ПРИМРУЖЕНИМИ  ОЧИМА

Буття нема. Є січка-монолог
Речей. Скрізь замість цілого — частини.
Єдиний відступ — барва-неврастенік,
Що — сірниками — селезінку й слух.

Весь краєвид в свідомість переліг
І звідти — тужно — в блиманні густому —
Нагадуванням : кожен крок — останній,
Дезинтеґрація — стежки й колеґ, —

Щаблі в найвище — з тліну — незабаром,
Аби — і з найтіснішої обори. —
Вже, — охляп — обрій, — чатові-нечоси

Подорожують в просторі і часі
І тих, хто — видимого глек розбив. —
Мигтіння, що на статусі різьби.

Наверх до змісту





СОПІЛКА

Із серця власного бере розгін
Дорога, яка — горами — в нікуди.
У порожнечі тільки тиші кедри.
Перемістився внутрішній бігун,

Й під воду — контитенти улягань,
І димарі, що досі — пітьму й шкоду, —
Веселкою. Нутро зняло бльокаду,
Й невизначене ущільнив вогонь,

До штолень перегнавши лід коштовний,
Який — риштовання — навіки — штивне
І тільки в повню — ледве чутно — чмиха.

Світ згас до траєкторії комахи,
Котра — на вході в інший сплеск — мигне
Тим, що їм душу — мандрівні вогні.

Магнет, з якого півні дуги гнуть.

Наверх до змісту





ФАҐОТ

У присмерку — ледь-ледь жовтаві герми,
Що — фіялкові плями іподрому.
Хтось — колискову — здалеку — на дримбі.
Єдиний вдих, й нутро стіна огорне.

З рінин повітря, що поволі гіркнуть, —
Коріння — усе глибшу панораму.
Сікач поверхню з воску ударемнив.
Лиш спалах тиші, що — на сліпі гирла.

Прискорення із осереддя — й кілька
Рівнин смугастих на сріблястих кульках, —
Ані легень, ні пальців — тільки очі.

Основа є, а доторкнутись нічим
До невимовного, що — майже, як предмет.
Поля свідомости, із дюн панчоху дмуть.

Наверх до змісту





ЗАКОНИ  РУХУ

Утрачене за день — за ніч повідростало.
Триребре джерело, ув’язнене ескізом,
Звільнилось від площин, що — лещатами сказу,
І зору камінці — весь прісноводний тулуб.

Позначки пересунули — і вище стелю
Безкрилим, — лиш спіраль з кристалів і віскози.
Шухляди краєвидів з мамутів і кузьок, —
Серпанок із краплин смертельних. — Не схотіли

Ділити вогнища, ні вістунів, ні здобич.
І відсвіт кривди лунко крізь століття диба,
Сни, серце й волю посипаючи золою.

Відірвана рука, що сховок в мавзолеї,
Крізь світла поклади ще ширить глупу ніч. —
Латаття пам’яти — за двох світів спинач. —

Як дійсність брижиться, мить — і буття зімне.

Наверх до змісту





НАГАДУВАННЯ

І вічність — завузький діяпазон,
Аби — в фасети й барви — духа пошуг.
Не змагуни, які — життям — за першість,
А отвори, — колодочки низин, —

З них невимовне — хвилями — повзе
Повз горя клунки, що їх — кінні й піші.
Вахляр триребрий, який — скелі й пущі
І блискавку, що — тіло — на нарзан.

Навколо — без щаблів — перебудова
Змела усе цупке і шолудиве,
Й на дихальця бджоли — вогнисті плями.

Ціль — бульбашка, що обріями блима
І — в почуттях і мозку — нижній б’єф, —
Поріг свідомості, що в било б’є.

Наверх до змісту





ПРОМІЖКИ

Навколо ніч й дедалі грубші мури.
Вікно ще є, — там світ, цвіте картопля
На клаптику свідомости, де тепло
І злагода, хоч шпичаки примарні —

Буття нередаґований примірник, —
Й дві-три хмарини, що їх — довго в ступі. —
Міняються площини і етапи.
Набік поблимала остання сикомора,

Яка — на мить — дороговказом в пітьмі,
І те, що “зараз”, — на місток — на “потім”,
Розливши ясність, як найбільший ребус, —

Уперше після довгої хвороби. —
Все існування, як єдиний рот,
Що, — задихаючися, диха з-під кори.

Наверх до змісту





СТОРОЖА

Як тоскно. В серце залетів кажан
І — крейдою по дошці — напрям рішень.
Не злами сили — із самих порушень, —
Потвори пика визира з ожин,

Що вхід в напругу іншу стереже
Крізь вісімок — ледь плинну — огорожу.
Єдиний спалах пітьму промережив,
Й життя в пляшках — конвайєром, — боржом.

Злизало все міцне і неподільне.
Вітрильник, що — пустелю — на педалях, —
Перетягнув — крізь бурю — гір рожевість

В нутро — мов килим для мужів державних,
Лишивши збоку кілька намистин
Прозріння й галябарду на мосту.

Наверх до змісту





НІЧНА  ЛОВИТВА

Паперу аркуш. Тиша волоока.
Назовні — речі — присмоктки й коріння,
Що їх — поволі повів тонкорунний,
Заки свідомість — в інший колір — лакмус.

В повітрі озеро, хоч відстань недалеку —
Дедалі важче, вимахи сторонні
На попіл — шлях, яким — ще так старанно,
Лиш напрямок — все рідше — сердоліки

І поплавець, який — інертність ватну, —
Ловець, що за бар’єрами ловитви, —
Колись — на мить — замість вітрила — сумнів,

Й відтоді — океанами — мусони,
Хоча — зусилля — й слизом упирі. —
І знов найлегше — крізь стіну — вперед.

Наверх до змісту





НА  ТЕМУ  ПРОМИНАЛЬНОГО

Сопілкою — за браму — щуролов —
Всі помисли, які — цвіркун — зловісно.
І вмить нутро — така сліпуча ясність,
Що — ні троянда — з піни, — ані — лавр.

Не стіни світла прямовисних злив,
Що їх — віками в катакомбах — усно,
А молочай, — ядро, з якого — весни,
У вічність прориваючись малу.

Листок як вимір — самонадувалка,
Що, — самовияв, — епіцентри волі.
Струмок — ледь-ледь, а замашна ловитва.

Всю душу зараз висьорбає отвір,
Що прочинився в світлі й цупко дме. —
Буття чи пляшка, що не має дна ?

Наверх до змісту





ВІДЛИГА

Поздовжній розтин — в ванні сонний сом. —
Всі їдуть далі, хоч стерно вломилось.
По вертикалі — хрящ, фраґменти молу
І — кольорова смужка над усім.

Із кубиків буття — все вище — сум
Не вежу Вавилонську — давній мелос, —
Без звуку — стогін, аж легень замало. —
Хай інші — в парі, — він єдиний — сам. —

В воді весільна сукня за рефлектор.
Природа спить, ледь звівшися на лікті.
За обрій суходоли згріб розбійник

Й накрив скарби пінистою різьбою, —
Щоб — на реґістрах менших — широчінь.
Не смерть, а — око, що — на дні речей.

Наверх до змісту





КЛЕПСИДРА

На вході — свічка у руці — покійник,
Який, померши, повернувсь до тями
Й — провідника назад — малу дитину,
Що — світ за світом — скіпкою легкою.

На помах палички буття зникає.
Ще вікна сяють, та за світлом — темінь.
Мурують ніч — лиш кельми блиск — титани,
Де вершник, наближаючись, задкує.

Дедалі глибші мороку долоні.
Джерела чути. Збоку десь долина
Тріпоче крильцями, — як вдих, — метелик. —

На купи найтривкіше позмітало.
Шугне — і вирве очі і нутро. —
І тільки вічність, що не знає втрат.

Наверх до змісту





УТВЕРДЖЕННЯ

Розвіяло — на всю свідомість — коней,
Де — ледь — сопілка, — вдих — майдан безлюдний.
Закляття — кожну ніч — тисячолітнє,
Як різновид смеркання у смерканні.

Душа напружиться і плівку скине, —
Лялькар, що досі — і падіння, й злети.
Мотуззя, яке — блискавкою — ладне.
На мармурових сходах — серп, пухкеник,

Пів яблука і китиця троянд
Зів’ялих, над якими ще рої —
Торішній відсвіт бабок туркусових, —

Рядок життя, що — штивний текст — курсивом.
Світ — миша, що — народжує гора. —
Мить, що згасаючи, в віках горить.

Наверх до змісту





БІЧНІ  СЕҐМЕНТИ

Дух прочиняє все нові площини.
Зужите й кволе — за бар’єр і — геть.
Упир ще в нижнім колі сновига —
Їсть пуголовки — рештки верещання.

Розплющив око, хоч і не прочуняв,
Ще весь — в пушку і пуп’янках — вогонь,
Що — цілі суходоли — на бігу,
Щоб — парасолі й обрії — з печені

Світів сеґментів, які — вісь гнітючу. —
Нурець, де тільки в безтілесне втеча,
Дарма що оконкретнення, як бджоли, —

Ущент, що доти — двигуном ввижалось. —
Драбини в потойбіччя відслужили,
Лиш існування — ледве тінь — шахрай —

В дедалі ризикованішій грі.

Наверх до змісту





НАРОДЖЕННЯ

Біль. — Оболоки, що з боліт, гладун,
Стихії пильнувальник, — у підсаку.
На всю блакить — на шворці — кілька суконь, —
Меридіян, що крізь буття веде.

Розплющивши повіки, спить водій
На соломині, яка — тон високий.
Як дійсність, — листя, що тремтить, осики, —
Поволі — з перегинами — вода.

Руйнуючи перемикань породи,
Найменше — найтугіший скрізь — порядок.
І там, де щойно сутінки щербаті,

Як пуголовки, — все нові орбіти,
Аркади, віяльця, що — нескінченний ряд,
Де серце, захлинаючись, горить.

Наверх до змісту





РІЗНІ  ВІДДАЛІ

За лінією вороги і друзі.
В клубок згорнуло відсвіти пискаті.
Від існування — ледве півдискети,
Де ще — дискантом — лиха і гаразди.

Ґав ловить тіло, а душа в дорозі.
Єдина нитка — мерехтінь бескиди.
Як форма брижиться і — от-от — скутість.
Серп пуповину міжсвітів надрізав,

Й — по колу — зі свічками — північани,
Що — желятину небуття. — Ні в чому
Ні стрижня, ні орбіт, щоб — поведінку.

Звільнилися на мить від обладунку
Площин, якими, — тонучи, — предмет, —
Заки прозріння — сніп — нутро продме.

Наверх до змісту





МУТАЦІЯ  КРАЄВИДУ

Перепиляла краєвид пила.
Мінорні диски, плину підопічні,
На кілька ліктів висмикнуло з почту —
Й по вертикалі — нюх, свідомість, слух.

Мить схлипів. Вилива переполох, —
Трикутні рештки трав’яного путчу, —
Калюж травневих — з самих п’ят — диспетчер,
Що — кульками — великих і малих.

Обсидіян, який — гінку дірчавість.
Ядро, де — сонце, перевізник, човен.
Поворухнутися, і світ під воду піде.

Й ніщо — ніколи. Тільки духа подих.
Й світило, на яке — кубло гадюк.
Туга поверхня. Переходу блиск.

Наверх до змісту





ВИДУЖУВАННЯ

Перепочинок. Скрізь позамовкали
Смертельні спиці полудня в’язальниць.
В бетон прозорий — крила, розум, зела.
Напруги центри — оболонку й колір.

Нутро — крізь соломину — ледь — довкілля.
Лежить буття — до кісточок роззулось.
Вуста, котрі — киславістю кизилу.
Грудки вогню, які — на дні півкулі. —

Природа, позбуваючись абстракцій, —
До заживнілих, — з іскрою, — конструкцій
З системою левадних відгалужень. —

Хрящі відлунь над лікарняним ліжком —
Напливами — за марлею розмов,
З яких — ні слова. Легіт світ розмив.

І тільки в небі глибша борозна.

Наверх до змісту





НІЧНІ  ПРИПЛИВИ

По нитці — півноги — орієнтир,
Що — в глупу ніч — нащадки нетямущі.
Зір — віри в продовгастому не йме ще, —
Змагун, що — прямокутником на старт.

Крізь порожнечу — по воді — мотор, —
Так від початку — без перерв і змащень,
Де сум — то мур, то півпідлоги стер

І — лантухом — усе дзвінке й кипуче
(У потойбіччя свій — індиґо — почерк). —
Знов — стоячи — всі полягали спати,

Найменший порух виґвинтивши з пітьми. —
Доріжка в парку, храмик, інтернат
Принишкли, — мить, і дух сірник терне.

Наверх до змісту





КОЛОРАТУРА

На диво і знайомий, і чужий
Квартал, який — по крижі — з шатківниці.
Змінивсь тягар лише на кілька унцій,
І в невимовне — з ліжком — заїжджай.

Ворітниці, що досі — за межу
Світанку, — позем грубших еманацій.
Проходи, які — на всі боки — гнуться.
Густий кисіль свідомости, що вже —

З-під бульбашок, де ще вода й шелюга, —
По патичку — на тимчасове лігво —
Блакить, — беззубий немовляти посміх,

Що — над дахами — гірські — в смужку — пасма,
Аби — нарешті — луни — клей цупкий,
І тінь, що на всю дійсність — від ціпка.

Наверх до змісту





ПОВНЯ

Примружився, — і дерево з картини
Зійшло і сіло в крісло, — цифра дев’ять.
Розсунулися брижами будови,
І стало видно колесо фортуни.

У грудях, наче вовк на місяць, — тонко
Зі щему нитка крізь туман рудавий.
Колон йонійських пізні рецидиви.
Ганчар, що з глини — півника — востаннє.

Ущелини, де страхи і вагання. —
Та вже душа — все дужчі перегини, —
З самих очей і пошумів тростина,

Що — заки в невимовному розтане,
Все видиме згорта в хвилястий книш
Вогню, що й духа ланки розімкне.

Наверх до змісту





ЩЕ  ІНШИЙ  ЗАХІД  СОНЦЯ,  ЩО  ПЕРЕХОДИТЬ  У  НІЧ

Перестаралися, й не вистиг плід,
Дарма що на підмогу — всіх колосів.
В повітрі помаранчові колеса
Позастрягали, хоча їх атлет

Посмикує, аби стихіям — лад.
На всі лади по небу плазом лазить.
Був світ, як світ, а туг — катма — ілюзій, —
Що лімонад з зелених рурок ллють.

Одноклітинним віддали безсмертя,
Й домівку — вітер, і сокира — мирти.
Від жменьки сяйва — хто — коли — прибуток.

Лише стіну, що — аж до хмар, — пробити б —
Самим вже серцем — з усіх сил — юнак, —
Що у руці — ще свічку й вінок. —

В воді вагітний труп, в якім — в’юни.

Наверх до змісту