НАВКОЛО  ЕВРІДІКИ

Вода поволі — береги і зруб,
І від життя — у далині — зарінок, —
Й на тапчані із полуниць — сирена
Годує — з ложки — туркусових риб.

Відгородившись — ромбом — від нероб,
У звук — босоніж, хоч бар’єр — зарано.
Рожева постать, що — черву — з порону,
Де мить тому — ні прагнень, ні потреб.

Тремтить рука, та крок — Аїда дівер,
Що — берлом — і дашки, і надбудови,
Які ще осипаються повільно.

І вже — щока і обриси овальні —
Назад — в неіснування дерматин. —
Й скрізь тільки очі, що їх час зміта.

Наверх до змісту





З-ЗА  ҐРАТ

Спис — лялечку, — і зупинився рух.
Лише в повітрі ще сліди ведмежі.
У домовину — жертва й переможець,
Де — щедро — желятину — ліхтарі.

Овали пітьми, — звуковий горох, —
Уздовж яких — дозорці тліну — мужньо. —
Обрубки шляху й щораз довші мажі,
Що їх ковтає й виверга гора.

Буття, — фіґляр, — скрізь сіті й пентаграми, —
Неіснувань останні рештки гриму. —
І знов — поновно — закипає чаша,

Де — через край — красуня косу чеше, —
Й з-під гребеня — світи, — за складом — склад. —
Чи й вічність — лиш комаха в краплі скла ?

Наверх до змісту





ЗМІНИ

На полі бою — сам лишивсь стратег,
Що — краєвид — на довгу рахівницю
З рожевих кульок грубших еманацій.
Предмети, що втрачали гостроту,

Повідкривали очі і роти —
Простежити, як — старт новий, де мнеться
Буття на м’ячик, що — колись — онуці —
Ще на світанку втілень — воротар,

Який світи — із дна — русалку в сітях. —
Під ніж пішла песиголова сутність, —
Від видимого — без покрівлі — присох

Та — ген — долина з велетенських прасок —
Перевиконують — в котре — горішній плян, —
Усесвіти, що — із кількох краплин.

Наверх до змісту





НАВКОЛО  ЗОРУ

На всі предмети — сіті сну — цвіркун.
За облавком ледь мружиться стихія.
В драглистій пітьмі — ще димком — трофеї. —
Троянський кінь, що — спалах — крізь віки.

Забувся бій і небуття мілке
І покрик — з потойбіччя — вертухая.
Заледве вибрались — з верстви лихої,
Як знов — каньйони і рвучка ріка

Й день зменшився на п’ятдесят обіймиць,
Хоча розбурхану блакить — комбайни,
Що існування закрут — на корицю,

Яка — на місце різних пір у році, —
Жмут коливань, що ходить навпростець.
Зір — озеро, де стебла з’яв ростуть.

Наверх до змісту





ПРОРИВ

Лишився ледь-ледь — полиск на воді
Та папірці на щоглах — від обітниць.
Буття клітини — з дір — анальфабети,
Що, — кожум’яки, — силу молоду.

Ще тиші динозаврова хода —
Нові подоби — з покладів забутих.
На рівні ока — торсики цибаті —
Із друшляка, що — на всі боки — день, —

Той водорозділ, який — от — у вислів.
На всю свідомість — в інший вимір — весла.
Згорнуло простір на єдиний приспів, —

Й нутро пручається, хоч знає — просто —
Межу, — і вже — ні рідних, ні чужих —
На брамі світла, яка — щойно — жах.

Наверх до змісту





ДОЩ  НАД  ГІРСЬКИМИ  ОЗЕРАМИ

Не вибух світла — невідомий злак,
Що дійсність — на синкопи і повтори.
І там, де морок кулями зотаривсь,
Лиш блискавки й — струмочками — вузли.

Відтинок втрат, гострих кутів, розлук —
В спіраль-надгробок. — Німфи і сатири —
З природи — геть — клинці архітектурні —
Ретельним упорядникам на зло,

Хоч — крик і свист, що і амеб — на допит —
Й смерть — путівцям, повільного адептам,
Що — кожний — за свої й — сусіда — вчинки.

З самих очей все видиме — й мовчанка. —
Розподіл сил, що й вир не захита,
Який — по клаптю — хвилі — на хітин, —

Звук, що — набік — цей світ, як глухоту.

Наверх до змісту





РОЗПРОСТОРЕННЯ

Все довша тінь від яблук Гесперид
Між домовин, споруджених рабами.
В дірках — блакить. Прихилену драбину
До неба — бик-цикада підпира.

Фасада, — вікна й двері — уперед, —
Перш ніж останні приступці — грабунок.
З кости слонової, вапна й ебену
Герби й кістяк надкришених споруд,

Що їх — із башти — перехожим — постать, —
Минущі царства — на листку капусти, —
Дволезий, — самий відсвіт, — подарунок,

Що — до ноги — незручне і вторинне, —
Й повистромляли вуха і носи
Дозорці хаосу, заки — на сон,

Де смерть, — набік — і лантух, і косу, —
в долонях світ — без пелюшок — несе.

Наверх до змісту





КОЛИВАННЯ  СТРІЛКИ

Пелюстки опадають всіх марнот.
На срібній таці — в ложці — світла жмут
Видовжує — на цілу вічність — мить,
Яку — ніяк — у зародок — клярнет.

Змінили вміст, напругу і орнат,
Й на місці вілл над морем — сну намет.
В потойбік — вістку — скакунів нема, —
Останній — з молу — за межу — чкурнув. —

Старт у ніщо готуються зустріти
Шаленці й ті, що не бояться страти,
Й — крізь верстви скла — лише п’ястук — непевність —

На дзвін у вусі, і свідомість — повня, —
Не почуттів шматки — аквамарин. —
Чути буття, де дійсність завмира.

Наверх до змісту





НЕВЕЛИКЕ  ВІДХИЛЕННЯ

Як груші мороку — на сполох б’ють, — й не чути.
З барилом сірки, — сходи в воду, — забарились.
Фасад лишився, й коло — вогняні бурулі.
Мучитель тліну — довших перевтілень вчитель, —

Всіх тих, які при ділі, й тих, що — непричетні.
Лиш де-не-де з ріллі чи з хмари — забороло, —
Дороговказ, що — рух, як ріновид хоралу,
Єдині цівочки, які — бар’єр клітчастий.

Все швидші оберти, і калатає серце,
Сліпуча нитка, що — от — ножиці дозорців.
І знов рівнина з надмами, де лисик сквапно

Мандрівникові — з мезозою — море випне,
Що його — в іншім вимірі — колись — рука метка. —
Мікроскопічне — як найбільшого шматки.

Наверх до змісту





ВІЧНІ  ПОВІВИ

Як рештки викопні — за муром сміх,
Який видовжується у півоній клюмбу.
Світ, оприсутнений промінням лямпи, —
На коло, яке — крильцями комах.

Свідомість — кілька фіялкових смуг
З нашарувань — одноклітинні лімби.
Із хвиль нутра — давно з ужитку — лембик —
На вітрі, що дедалі дужче дме.

Душа — ледь-ледь, — та воротарський вигук
Тримає існування рівновагу,
Хоч — точить ніж — нове й непосидюще.

Усе буття ще сіється, як дощик,
Який — на зливу там, де щойно стих. —
Як ближча дзьоб, що — на все небо — птах.

Наверх до змісту





ТЛО  ЯК  СИЛОВЕ  ПОЛЕ

На все буття — один єдиний вдих,
Й гірські озера, де і паль не видно.
Свідомість — в невимовне — кілька вудлищ,
Щоб — на хмарини на воді — біду.

Передчуття, — пацюк, що лебедя
Зі спини лебедиці — в глибші води.
Згортає пам’ять всі мости й левади, —
Самі причали, та нема людей.

Все швидша дійсність розклада поживу,
А там, де воля і мета пожовкли,
Найменший пуп’янок — беруть на лезо. —

Й на нитку з ґуми розтяга залізо —
На видноколі — засівач-атлет. —
Тло — перехід ? Чи пастка духа — тло ?

Наверх до змісту





ВИКЛИК

Вмира щомиті і ніяк не вмре
Світ поторків, який — тяжку хворобу.
Здавалося, — останні вже — шурупи.
Гора, що — в домовині — на горох —

Й підводні рифи, як новий поріг, —
В крохмалю рихвах — всю рапавість хрипу.
Нутро біжить від змін, дверима хряпа —
Крізь порожнини, що — площини в рух.

Сторожа — ґвалт, а в серці — ані звуку.
Погрубшали перегородки з віком,
І тяжче й тяжче — серед марив — вибір,

Лиш цятка світла — за єдину звабу. —
Пливуть пустелі й — нірку — ховрашок. —
Смерть, як трамплін, що — виклик і рушій.

Наверх до змісту





РІЗНЕ  ОСВІТЛЕННЯ

Як хаосу забутий формуляр,
Зоряне небо — перехожим — привид.
Крізь гуркіт пам’яти — ледь-ледь — дерева,
Що їх — у інший вимір замело,

Та заграви ридван, — смерть-машталір —
У кожному предметі, як приправа. —
Відкликали увесь рослинний провід,
Й могили братні — на жовтавий флер,

Щаблі, які — негайно і — з розгону.
Й від перегинів — хто ще — стяг — не згинув,
На всі озера — з лійки — світла смалець. —

Нехай струмок, — без ребер і без милиць, —
На дні нутра безгубо мурмотить. —
Саморозпилення, що — як буття мета ?

Наверх до змісту