ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ


РОМАН  БАБОВАЛ

Вибірка поезій — частина 2


ПОДОРОЖ  ПОЗА  ФОРМИ    (1972, 1993)

“зимою”
“вже / стеблинку літа”
“люблю ”
“віддам тобі”
“я досі не спромігся угадати”
“з-за обрію скотились яблуками хмари”
“до / приходу очікуваної весни”
“дзвіниці змовляться”
“одламка місяця”
“солома книжка літо з-під”
“земля взялася домагатися”
“пальці виросли з долоні”
“ми перестали довіряти”
“в долонях наших — сажа досвіду”
“відтак”
“шляхи”
“землею пахнуть твої коси”
“на лезі паморочі”
“ти вмреш”
“позичте білі крила”
“в синів моїх напевно будуть очі”
“коли вмирати будуть ранком коні”
“крушиться небо під стопою”
“срібні павуки”
“мила”
“за хатою криниця”

Назад до сторінки “РОМАН БАБОВАЛ





зимою
з райдуг покотились
мов сніжинки
груші з
гуркотом що дозрівання
вітру так нагадує
не говори мені
про море
нині
тиша більш цілюща
за пісок
за птаха

Наверх до змісту







вже
стеблинку літа
я одіслав за море гори доли
твої
уста набрали барв
землі якої я цурався довго
довго
поки врешті не прокинулись
вовки заморені
між нами

Наверх до змісту







люблю
всі твої пальці
хоч не цілую їх уже здається від
віків люблю хоч полум’я
вмирає поступово
ковтаю твою памороч присипавши
її бджолиним запахом
і згадкою про сонце — те мінливе
яке щоранку родиться щораз інакшим

Наверх до змісту







віддам тобі
свої
останні очі
бо присмерк став тепер
такий вибагливий
що вимерли
найкращі віщі всі птахи
і ненароком
соняшники висохли
у подір’явленій душі

Наверх до змісту







я досі не спромігся угадати
чим пахне льон
і чим смакує попіл
ти розпустила в морі літо мов
розплетене волосся
альбатроси мимоволі випили
дощенту
твоє тіло

Наверх до змісту







з-за обрію скотились яблуками хмари
приснилась подорож похнюпленим грибам
зашарудів день паперово щось про осінь
і нагло смак твоїх губ нагадав чомусь
полин

Наверх до змісту







до
приходу очікуваної весни
нам душу
нерозважний вітер буде стерегти
а на весні
він пута розгризе
усім хто не забув ходити
ти ж мовчки знов сидітимеш
прислухавшись до пісні
лип

Наверх до змісту







дзвіниці змовляться
і стануть викликати голубів
на раду
плести
гнучкі години мов коші
бездонні
ми відречемося найконечніших тайн
і звільна будуть пухнути
від спраги наші губи

Наверх до змісту







одламка місяця
притупленого сну
під жодним каменем я не знайшов
годі
я тобі
не в силі видобути з ока
скалку часу

Наверх до змісту







солома книжка літо з-під
вітрів травистих
наглий день
пошита тиша комариним жалом —
десь розлилося твоє ім’я
свіжішим молоком

Наверх до змісту







земля взялася домагатися
темніших барв
сьогодні ми
тривожимось —
забули
куди
закинули луску сумління
забули о котрій годині
дозріває камінь

Наверх до змісту







пальці виросли з долоні
одчайдушні бо з порожньої
насильно вітру здерли шкіру
і вже не стало звідки б
хоч жменю смирности найняти
собі в оцім безвітрі

Наверх до змісту







ми перестали довіряти
казці
в криницю кинули
останню крихту
місяця
присіли
край світанку й
стали звільна кволе щастя
лущити
немов квасолю

Наверх до змісту







в долонях наших — сажа досвіду
ми
для нащадків понесли
в химерну путь
зужитий час
в дірявих відрах

Наверх до змісту







відтак
ми забрели у білу казку
і стали в білих голубів
за жмутики душі за кісточки
вишневі купувати

білішу тишу

Наверх до змісту







шляхи
нам ноги
загнуздали
вже хліб черствий
і тіло твоє кволе
до дна
здається вже допите
снотворне
літо і тоді
щораз частіше вірю в ті слова
що сонцю
акуратний запах
віддають

Наверх до змісту







землею пахнуть твої коси
в часі кохання протоплазму так
нагадує тоді вода
десь — сон мов бублик з діркою
для втомленого мозку

Наверх до змісту







на лезі паморочі
ми
снимо безстрашні
про старість мов по снах
побляклі голуби
з очима повними
тієї осени
що вже віддавна відшуміла

Наверх до змісту







ти вмреш
мабуть
так як найбільші ріки помирають
в чуприні коней соняшних
і висиплються твого імени окрушинки
з вузенької щілинки неба
завбільш широкої як день

Наверх до змісту







позичте білі крила
альбатроси
хоч на останню
путь
ось вам одгарок неба
дрібка грому
зів’ялі три листки
і жмут душі

Наверх до змісту







в синів моїх напевно будуть очі
подібні до сумних очиць
закоханих у спіле небо коней
закоханих у воду затривожену
і караних за цю любов

в синів моїх
напевно будуть очі
голубі

Наверх до змісту







коли вмирати будуть ранком коні
я снитиму про тебе сни
кривавіші
ридатиму
як говоритимеш про найпростіші речі
і будеш дивуватися
як крейдянітимуть у мене
від поцілунків зуби

Наверх до змісту







крушиться небо під стопою
янголів
дивуюся :
стає
знов сонце божевільним богом
що ніби й милосердний —
невинного жука вже не одного я
розчавив на порозі

своєї душі

Наверх до змісту







срібні павуки
сплели тобі клубочок щастя
за жменю трухлих слів
і нам
невже ж
уже вмирати
час

Наверх до змісту







мила
посади мені в ногах
прозоре дерево
і друзям розкажи
як самота
задавила мене

Наверх до змісту







за хатою криниця
води ти просиш
цить
ні
це не твій голос
це тільки вітер

Наверх до змісту



© Роман Бабовал — автор віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

         
  НАЗАД НАВЕРХ ДАЛІ  

   
До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи