрипить
мій сміх.

Наверх до змісту







у золотім наперстку
на дорогу заховав
собі я суть надії,
декілька ілюзій та
поняття вічности.

я подолав
суворі пори року й
всі потопи нескінченні.
кожен сумнів в’їдливий
переборов. пройшов крізь
пошесті жорстокі, крізь
лукаві посмішки й
отруєні слова.

все те я пережив, аби
віддати ввесь маєток свій
у спадок синові, який давно
вже — кажуть — вмер
із розпачу недочекання.

Наверх до змісту







в моєму царстві

є сходи потайні,
які нікуди не ведуть;
і двері, що скриплять, не одкриваючись;
ліси, де криються комахи божевільні
й небезпечні маги. у
моєму царстві є джерела — надто чисті,

хати — порожні,
небо — недосяжне.

я закупив для свого царства
тисячі дзеркал, щоб
одурити
самоту.

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи