МОРСЬКА  ЛЕҐЕНДА

леґенда —
біла,
нескінченна.

сонце — що горить,
лишаючи
під шкірою
смак воску.

а в піску — посіяні
сліди, що їх вітри
стирають звільна
зламаним крилом.

десь — мушля
ще ніким
не знайдена.

Наверх до змісту







для кого ці клітини в нас —
набиті вірою в майбутність ?

для кого наше око і душа —
такі глибокі, непотрібні ?

для кого спогади снуються знов —
про те, чого ще не було ?

так

спопеліють пальці
в самоті руки,

не
зустрівши друга
на шляху.

Наверх до змісту





ДОСВІТНЄ

затріпотів ще півень мимохіть,
ковтнувши знехотя останню

окрушинку сну. осінь ледь віддала
леліяний листок вітрам — взялися
сурмами оті вітри до вирію скликати
в’яле листя. задрижала аж земля
спросоння, як зіницю хмари
проколола нагла блискавиця.
дубам примарилось на мить
вигнання пахідермів.

коли собі синиці тишею
полощуть горла, сонце
стає таке подібне до
клубочка павутиння,

що — жах !

Наверх до змісту





ВОСЕНИ

ми підняли
листок
дубовий
вщент
зів’ялий, що
нагадував
нам барвою самотність.
відтак заглянули
в ріку,
де сонце
плавало
з лискучою щокою,
щоб
себе
переконати,
що
іржа
ще всього
не поїла.

Наверх до змісту





ЗВИЧКА

отак ліс загадковий виростав —
без слів, похмуро.
розколювався так надвоє камінь — без
ґримас, без крику.
отак при першім злеті падав птах —
прострелений під оком шротом.
так несвідомо ми
кохалися — у вижиданні
жахливого зняття з хреста.

Наверх до змісту





ПРОВИНА

ми кинемось свічками
жарити утомлене сумління,
що хрустітиме у
костях. до землі припадемо
грудьми — покарані
за спрагу щастя,
за бажання самоти.
ми умиратимемо, мов гриби
(із запахом і формою гріха),
що млосно виросли
на згнилім
дереві
розп’яття.

Наверх до змісту







узліссям переходять лісоруби, на плече закинувши сокиру.

у саду —

дерево ! —

на сполох дзвони,
кричи тривогу
зламаної гілки !

дерево ! —

зелений розпач
із вимовою трави.

Наверх до змісту







громи крізь небо почвалали
табунами — на сріблистій
нитці вітру павуком
завис дощ.

серед міста
ліхтарі — немов ключі
до сонця — непомітно
ржавіють.

пішов дощ.

тоді виходь у сад ! хоч і роса тобі пощербить зовсім ноги. деревце приголуб, послухай ! — як у відгомоні землетрусу

росте
його коріння.

Наверх до змісту







над нами небо — нагле,
металеве. мертве — слово, мов
уламок скла. цикада посеред
поліття свідчить про можливість
тиші. поцілунки — мов
роздерті на шматки вітрила.
павуки на жарт
між нами сірі сіті
виплели. під нами —
в безвість кинені стежки.

Наверх до змісту





ВИГНАНЦІ

вже не забути нам заснулих лебедів у колі ночі.
вже не забути моховитих трав на мощених шляхах.
вже не забути нам небажаного доростання віття,
розгону часу, вщент підмитих споминами чіл.

вигнанці сонця — приголомшені пташиним вирієм.
вигнанці моря — зраджені облудою підземних рік.

Наверх до змісту





ПОЕЗІЯ  ПРО  КОХАННЯ  —  1

над ранком, як
серед життя,
побилися пляшки, залиті сміхом.
ти босоніж прибіжиш,

загорнена в легеньке літо,
припадеш мені
до тіла
теплою провиною.

: між нами ширші
відстані, як між
двома зернинами
секунд.

Наверх до змісту





ПОЕЗІЯ  ПРО  КОХАННЯ  —  2

коли виплигує кохання наглим голубом з руки —
вже не лякає нас зліт воронів,
і чи вертітись далі сонцю спопелілому ?

молитва зайва мертвим, ситим зайвий хліб.
бджолиний час плете вузли жорстокі.
на перехресті шлях — мов приспаний змій флейтою.

між нами ходить божевілля. прадіди
звіряються : десь, кажуть, папороть
(ходи !) росте далеко шовковіша.

Наверх до змісту





ІНТИМНЕ

під шкірою — пожежі
невгасимі. у твоїх
очах — лявіни срібла і
найбільший птах.
під сукнею — молочне
озеро і пекло.

в годинник день
навпомацки
протискується.     на
загострених стрілках
безповоротно умирає
ніч.

щоразу ти
зідхаєш утішніше,
коли в коробку
золоту
поняття часу
замикаю.

Наверх до змісту





ЗАПИТАННЯ

ти прийшла до мене — неочікувана :
запити зависли з білої від
самоти стіни, як
воскові китайські маски.
ти прийшла до мене, неочікувана :
щоб прибити поцілунок
до
постелі ?
до
твердого дерева
розп’яття ?

Наверх до змісту





ПІСЛЯ  ЗРАДИ

роздерте рогом місяця — кохання.

скрипить воно, немов
забуті сходи, що ведуть
під землю, виминаючи
країну молока, імперію
медів.
за плотом продає злидар
агонію дощу за яблуко
гниле й запрошує
в щоразу манливішу подорож.
надворі ніч — совина.

коли ржавіє невідзовно
день,
коли чекання до самоодурення
щоночі подібніше.

літо
тане ненажерливе
у глиняному жбані —
напоєне твоїми іменами,
залите запахом твоєї шкіри.

Наверх до змісту





ІСПИТ  СОВІСТИ

отруйне
зілля ми віддавна кинули збирати.
забули вже, яке ім’я —
сузір’ям. десь найкраще літо
пронеслось віддавна,
наче метеор крізь блиск достиглих овочів.
віддавна довіряти кинули
коханню, як сипкій пустелі.

і стали звільна вірити
в свідомість каменя.

у серці — найстаріша форма сонця.

Наверх до змісту





ІМПРОВІЗОВАНИЙ  ІНВЕНТАР

скрип між
немащеними
спогадами.
заіржавілі
до пам’яті
ключі.

день
із сонцем
перелітним
перелитим у
найкращий колір
моїх очей.

ніч
із запахами
меленої кави —
на перехресті
міста
і безсоння.

кохання, що
вертиться, мов
дешева іграшка —
на
непорушній осі
самоти.

Наверх до змісту