---

ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ

---

ЕММА  АНДІЄВСЬКА

Вибірка поезій — частина 17

ХВИЛІ    (2002)


I.  —  СОНЕТИ


СВІТАНОК  З  ПИЩАВКОЮ  НА  ХВОСТІ
ВІДХИЛЕННЯ
ОЧІКУВАННЯ
ХВИЛІ
МІРИ  ВИДОВЖЕНЬ
РИТУАЛ
ДЕЯКІ  АСПЕКТИ  СВІТЛА
ДЕЯКІ  АСПЕКТИ  ВІДХИЛЕННЯ
ВІДДИХ
НАВКОЛО  ЗМІНИ  ПРАПОРЦІВ
НАВКОЛО  ПЕРЕДУМОВ
ПРОБУДЖЕННЯ  В  ПРОБУДЖЕННІ
НАМІР



II.  —  ПОЕЗІЇ  ХАЛІДА  ХАТАМІ
(в перекладі з перської Емми Андієвської)

“Все відійшло, крім склянки і вина,”
“Ти віддаляєшся, і гаснуть всі вогні.”
“Троянда — ти, а я щербатий ніж.”
“Я їм тебе — горіхи з твого саду,”
“Твій погляд палить душу і міста,”
“Твої вуста, як хвиля навісна.”
“Я грішник, ти — святий. — Які пекельні муки.”
“Нема землі, ні неба. Все, що — мною,”
“Твоїх коханців я не хочу знати.”
“Жорстокий, пощо мене пеклом водиш ?”
“Я в мурах — сам. Як пес в пустелі — сам.”
“Живу, перегодований камінням.”
“О Господи, упирю мій коханий,”
“Моє ти світло, вабик і упир —”

Назад до сторінки “ЕММА АНДІЄВСЬКА”

---

I.  —  СОНЕТИ

---

СВІТАНОК  З  ПИЩАВКОЮ  НА  ХВОСТІ

В повітрі нору — з кришок сну — борсук,
І потекли провалля і смереки
По висхідній — у куб чотириокий.
Природа — на малих — свій чересок,

І — щойно, де левади і роса, —
Прокинулися океанські ріки.
Світ, в пелюшках ще, — кругову поруку,
Що — доти — ніч, яка — вузли, — розсік

І вивільнив комаху і чечугу
З краплин буття, де тяглість — ні до чого,
Нехай росте стокротка і хондрила. —

Навіть зі світла шкірку обідрали,
Й, думки — набік — про збитки і хосен,
День, що — на днину, по дахах гаса.

Наверх до змісту





ВІДХИЛЕННЯ

З горлянки випурхнув й — під шкіру — горобець,
Щоб перебути поштовхи озону,
Що — сквапно — в переміщеннях підземних
Гробницю, яку — досі ще — раби.

Все зупинилося, а пам’ять вигріба
Доріжки, що — жорства, ґазон, лоша і замок,
Початок літа, де наклались зими,
Рулони скла, що — в надрах ще — вербу.

Як — світла поклади — усі судини,
Дарма що дійсність — небуття судомить,
На зламах унедійснюючи форми, —

Змінився власник — й наличка, що — фірму.
Лиш скелі вищають і — далі й далі — грунь.
Гравець єдиний — дух — без правил гри ?

Наверх до змісту





ОЧІКУВАННЯ

Ледь крапле тиша, й цілу ніч — вагар —
Тлін, що спізнився на останній потяг.
В зірчаній пітьмі — обрис парапета, —
Щит поколінь, про що — піщаний герб.

В повітрі спад. Рель’єф далеких гір —
В пунктир — криву, котру — колись — копита.
Посеред старту полягали спати, —
Й бляшаний — з брами відліку — снігур.

Матерії — дух — послугу ведмежу,
Що — всі кінцівки — в затісний проміжок
Між видимим і тим, що — під водою.

Рух справжній — поза радіюсом дії. —
І перевізник, спершись на весло,
Чека на невимовного послів.

Наверх до змісту





ХВИЛІ

Зловився короп, й рук нема тримати.
Лиш груди — меч, що — межі ворожнечі.
Краплини — крок, — все ближче до півночі.
Танок лелек і лябіринту смуток.

Розмитий мол, що — діри — в мурах — миттю
На щораз інший, все стрімкіший начерк.
Різниці — хвиля, тільки серце нічим
Потамувати, що — з рінин — прикмети.

Не гір — найтяжчі — пляну перевали.
Зі шкаралущі — в почуттях — завулок
Ще сипле перли і — під ноги — хутро, —

Найгрубші форми, які — дух, як хитрик,
Що дійсність в линву скручує тугу.
Та часом — ляскіт, в тиші — ніч-тягач

Буття — в антисвіти — перетяга.

Наверх до змісту





МІРИ  ВИДОВЖЕНЬ

Ніщо — ніде, лиш серце — лускокрилі,
Які — ледь — біль, що — на всю прірву — зблисне,
Ще заки доля — довбнею — лулусне,
Вивільнюючи — з черепа — макрелі.

В повітрі вогкім дефілюють кралі,
Навколо ширячи огуддя млосне.
Терени смутку, що — скелясту власність,
Якою — смерть, що — путівці і ролі,

Де скарабей — на манівцях лускатих —
Сонця — в свідомості — погаслі котить.
Й де все дзюрчить й дверима — навстіж — ляска,

У невимовне біжучи з колиски —
Крізь вушко голки, що — на маґістраль.
Сам. Сам. — І не сховатися від стріл.

Наверх до змісту





РИТУАЛ

Вода сама — і лябіринт, й арбітр,
Який — світи — з долонь, як помідори.
Свідомість — раптом — велетенські діри
Від чисел, — відлік звільнення з лабет.

Клейноди влади, — тлінний атрибут,
На центри сили, — джгут з ковтків мадери.
Єдина ціль для торсів із байдарок —
Летючість, — і ні суму, ні турбот,

Хоч вогник, — пипка, що буття й загибель,
Котру — у пітьмі — нетямущі губи, —
Все недовтілене, ливке і невиразне —

В кулясту блискавку, — лиш весла грізно.
Ще мить — й навпіл — завісу — заводій, —
Із купелі — оновлена вода.

Наверх до змісту





ДЕЯКІ  АСПЕКТИ  СВІТЛА

Струс. Поле закрутилося тюрбаном
І — до ноги — структури апатичні.
Усе, що доти — виважене й точне, —
На скрині дно, — на ній сидять бабуні

Із присмерку, із гною і ебену,
І — ні шпарини — в збочення чи втечу. —
Ядро буття — пришвидшену летючість, —
Долоню, що — й крізь ночі горобині. —

Головоногі дмухають в козиці,
Аби — на пил — процес механізацій
І — хоч на мить — у вічність контрамарку.

І кожен — на свою — єдину мірку —
Молотить прірву, що над ним тяжить. —
Для пітьми — й дух — бандитський ватажок.

Наверх до змісту





ДЕЯКІ  АСПЕКТИ  ВІДХИЛЕННЯ

У клітку — день, а він — без тіла — втік,
Лишивши капці й синє завивало,
Й пляцдарми зору — на хрящі — поволі,
Ще заки — крижі — в інший напрям — стек.

Води колоди — видозмін тартак,
Що — уздовж віддиху — партер і вілли,
Ледь — диски дійсности — у стовпчик — велет,
Щоб легше — й упосліджені — мету,

Бо — приступцями — мороку полигач —
Пологи видимого, — вир пологий,
Що — попри волю, — по ковтку — синило —

На оприсутнення — із надр — сиґналу,
Який — свідомости, що, — ґрунт буття, низи,
Де ще — хвощі — у пащу — динозавр.

Наверх до змісту





ВІДДИХ

На швидкість іншу — тліну інвентар,
І джерело — вмить — простягає ложку
Для спраглого, хоч той, — ледащо, — з ліжка
Силкується ще — власну долю — в тир.

Нутро — з-під форм — усе — ніяк котурн
Минущого, що світ годує з пляшки.
Без віника — у сон — пекельний служка
Зганя живе, що — землю і етер,

Хоч дух — усі клітини розпросторень,
Що — на веселку — і з отрут — мікстуру,
Яку — потвори — з тельбухів — манірно,

Аби свідомість — людожерні норми. —
Строщило ніч, і шторм, що — й вічність, — стих. —
Ніщо — ніде, лиш, — скільки ока, — птах.

Наверх до змісту





НАВКОЛО  ЗМІНИ  ПРАПОРЦІВ

Свідомість, що — на мить, в анабіоз,
Знов засвітилася — й нову криву.
Змінився вміст і розмір коливань.
За цятку світла — скрізь — тяжкі бої.

Довкілля зменшилось — на сплеск, бо є
Ще соломина, що — від зла й провин.
Зі щілин — морок, — спів сирени, — зве, —
Не прірва — в’юн, і день і ніч — борня.

Та вихід — щораз тяжче — з покалічень
На світ новий — з-під ложок і скорочень,
Дарма — де брухт, — алеї із азалій

Роти відкрили, й промовляють зела,
Хоч коло вужчає, й час-теребій
Все далі — розгалуження рябе.

Наверх до змісту





НАВКОЛО  ПЕРЕДУМОВ

Воює далі, хоч давно помер,
Самітній лицар в тилягах цеглястих.
Як гупа серце крізь опале листя. —
Єдиний змиг, — й помандрував крізь мур.

Минуще — свій — і вміст, і хвилемір —
Із капищами марноти і млости.
Бува, що й смерть шаленцеві полестить,
Хоч в неї — з атраментом каламар.

Як немовля, яке — тіла дорослих,
Що — видиме (не краєвиди — рислінґ),
Дарма на нього увесь всесвіт цика,

Бо ж — нетямуще — бульбашку — на цоколь,
Що вічність, — вибуховий хемікат, —
На ключ — у грудях тліну — замика.

Наверх до змісту





ПРОБУДЖЕННЯ  В  ПРОБУДЖЕННІ

Ні слова, навіть — шелесту, ні лун, —
Так — на перлину — все нутро — подразник.
Єдина барва — віяльця цирозні, —
Що — покотьола дійсности — з нуля, —

Маля — з колиски — орачем — на лан
Майбутнього, де ще стежки старезні,
Якими грози — шумовиння грізне, —
Картуз, що — у обіймах — кринолін.

Ще хоботки навколо кровоссальні,
Та сильний подмух — небутгя висильні
Із м’якуша, де загніздилась погань, —

Пожива для впорядника-папуги,
Що — щедро — на всі боки — камарин. —
Як світиться буття там, де вмира.

Наверх до змісту





НАМІР

В краплину ліг, як в мандрівну труну,
Що — відсвіти, — світ видовжень, — азалій,
І — двері — в позолоті на камзолі,
Куди — ще предки — золоте руно,

Що в повню на поверхню вирина,
Засвічуючи — в лунках тиші — зела, —
Їх повсякденна галасливість з’їла,
Лиш сховок — існування корінець,

Що залишився після халазії,
Де дійсність паркани перелізає, —
Меч у руці, — ведуть перед хоробрі, —

Природа всім звитяжцям поміж ребра —
У скруті — додатковий двигунець,
Що немощі, — бісищів, — виганя.

Наверх до змісту

---

II.  —  ПОЕЗІЇ  ХАЛІДА  ХАТАМІ       (в перекладі з перської Емми Андієвської)

---

Все відійшло, крім склянки і вина,
А я — твій запах шкіри на долонях.
Вже перші півні й вогники в долині,
Я ж кидаю зірки в твій слід — в тартарари, —
Умер давно — і все ніяк не вмру. —
Я знаю, сум, як все життя, мина. —
Моя любов покинула мене.

Наверх до змісту







Ти віддаляєшся, і гаснуть всі вогні.
Ти — хлопчик, дід чи просто — смерть в чуганях ?
Не знати, як ще довго і — чого ми.
Та вже вітри підкови з серця гнуть.
О, хлопчику, з найближчої таверни,
Нехай за дім для нас — вагон товарний.
Ми так з тобою вже навіки рідні,
Що вже однаково — чи жити, чи вмирати.
Кохання мить, а там — хоч забуття.
Мене нема, існуєш тільки ти.

Наверх до змісту







Троянда — ти, а я щербатий ніж.
Я вже помер і тільки, як міраж,
Тебе торкаюся — чекаю воскресіння.
На весь світ — рихви й вогники останні.
З-під ніг — земля, що міниться й тремтить.
Нехай і смерть, аби лиш ти був тут.

Наверх до змісту







Я їм тебе — горіхи з твого саду,
Повторюючи в тисячне і всоте :
Ти ! — Тільки ти, який згасив зірки,
І я в калюжі — в ранах, сам, Сірко,
Котрому смерть. Люби мене, благаю.
Ніч. Й сизий хрускіт серця під ногою.

Наверх до змісту







Твій погляд палить душу і міста,
І я для тебе лиш на мить — місток,
Який ти перебіг без тями.
Хоч оглянись, без тебе вогко й темно.
Не світить сонце, й не пливе ріка.
Мій вогнику, моя найтяжча з кар.

Наверх до змісту







Твої вуста, як хвиля навісна.
Невже для мене вже нема весни,
І я не пеститиму твого тіла ?
Що з того, що житгя — сама несталість.
Волаю, зглянься, бо вже смерть чека,
Що — замість тебе — підставля щоку.

Наверх до змісту







Я грішник, ти — святий. — Які пекельні муки.
Ти усміхаєшся усім, а я лежу в пилюці
Й чекаю, коли в люпанарії — вогні,
Куди мене ти — поглядом — загнав.
Рай, вічність — пшик. — Без тебе гину !
Прокинься, ти мій камінь бездоганний.

Наверх до змісту







Нема землі, ні неба. Все, що — мною,
Ти вилив геть, і чорно серце ниє.
Лишився сад, де я — в кублі гадюк
Й де все навколо піниться й гуде.
Жорстокий, кинь з кохання бодай крихту,
Навіть як це — лиш ниточка Арахни.

Наверх до змісту







Твоїх коханців я не хочу знати.
Я — твій єдиний, хоча ти й не мій.
Тебе нема, нема, нема, нема.
І я — тобою — можу тільки снити.
Тебе жадаю так, — щезає тіло.
Голубити тебе, Ваале із металу, —
Дозволь тебе вдихати і любити. —
Ніч. Знову ніч. — Й вина порожня бутля.

Наверх до змісту







Жорстокий, пощо мене пеклом водиш ?
Невже мою любов так люто ненавидиш
За те лише, що іншого ти любиш ?
Схилися. Пестощі розбудять і колоду.
Забудь про іншого. Навчись поволі падать.
Буття — це ти. І твій — на шкірі — подих.

Наверх до змісту







Я в мурах — сам. Як пес в пустелі — сам.
Тебе нема, й на попіл — всі і все.
Не любиш, ні, бо був би біля мене.
Чекати — це вода, в якій каймани.
Ти — ноги в вічності, а мій — метелик — час.
Без тебе — смерть, в якої жити вчусь.

Наверх до змісту







Живу, перегодований камінням.
Любов мене — на статус наркомана.
Чекаю марно ніжности і ласки.
Коханий, ти мій бовдуре Мілоський,
Схилися, дай тебе любити й пестить. —
Ніч — криголам. І пустка. Пустка. Пустка.

Наверх до змісту







О Господи, упирю мій коханий,
Ти — в мушлю — знов, і я без тебе гину.
Люби мене, бо я — на пил — без ласки.
А ти — мій кат, метелик, одаліска, —
В обіймах іншого коханця стогнеш,
І я конаю з розпачу і туги. —
Мій спадку, зглянься ! Чи мені — лиш стигми ?

Наверх до змісту







Моє ти світло, вабик і упир —
Єдине серед бевзнів й нечупар.
І я, — щасливий, — п’ю твою отруту.
Що з того, що — з кохання — тяму втратив.
Тебе торкнутися — життя, прозріння, рай,
Хоч ти — за борт мене — від себе, як мару.

Наверх до змісту

---

© Емма Андієвська — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

---

         

  НАЗАД ^НАВЕРХ

---

   

^{До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи ”}  

 

---