---

ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ

---

ЕММА  АНДІЄВСЬКА

Вибірка поезій — частина 13

ЗНАКИ.  ТАРОК.    (1995)


I.  —  ЗНАКИ

“Лягло відлуння — голосне й помпезне,”
“Плящина з йодом. Цвяхи. Глек розбитий,”
НА  БЕРЕЗІ
СКІСНІ  ЛІНІЇ
ПОМИНКИ
ПЕРЕХІД  НА  ІНШІ  ЧАСТОТИ
ВІКНО  З  БЕРЕЗОЮ
ВЕЧІРНЯ  ЛЯҐУНА
“Світ ще в нефритній вазі сам, — будяк,”
РОЗКРИШЕНІ  ПРИСТУПЦІ  НОЧІ
“Скелясте урвище. Над ним — вгорі — халупа.”
ГНУЧКІСТЬ  МАТЕРІЇ
БЛИЗЬКІСТЬ  СЯЙВА
ПОВЕРНЕННЯ  ДО  ЧОВНІВ
ПРОБУДЖЕННЯ
ЗАГРАВА
УЩІЛЬНЕННЯ  ЗОРУ


II.  —  АНТИЧНІ  РЕМІНІСЦЕНЦІЇ

ВЕСЛЯРІ  В  МАРМУРІ
ФІЛОСОФ  У  ДЕЛЬФАХ
ЄЛЕНА  Й  МЕНЕЛАЙ  НА  РУЇНАХ  ТРОЇ
СМЕРТЬ  ЗАВОЙОВНИКА
ПІРР
ШЛЯХ  НА  ЗАСЛАННЯ
ОВІДІЙ
МІНОЙСЬКЕ


III.  —  ҐРАВЮРИ

РЕТУШОВАНИЙ  КРАЄВИД
“Ставок — долоня, — нею хіромант.”
“Весь краєвид — тоненьку оболонку.”
“На скелі місто блима, мов вітряк.”


IV.  —  ТАРОК

ПОВ’ЯЗАНЕ  З  ТАРОКОМ
ВИДОВЖЕННЯ  ЗОРУ
ПОПЕРЕДЖЕННЯ
ІНША  ІДИЛІЯ
МАЛІ  КРОКИ
МАЛИЙ  ПАРК
КАРТАТА  КАРТА
НІЧНІ  ВІДБЛИСКИ
НАПЛИВИ
ПРОБУДЖЕННЯ
ЗИМА  З  ВЕСНЯНИМ  УХИЛОМ
ЗМІНА  ПЛОЩИН
ПОГОДА  З  ВІТРОМ
ВІДРИВНИЙ  СОНЕТ
ЗАХІД
НА  ТЕМУ  МАЛОГО  Й  ВЕЛИКОГО
ЗАХІД  СОНЦЯ
СТУПЕНІ  ЗАВЕРШЕННЯ
МІЧЕНА  КАРТА
БІЧНЕ  ЗОСЕРЕДЖЕННЯ
НАРОСТАННЯ
ЕКОЛОГІЧНИЙ  УХИЛ
СКІСНІ  ПОВІВИ

Назад до сторінки “ЕММА АНДІЄВСЬКА”

---

I.  —  ЗНАКИ

---

Лягло відлуння — голосне й помпезне,
Й на місці метушні — повільні ріки.
Найменша цятка — раптом — світ широкий.
Все світиться, хоча година пізня.

Поповнилися засіки й запаси.
Плянеті кожній — і орбіту, й рейки.
Першопроходець — серце — запорука,
Що тільки сяйво, як єдиний спосіб.

З-під лінії — ще континенти — прудко —
Плятформи, на яких — нащадки й предки,
І кожен отвір — сходи механічні.

Не рештки сфер, а пневматичні ночви,
Що їх — понад водою — коропи. —
Все важче йти, хоч жодних перепон.

Наверх до змісту







Плящина з йодом. Цвяхи. Глек розбитий,
З якого кіт сіямський бризки лиже
Вершків, що — трохи далі — на калюжку.
Упорядкованість, де жодної турботи.

Без дна прозорість — суходіл забутий.
Ще під замком клубки, що — протилежність —
З системами нагріву й охолоджень.
На всю веранду лиш хробак цибатий

За корбу крутить жовте коліщатко,
І — на підлогу — праліс (луб) — зі щітки. —
Вже на буття, а експонат музейний,

Який — на стіл — живцем — з палеозою.
Все глибша сутність, форми без прикрас. —
Двигтюще сяйво, що — левади скрізь.

Наверх до змісту





НА  БЕРЕЗІ

На хвилях біг, що переходить в нурт.
І ні душі, лише — за обрій — щогла.
Все знову світиться. Цей світ змело й ущухло.
Й те, що лишилося, — от — за межу пірне.

На пірсі порожньо. Де чепурні
Сиділи пари, — прогнило й зачахло. —
І цирк, і клітка, й з порцеляни щиглик.
Візок з морозивом, винарня і винар.

Ні вигуків, ні сміху. Мол. Сонливість
Причалу. Далі на цементних левах
Розклали — лахи сушать і шкарпетки —

Два волоцюги. Їм вода кирпата
З-під дощок струхлих — золото, як Крез.
Буття основи луснули і скрізь —

Назовні. Сонце. Море. Альбатрос.

Наверх до змісту





СКІСНІ  ЛІНІЇ

Атланти — вхід, та виходу — ніколи —
Ніхто. Трибут єдиний — умирання. —
Що лябіринт, як цятка — за арену ?
За нитку Аріядни — хліба кулька ?

Все далі крик, що обернувсь на скелю.
Кістяк струмка підземний, що — по ріні.
Приготували все для оборони,
Лягли — і в інший вимір позникали.

Під глей — доба і місто норовисте
Зі стільниками й ринвами, що — устрій.
Геракл, що вже на рівні безхребетних

Виконує — все копіткіш — роботи.
І крізь століття дивиться сусід
Чи дірку в мурі — в здичавілий сад.

Наверх до змісту





ПОМИНКИ

Лежить покійник, око — морг та морг —
Навколо ширить прозелень рапаву.
Над мискою тримає постать — півня
І дивиться, як той, хто щойно вмер,

Дола, не обертаючися, мур
(Як свіжа кров — ущент усю непевність).
Пісок у роті забирає повня,
І тільки тиша в вусі, мов комар.

Вздовж дмуть вітри, що — на життя прописку.
Ковтає кишка тліну всі припаси.
Зі свічкою — нема кого втішати.

Світ вужчає. Вогню окрайчик шутий.
Єдиний звук, що — ледь, — як риваноль,
Та равлик, що ворушиться в вині.

Наверх до змісту





ПЕРЕХІД  НА  ІНШІ  ЧАСТОТИ

Долина з ріками, що довго снилась, —
На біль, — затиснений дверима палець.
Без тулуба — по колу — ходять ноги.
В півкулі мармурові стисли нелад

Атлети, що — на цяточки в анналах,
Розчистивши тунелі у минуле.
Матерія, згорнувшись, заніміла, —
Від краєвиду — смужечка фенолу,

Кілька хмарин, і знову — інша сцена :
Заходить простір під навіс з гліциній,
І вже не барва, а легенький посвист,

Що — змовники, які — годину пізню,
Щоб — голови у зашморгах — з бантин. —
Нізвідки — і в нікуди — все буття.

Наверх до змісту





ВІКНО  З  БЕРЕЗОЮ

Береза у вікні затріпотіла,
Й пилком блакитним звіяло тверезість.
Намарне сплескував руками розум, —
Світилось все, стогнало і літало.

І льодовик із агрусу й ментолу,
Якому голову струмочок зрізав,
Ледь вистрибнув із ліжка, як — відразу —
Потоп всесвітній, що — розгін смертельний.

Так в присмерку на гілочку тремтливу
Мандрівника — найневимовне ловить.
І — ані сліду, тільки в лісі потім

На тому місці — папороть лапата. —
Й береза у вікні, як тістоміс,
З дна кадоба — вже небуття саме.

Наверх до змісту





ВЕЧІРНЯ  ЛЯҐУНА

Ляґуна. Штиль. І обрис корабля,
Який колись — у присмерку — пірати.
Серпи зі світел — суходіл на рейді. —
Матерія на вищому щаблі.

Кіоск на набережній. Ліхтаря стебло
В неону діжці, що — усі — широти.
Від молу — море — інші габарити,
Лиш — часом — слину — хвиля, як верблюд.

Готель. Каварня — міні-плянетоїд,
Зі скриньки голос тишу нагнітає.
На пентаграми листя геть пожовкло.

Ще юнаки — гуртом — бальзам поживний,
Хоч вже самі цятки — від багатьох.
Як чути ніч, що суходіл хита.

Наверх до змісту







Світ ще в нефритній вазі сам, — будяк,
Що — фіялкову плівку водоспаду.
В прозорість — крен. Глек із трубою — південь,
Що — на краях — на річку й віадук.

Дівча у дверях. Квітники. Садок.
Тенісний корт. На линві — шість шкарпеток.
Аквамаринний — час від часу — подув.
Не дискобол, що — замість диску — день,

А в синіх плавках розсувна істота,
Що може циркулем, й атлантом стати,
І кошиком, де — в скибках — довге сяйво,

Що в затінку — всі голови — косою. —
За мить прозріння — й вічність віддаси.
Вигляд з вікна ? Чи просто в грудях серп ?

Наверх до змісту





РОЗКРИШЕНІ  ПРИСТУПЦІ  НОЧІ

Плечиста музика, хоч тиша — й ні капелі,
Ані музик, ні шелестіння лусок.
Та все могутніш — звукові колеса,
Де на пустелю переходить поле

І стереже пісок не лев, а пальма,
Що — на трикутники — трикольорові сльози.
Ніде ні броду, ані перелазу,
Єдиний звук, де щойно — кілька спільних.

Із тіла тягне — ліктем з горла, — й можна
Без тліну вже — на всі вітри — в безмежне,
Хоча межу — матерія солона —

Ще тлумом (з форми — черепки) силенним.
Все збільшується видноколо й тиск, —
Не криголам — без світла, — самота.

Наверх до змісту







Скелясте урвище. Над ним — вгорі — халупа.
Хребці — на купу скинув краєвид південний
Й увесь — на спеку, що — тривалістю падіння.
Все довше — інтервал і — пазуристіш — лапи.

Блакить розширює у звук алмазна лопать.
Важкі прозорі кулі котяться з бездоння.
Кожен камінчик — із зозулею годинник.
Міняється речей — й росте — первинний зліпок.

Суга. Основа — із дедалі ширших уст повітря.
Ще трохи, — й динозавр просунеться крізь отвір,
Дарма що — зайвий раз — під ніж — природи наклад.

Присутнє все, й те, що уже віками зникло.
Рипить і зеленіє праліс, який струх.
Стіна у грудях, що — от-от — на світло — страх.

Наверх до змісту





ГНУЧКІСТЬ  МАТЕРІЇ

Знов ходить куля й почуття всі сліпить,
Калюжки залишаючи солоні.
На шийку пляшки витяглись коліна,
Яких торкнулася зірчаста лапа.

Загостро — кут, і оболонка лопне,
Що досі — хроматично — кряж відлуння.
Драбинами зібгалося зелене,
Хоч виміри — чавунна шкаралупа.

Світ лагодять, а де буття потерте,
Поновно закладають у реторту.
В корі, в камінні чути сплески весел.

Бульками — суходоли — з-під навісу,
Аж видно — серед всесвіту — хлоп’я,
Що — нахильцем — жовтки плянетні п’є.

Наверх до змісту





БЛИЗЬКІСТЬ  СЯЙВА

Перелили всю дійсність до основ.
Галактику зібгало на ворону,
Що за собою зоряне коріння
Ще тягне, — і ніяк за межі сну.

Стіна одноклітинна і рясна
Все грубшає — від спроб — межу — даремних.
В вогонь лягли на сплячку ветерани
Поздовжнього, чекаючи весни.

Лишивсь трилезий колір за двигун, —
На лапи звестись тим допомага,
Що — по канавах — вузлики здоров’я. —

Розгін — і зір, і тонус подірявив. —
Ще на мікрон, єдину цятку ще, —
І в сяйво, яке й серце не вміща.

Наверх до змісту





ПОВЕРНЕННЯ  ДО  ЧОВНІВ

В повітрі проплива — навкіс — байдак —
Без веслярів, і усе тіло чує :
До шиб причалить — й на ікру стовче їх.
І тоне, не лишаючи слідів.

В вікні стоїть подружжя молоде —
Ще в равликах і квітах молочаю.
Над ними — інший човен височіє
Й хмарина, де — і вершник, і садок.

Та тільки — лицаря, що верхи, — погляд,
Як все навколо сторч рікою пухне,
Лише в фіранках — ледь — гадюки шелест.

Намарне городили й поспішали.
Програли вічність, й — покотився м’яч. —
І — далі й далі — постаті німі.

Наверх до змісту





ПРОБУДЖЕННЯ

Вода й вогонь взяли — короткий — шлюб,
Й набік перехилило всю природу.
Стоять померлі — в два ряди — на рейді,
Бо ж — помилково — з дна — зоря зійшла

І чорні діри-сурми в морок шле :
Відчинять браму чи — усім згоріти ?
Міняють місце, — й плин — свої споруди,
І скрізь стрільці, що цілять просто в лоб.

Та все щезає, тільки-но з ріжка —
Перлина, яка дійсність сторожку
Витискує в подоби кристалічні.

Рука — все слабше — шкури сну молочні,
Щоб — звідтіля — бодай — єдиний книш —
В пробудження, що — в два світи — вікно.

Наверх до змісту





ЗАГРАВА

Розкидали у почуттях золу,
І краєвид відсунувся відразу,
Лишивши тільки на краях березу
Й кватирку — над проваллями — малу.

Світила в інший напрям попливли.
У лялечку — й позатихали грози.
Під тином Каїн Авеля зарізав
І кинув тіло догнивати в льох.

І щойно згодом, як обсіли жахи,
Уздовж орбіти кинувся прожогом,
Земля ж позаду тільки пітьму родить, —

Проциндрили і душу, і гаразди.
Єдиний циркуль — латку, де тепло. —
Світ захитався і набік полив.

Наверх до змісту





УЩІЛЬНЕННЯ  ЗОРУ

Самі зірки, де щойно був кармін,
Дрібниць і сталого минущий свідок.
Замість паркету — сіль, квадратні води,
Поверх. яких — овалами — туман.

Все вимело. Ні форми, ні імен,
Ні вузлика, що досі — на заваді.
Весь інвентар — під стіл, і лави зведень —
За каганцем, який — нема кому, —

Так рівно, наче й не було раніше.
Здимів носій, життя здиміло й ноша,
На берегах, де дійсність почорніла,

Видніє галочка, котру колись — в анналах.
Суцільні входи. Й кожен вхід — хижак,
Що живородне світло стереже.

Наверх до змісту

---

II.  —  АНТИЧНІ  РЕМІНІСЦЕНЦІЇ

---

XXIII  —  ВЕСЛЯРІ  В  МАРМУРІ

Не в хвилю — в мармур — вмерзли веслярі,
Аж — крізь століття — на весь космос — брижі.
На всі часи лишилась шиї пружність
І торси, що — навіки — уперед.

З уламків тліну сяє профіль, рот.
Суга червона. Скелю сонце пражить. —
Та лагідність, що — майже — як ворожість,
Й ріжок, який — проваллям — завмира.

Перетривали землетруси й зміни.
Крізь форму дух, блакитна флейта, манить
В ті виміри, де молодість і сила

Матерію — в колону — обтесали.
Не просто м’язи, — вічність як краса. —
Єдині ріки, що — вогонь несуть.

Наверх до змісту





XXVI  —  ФІЛОСОФ  У  ДЕЛЬФАХ

І світ біжить, і все біжить вперед,
Лиш почуття — по цятці — слід перлистий.
Луна ковтає джерело й палестру
Й от-от — вогонь, що береже весь рід.

Розширюється слух — пругкий смарагд, —
Де ще життя — останню хліба лусту.
В повітрі стежка — крізь віки хвилясті —
Й рука, яка вагається — мару.

На мить у мозок запливла пилина,
І людство — знову — ембріоном — в лоно.
Як ллється кров — безглуздо і понуро.

Був пуп землі і — вже порожній наріст, —
Лише нутро, яке — самі кістки —
Вола до перехожих на містку.

Наверх до змісту





XXVIII  —  ЄЛЕНА  Й  МЕНЕЛАЙ  НА  РУЇНАХ  ТРОЇ

У затінку Єлена й Менелай.
Єдині, які — серед Трої звалищ.
Немає ні палацу, ані вулиць.
Шолом, що — зморшкувате ледь — чоло.

Ні пари з уст. Чи море гнів заллє ?
Як коротко триває вітер волі.
Важкоатлет зарано посивілий,
Що — раптом Артеміду — між гіллям.

Біля човнів — давно товариші.
А тут під ним — весь краєвид руша,
Щоб якір — в рідних стінах — незабаром.

Ця юна плоть, цей погляд, який — бурю. —
Ніколи вже — повернення сюди.
Єлена. Тільки в грудях халцедон.

Наверх до змісту





XXIX  —  СМЕРТЬ  ЗАВОЙОВНИКА

Здавалося, нема таких річок,
Яких не переплисти, та імла
Забрала берег, й — тільки палі лун
Лишилися мені від сурмачів.

Що море, — звичайнісінький рівчак,
Коли снага є, але серця млин
Не годний — не велике, а мале,
Що найдошкульніше і ранить, і пече.

Мов серед ранку — раптом надвечір’я, —
Відгородилося “сьогодні” від “учора”,
Товариші й ефеби балакучі,

Що зернята із виноградних кичок,
Й лавровий завойовника вінок,
Й обличчя — на дні чаші у вині, —

Й мене вже поглинає далина.

Наверх до змісту





XXX  —  ПІРР

Я переміг. Я все ще — цар Епіру,
Хоч — на поразку — вся ця перемога.
Не я — вони тут — альфа і омега.
Й мене вже ловить, мов раба, суперник.

Як доля зрадила, — мала опора
На меч. Не берег, а туману смуга.
Залізо скрізь й над ним — липкі комахи,
І сморід, і дозорці нечупарні.

Від царства — заячий лишився хвостик,
Й щораз зловісніші надходять вісті.
Зі мною — далі ладних — тільки жменя,

І зайві заклинання й ворожіння.
Я ще існую, та коротша мить.
Смерть я приймаю. Рабства не прийму.

Наверх до змісту





XXXI  —  ШЛЯХ  НА  ЗАСЛАННЯ

Стою посеред виру на пороні.
Раби веслують — й тягарі — ретельно.
Душа біжить, та — важко й мляво — тіло.
Вже — от-от — край, а води — незміренні.

Як найдорожче очужіло й — рінню.
Набігла хмарка, — й кам’яниць не стало.
Сама основа берегів пустилась, —
Й — ледь-ледь димок, де досі — так старанно.

І вже на видноколі справжній власник.
Чекає, заки оболонка лусне.
І те, повз що — життя все — неуважно,

Вже — обриси — і силу дивовижну.
Вода. І переправник — витівник. —
Я ще живу чи вже помер давно ?

Наверх до змісту





XXXII  —  ОВІДІЙ

Далеко двір, і друзі, й гнівний кесар.
Тут тільки сонце — храми із пилюки.
У тозі — з шкіри власної — не з лика.
Як інша видимість — усе, що — криво й косо. —

Не екзекуція — лише горлянку курці.
Лічу не дні — повільні оболоки.
Десь чути — по воді — долоня ляска.
Весь світ пожбурили — старі, діряві капці.

І дошку — воском, і усе — спочатку.
Та обриси, що досі — грізно й чітко,
Мов хвиля — берег, — від благань і суджень.

Тут ані вілл, ні приміських насаджень,
Лиш вівці мекають та ще — бугай — корів. —
Як серце — на всі груди — завмира.

Наверх до змісту





XXXIV  —  МІНОЙСЬКЕ

На кораблі залишений матрос,
Біля якого — ледь жива — тварина.
Під воду — капітан і охорона,
Оселі й краєвиди — землетрус.

Білявим попелом — із гір котрась —
На амфору повільного згоряння.
Від неба — тільки перетятий ремінь.
Ще повів — і назавжди світ зітре.

Вода всі душі й кості розплела
І черепицю, де — добро і зло,
З ячменем кухви й погасила срібло. —

Намарне боронилися хоробрі,
Аж поки щит і меч повечорів, —
Так вічність — глек, що — пальці гончара.

Наверх до змісту

---

III.  —  ҐРАВЮРИ

---

РЕТУШОВАНИЙ  КРАЄВИД

Будинок, який — сходами в ріку.
Веранда. Столик. Постать парубоча,
Що — у рибальські сіті необачно,
Й з-під криноліна — ніжка, що — на карк.

Сікач в руці — чуттям наперекір.
Порт’єра, що — світило однобічно.
Вчорашній день відсвяткували бучно
Й — у витримці — встановлюють рекорд.

На одній статуї в боскеті — ще вінок
З лілей — забутий — й пляшка з-під вина
Порожня, яку — течія могутня,

Що незалежна від умов погодніх, —
Повз маятник, що — острови надій,
І — далі, не спиняючись ніде.

Наверх до змісту







Ставок — долоня, — нею хіромант.
Трохи набік — юнак — кілок з осики.
Крізь пагорби — без тіла — ходить сукня
І краєвид — в ледь вловну каламуть.

В предметах м’яз, що блискав, відгримів, —
Обмеживсь до мікроскопічних секцій.
В альтанці — лютня, ноти, склянка соку.
В перуках двоє, що — експеримент. —

Їм випадок — жартун і демагог, —
Природу роз’єднать допомага,
Щоб вічність, наче пляшечку рицини. —

Жорства. В вазонах — білий цвіт драцени.
Серсо, що, як забутий топонім.
Все є — й анічогісеньки — нема.

Наверх до змісту







Весь краєвид — тоненьку оболонку.
Води трикутник. Водограй, що стих.
На ціле небо видовжився птах.
В душі так незахищено і лунко.

Все ближче кроки, але засув — ліньки,
Який — назавжди — світло й німоту.
І зір, і пам’ять — на білизни стос,
Що далі й далі — в нескінченні ланки.

З тарілки око розглядає пильно
У грудях шутер — золоті копальні,
Залишені, — чи знайде знов вузеньку

На скелі стежку, що вела до замку,
Де над проваллям — білі кола — млин. —
Як меншає і вже — от-от — земля.

Наверх до змісту







На скелі місто блима, мов вітряк.
Та сплять і вороги, і оборонці.
Як дихає усе, що — пилом — вранці.
Ті — просто неба, й ті, які — в шатрі.

Над головами пітьма зерна тре,
Лиш інколи — на бік — одне — не треться.
Всіх об’єднав — око за око — принцип, —
На пацюків у ямі, які — труп.

Чавунна тиша. Зоряна короста
Переформовує терен гористий,
Лише на мить дали чуттям потолю,

І світу, що — так міцно скрізь — не стало.
Від кола — паморозь та виноградна тінь,
Що власне відображення хита.

Наверх до змісту

---

IV.  —  ТАРОК

---

ПОВ’ЯЗАНЕ  З  ТАРОКОМ

Тремтить в повітрі невагома склянка,
Без листя стебла й квіти здоровенні.
Лев поглинає темну половину,
А світлу — яструб, що — в вікні — циклоном.

З нової бганки — на все небо — клином
Звиса хомут, що переходить в ванну.
Ліс. Шибениця. Кріль, що в било дзвонить.
І причандалля на траві чаклунне.

Ще мить — і щезло. І свідомість інша —
Багатовимірніша, глибша, тонша, —
Що — пухирцями — з ліній перехресних.

В чуттях ще страх, — ану ж дверима хрясне
Те невимовне, що — колись у снах. —
Як світ іде, хоч й валиться із ніг.

Наверх до змісту





ВИДОВЖЕННЯ  ЗОРУ

Стіл. Кілька вже обпатраних курчат.
Цвітна капуста, рибні два гібриди.
Таріль, що для кухонного обряду,
І тісто, що — з вікна — у став — тече.

На тісті — вершник, — форма, що дирчить,
Шукаючи в світи прийдешні, броду,
З помічником, що — ремесло марудне,
Щоб — в найокатіше — з кулястих чуд.

Поодаль тигр, тримаючи батат,
Силкується — орієнтир в бутті.
Бо там, де щойно — мангри і гевеї,

Криву — крізь нетрі — люті сніговії. —
На півребра перемістився центр,
Й світобудова віддає кінці.

Наверх до змісту





ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Прозорість забирає весь намул
З речей, із серця і — міняє колір.
Коротша світ, що павучки зіткали.
Крізь порцеляну проступає хміль,

Кисільне коливаючи ярмо,
З якого — час — від — часу — срібні кулі.
Над тим, що — в землю, — спорожнили келих, —
З грудей не схлипи, а густий крохмаль,

І з нього вихиляється русалка,
Пускаючи за вітром парасольки.
В повітрі поз’являлися шпарини,

Де тісно — поруч — коропи й піраньї, —
Матерії дволезий атрибут. —
Як — в тиші — стрілка на бутті стриба.

Наверх до змісту





ІНША  ІДИЛІЯ

Вода. Красуня вдягнена у грінку.
В човні коняка й безпритульний хтось.
Із желятинових повітря тасьм,
Що восьминіг вивішує щоранку.

Джеркальному не радий подарунку
Брамкар, який ще — ножицями — стиск,
Заки дрібних — по гніздах розсота,
Й меридіян — на виноградні грона.

Ссавцям — природа — найжирніший клапоть,
Гадаючи, що — менший клопіт.
А ті — на радощах — буття поїли,

Лишивши тільки сходинку, де йолоп
Збива зірки, метляючи патик,
Аби творця поцілити в п’яту.

Наверх до змісту





МАЛІ  КРОКИ

Замість світил — поздовжні краплі йоду,
Що їх — з провалля — видувний смичок.
Замок відкрився нагло без ключа,
Й на тапчані, який літа, — наяда, —

Для павучка задавнений наїдок —
Вже без плеча, без носа, без очей.
Як чути кроки сили уночі,
Що — копітко — залишений маєток.

Гобої, які досі — все похиле,
В клітини запаху і поторків запхали
В площини нижні, як в бляшанку шпроти.

Струс. Й існування заходився прати,
Щоб — самородки — стравохід, — цвіркун. —
Яке все без’язике — говірке.

Наверх до змісту





МАЛИЙ  ПАРК

Малому парку тиша завелика, —
У рукавах загубиться і слон.
Скрізь — звідти — знаки, та — ніхто послань.
Найближче стало аж таким далеким,

Що і листок, — як на мосту розлука. —
Очерети в промінні проросли.
Й кентаврами прозорими відлунь —
Канал, який на старість розбалакавсь

І заважає найдрібнішим спати.
Та вже в повітрі чується господар —
То клен торкне, то — в стовбур — довгий костур,

Аби й ссавці — через рослинну касту,
Й мигтить в корі і, стеблині — вухо, рот.
Парк серед міста, як анахорет.

Наверх до змісту





КАРТАТА  КАРТА

Ідуть по лінії, і пада кожен третій.
Й ні лав, ані стрільців, що — жертву, — не зупинять.
Прозорість, яка — дух, найбільша перепона.
Єдиний маятник — цілодобово — втрати.

Лиш вовкулаку й лева можна перестріти
Поблизу річки, що — мости — все вищі — з піни,
Й володарку в тіярі, — із ропух — серпанок,
Що — світло в стільниках — від скверни і отрути. —

Буття в цей світ ступило лівою ногою,
І те, що — під сукно, — ушир — перемагає.
Від попередньої, — що — правий крок, — синтези, —

Ледь динозаврів (зменшених) лишився тузінь
Та кілька нечітких, патлатих одиниць.
Спалахують цятки. Не зір, а рідина.

Наверх до змісту





НІЧНІ  ВІДБЛИСКИ

У золотавість триступневий спуск, —
Площина кожна — темп свій і сполуки
Тілистіш плями. Ранок так далеко.
Двигтить стіна — у прожилках топаз.

За межами речей валує пес.
Світ розсотавсь й — хапає ще за лікоть.
На аркуш списаний — пісок і злаки
Для тих, що — потім, схиблений копіст.

Розмило напрями, бажання, знаки.
Серед світил єдине людське око
Ще — вогник — крізь провалля і непевність.

У почуттях — на місці щему — повня,
Аж видно : в ядрах — з семипалих цифр
Усесвіту — на все буття — яйце.

Наверх до змісту





НАПЛИВИ

Червоний грім гроби порозкидав, —
Усе безбарвне має повмирати.
В підпілля — дні, будівлі і споруди.
Горлянку — півень, й сіре — хто куди.

Із людських тіл й конячих акведук —
По яблука, що — пильно — Гесперіди.
Фортецю з коників на мить спорудив
Дощ, що галери — в корабельний док.

В кармінні смуги виштовхали хиже.
Гроза стовкла спорідненість, і схожість,
І рештки хламу — у площини вищі.

Все стало ширше і водночас вужче, —
Сплатили існуванню кволий чинш,
Ще нетямущих блискавки товчуть,

Та простір міниться, жолобиться, тече.

Наверх до змісту





ПРОБУДЖЕННЯ

Від ранку — тільки ледь рожеві ясна,
Що їх не встигли — терпухом — й під спід.
Світи здиміли, де ще страхопуд
На довгій щоглі, що — від пітьми, — висне.

Найближча дійсність — усю снасть — на весну.
Скрізь губками незграбне і тупе.
В камінні корч : вітрило проступа,
Дарма що низом все ще трупів возять.

В синь стрибунців накидала волога,
Де мить тому — триповерховий легіт.
Мале й велике кухлики міркує,

Що — звідусіль — могутньою рікою,
Аби надлитися за рогом — в сквер, —
У нерухомість, яка мчить, як вир.

Наверх до змісту





ЗИМА  З  ВЕСНЯНИМ  УХИЛОМ

Як заливає барва непорочна
Мости, алеї, крани будівельні.
Свідомість меншає, — ледь-ледь — пташиним волом, —
Лише — поріг, — і тіло стане зрячим,

Й за океанами — обтяжливе, незручне. —
Крізь речі — сила, яка так навально. —
Грунти буття не знають уповільнень. —
Й на гребенях вогню мигливий речник

Тих вимірів, що в серці ледь роїлись,
Овалами розстелює реальність,
Яку — ніде, хіба що тільки в снах.

Відходить, повертається в рясне.
І тане, відбігаючи основ. —
Світ-цибулина — стрілку — навесні.

Наверх до змісту





ЗМІНА  ПЛОЩИН

Одна за одною — за обрій — довгі лави
Створінь безоких, що — у такт — чакону.
У шабатурки залягло чекання, —
Безводні форми, на які полює

Дух, що — позаду — паростки щемливі
І губчасті вогню — все довші — кенді. —
Згусток матерії приміряє і кине,
І краєвид — крізь пальці — на полову.

Вередунів, здавалось, звів зі світу,
А він і їх по всіх веселках водить,
Аби і нетля — гору — у спадковість. —

Сплять Вавилонські вежі в зернах кави,
Відщепи, зернотерки, все, що — міць. —
Той, що будує, до основ лама.

Наверх до змісту





ПОГОДА  З  ВІТРОМ

Всі речі є, та кожна — без об’єму,
Хоч видно палі й береги молочні.
Порожні вулиці. В ніч немовля десь плаче.
Тигр шаблезубий диха за дверима.

Не розпізнати, де — колись знайоме.
Меридіяни попелиця лічить.
В рідини дійсність заховала плечі, —
Найменший поторк, — й глибше — в чорну яму.

Від молотків і простір збожеволів.
В півкулях мозку вже не крови вилив —
Розсудливість, — за вітром білий брилик, —

До втілення поновного забрали,
І хаос неприборканий повзе,
Рвучи клітини й ширячи озон.

Наверх до змісту





ВІДРИВНИЙ  СОНЕТ

Щоб стільки зла ! — втомилась оборона.
Куценьке зло і зло довготелесе.
Ніч. Крізь будинки проросло волосся.
Та з площі — де-не-де — протуберанець.

Від воїнів — лиш смуги тонкорунні.
Як важко — на чиюсь химерну ласку.
Як лячно, — коли в серці й мозку слизько.
І тільки віддих обплело коріння.

Зі свічкою добро перешукали,
Яке, здавалось, вже — ніде, ніколи.
Як раптом — сяйво, що від нього — свіжість, —

І тягарі нічого вже не важать,
Хоч зорі ллються й — от — буття зітруть,
Яке ще міниться і — в склянку, як ситро.

Наверх до змісту





ЗАХІД

Збігають дні, й нічого вже не треба.
Струхлявіли бажання, мов колоди.
Сокирами — все ближче — з бганок літа —
Мисливці люті — й на всі кутні — дрібно.

Ще око вирізняє куби, ромби,
Що укладаються драбинками мелодій.
Душа — потойбік неладу і ладу.
Та плівка — тоншає — й водночас, ніби грубне.

Єдине слово — й за стіну — потроху.
Й немає ані радости, ні страху,
Лиш перебої серця невеличкі

Від шерехів, що — зламані гіллячки,
Маленьких втіх пригаслий привілей
У колі, куди всесвіт проваливсь.

Наверх до змісту





НА  ТЕМУ  МАЛОГО  Й  ВЕЛИКОГО

В кристал ув’язнені і виміри, і гени,
Й ціль переможців — круглість веслування.
Як світиться сягниста половина,
Що — нижчі і горішні перегони.

За кусничок веселки — пік змагання.
Лише — вперед. Слони, що — сизість в венах.
Все глибші кола — й знову — пил кавунний
Замайорів — і без нащадків — гине.

Порушивши тривалість перспективи,
Уздовж буття хтось вітряків наставив,
Де хоботи рослинних арсеналів

Магнолій мороку — самі серпи — сягнули.
Ніхто ж кінця — маля ! — не врахував,
Що котить діжку змін порохову.

Наверх до змісту





ЗАХІД  СОНЦЯ

По небу — скільки зору, — ходить швайка, —
Із дір — серпанок — фіялковий цукор,
Серед якого — одна жовта цівка
Майбутніх катаклізмів, гніву й воєн.

Підсліпуватий легіт ледве віє —
Й намул копитний, який бруком цока,
Спорудами витягується, заки —
В мішок без вікон — дідуся Морфея.

На перехрестях пуп буття шаткують,
Що — далі й далі — чорною рікою
У пащу м’ясожерки-орхідеї.

Предмети потаємною ходою
За днем, що — в яр і повновладдя склав.
Все дихає, хоч не потіє скло.

Наверх до змісту





СТУПЕНІ  ЗАВЕРШЕННЯ

Прабаба, що колись була водою,
У кінський храп лягла перепочити.
Пришвидшивши речей першопочаток,
Зійшло Нове, а складники не діють.

Виходить невтілиме із бурдея,
Ламаючи свідомість, форму, чутність.
Агатні ріки, живчик — так нечітко, —
Крізь серце, що — півмісяці годує.

Старезний ящур, хоч обличчя юне,
Простяг хребет на всіх щаблях буяння, —
На дух полює м’ясожерна шельма,

Що вже — от-от — із заграв вирішальних.
Ще вдих, — і дійсність — у зубах — кудись,
Де колесо дороги викида.

Наверх до змісту





МІЧЕНА  КАРТА

Вгорі — коза, низ — чоловічий тулуб,
В руці трима обценьки й ніж хвилястий.
Поруч дівча — тригруде сипле листя,
Що вже і так півсвіту розхитало.

Із кришок, які падають зі столу
(Де ще фігляр красуням мертвим лестить,
Які — на крик — й позастрягали в люстрі), —
Рішучим — сад, а мрійникам — пустелю.

Мандрівники, шаленці, непокірні
Ввели кути із гуми в кодекс карний,
І те, що досі — в фіжмах і в поливі,

Босоніж, охляп, з виляском — на левах;
Аби ріку — з нашарувань дзвінких, —
Із дзбана в дзбан — матрона у вінку.

Наверх до змісту





БІЧНЕ  ЗОСЕРЕДЖЕННЯ

З вікна й по обрію — біжить серсо, —
То перламутр, то — враз — чавунна грізність.
Всі речі — перебільшено виразні —
Зі шкаралущі — й геть — ріка несе.

Сліпучість, що далася без зусиль,
Пішла нутром — світобудови розмах !
Від видимого — тільки дуб старезний
Й гадюка в яблуках з дупла звиса,

Що в небуття останні рештки тягне.
Скрізь ні душі, хоч на всі груди — стогін,
Та де-не-де ще кольоровий бісер

В площинах часу, що давно забувся, —
Самотній торс без ніг і голови.
Синь. З-під ребра — на нитці світ пливе.

Наверх до змісту





НАРОСТАННЯ

Як чути тиші кожен колосок,
Хоч коло вужчає, гострішає і — гасне.
На перископні поторки загусли
В квадратах — щойно з тіла — голоси.

Щільніше над землею — небеса.
Із порожнин, що залишили гості,
На всю рівнину — лантухи смугасті.
Ні косаря, та шелестить коса.

У занімілому — на пил — пережурились
Мачині зернята — поволі так джерела
Нащадкам вістку, що мигтить, і булька,

І трусить глину, що задовго спала, —
Висіпує у втілення нове.
Як тане все. І, танучи, трива.

Наверх до змісту





ЕКОЛОГІЧНИЙ  УХИЛ

Звільнилися, а пута — все міцніші.
Скрізь острівці й тички від багатьох.
Самі ввійшли в одвічну чорноту.
Тугіша — зашморг, і плянета — менша.

Перемістилася в потойбік ноша,
Й каскад, що розмивав місцевість, стих.
Із кістки — крила — й знову в кістку — птах,
Що розхитав основи зору нащось.

Ще — океан, ще — буря пилова.
Буття стулили з різних половин,
Й одна хибує — з’їли атмосферу,

І земна куля, безнадійно хвора,
Вздовж — п’ястуком — блакить засохлу гатить. —
Ледь обертаються і — в присмерк — пішоходи.

Наверх до змісту





СКІСНІ  ПОВІВИ

Як дійсність натягає посторонки
Й — намулом — все коротші інтервали.
На хатку з карт — пізнання, вічність, велич.
Від видимого — ген — ледь-ледь — шкоринка.

Дух дав і відібрав всі подарунки.
Предмети розчиняються поволі,
І вищає й — щораз тугіше — хвиля,
Що береги безсоння — аж до ранку.

Вщент бульбашками — існування товща,
Де сила, різновидом зору ставши,
Із небуття — по клаптику — частини,

Що їх — душа — в напівамебнім стані. —
Все ближче обрій — й все лютіш хорти.
Й рука, що краєвид перегорта.

Наверх до змісту

---

© Емма Андієвська — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

---

         

  НАЗАД ^НАВЕРХ ДАЛІ  

---

   

^{До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи ”}  

 

---