---

ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ

---

ЕММА  АНДІЄВСЬКА

Вибірка поезій — частина 12

АРХІТЕКТУРНІ  АНСАМБЛІ    (1989)


I.  —  АРХІТЕКТУРНІ  АНСАМБЛІ

ПАЛАЦ  –  МИТНИЦЯ
ПАЛАЦ  ЗІ  СКЛЯНИМ  ФАСАДОМ
ПАЛАЦ  ІЗ  РОЗМИТИМ  ФАСАДОМ
ПАЛАЦ  ІЗ  СКУЛЬПТУРНИМИ  ОЗДОБАМИ
ВОДА,  ЩО  ВИЗНАЧАЄ  МЕЖІ  МІСТА
ПЕРЕХІД  КАНАЛУ  В  ЛЯҐУНУ
МІСТО  НА  ВОДІ
ПАЛАЦ,  ЩО  МЕЖУЄ  ЗІ  СТАРИМ  КВАРТАЛОМ  РОЗВАГ
ПАЛАЦ-ОПУСТ  З  ОЗНАКАМИ  СОНЯШНОГО  СПЛЕТЕННЯ
ПАЛАЦ  НА  ПЕРЕХРЕСТІ  ВІТРІВ


II.  —  АНТИЧНІ  РЕМІНІСЦЕНЗІЇ

МАЛИЙ  МОНОЛОГ  ПРОМЕТЕЯ
ГЕКУБА  НА  ТЛІ  СУТІНКІВ
ЛАОКООН
ЦАР  ЕДІП
КЛІТЕМНЕСТРА  НАД  ТІЛОМ  АГАМЕМНОНА
ОРЕСТ,  ЩО  ЧЕКАЄ  НА  ЕЛЕКТРУ
ДІОГЕН
ЛИСТ  ЦЕЗАРЯ  ДО  КАЛЬПУРНІЇ


III.  —  ПОРТРЕТНА  ҐАЛЕРІЯ

“Всі статки, що від батька і від вуйка,”
“Поза законом, як розстрига-піп,”
“Уже не око в присмерку, а бовт.”
“Красуня, яка точить запах трупний.”
“Розсадник зла, базіка, блудний син,”
“Прозріння — всі суглоби, як артрит.”


IV.  —  НАТЮРМОРТИ

НАТЮРМОРТ  З  МІДНОЮ  ЛІЙКОЮ
НАТЮРМОРТ  З  ДОЩОВИМ  УХИЛОМ
НАТЮРМОРТ  ІЗ  ЗМІННИМ  СВІТЛОМ
НАТЮРМОРТ  ЗІ  СВІТЛОВОЮ  СПІРАЛЛЮ
ІНТЕҐРАЛЬНИЙ  НАТЮРМОРТ


V.  —  КРАЄВИДИ

ЗИМОВИЙ  ДЕНЬ  БЕЗ  СОНЦЯ
КРАЄВИД  З  НАСКРІЗНИМ  ОТВОРОМ
КРАЄВИД  ЗІ  ЗМІНЕНОЮ  ПЕРСПЕКТИВОЮ
КРАЄВИД  З  РУХОМОЮ  ПЛЯМОЮ
КРАЄВИД,  ПЕРЕЛАМАНИЙ  НА  ДВІ  ПОЛОВИНИ
КРАЄВИД  З  ОЗНАКАМИ  ЯЩУРА


VI.  —  ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ  CXVII
ВІҐІЛІЇ  CXXIII
ВІҐІЛІЇ  CXXIV
ВІҐІЛІЇ  CXXIX
ВІҐІЛІЇ  CXXXIII


VII.  —  ІНШЕ

СНІДАНОК  НА  ТРАВІ
НАВКОЛО  МАҐНОЛІЇ
ІНШІ  ШВИДКОСТІ
НАБЛИЖЕННЯ  ДО  МЕЖІ
НІЧ,  ЯК  ТРАМПЛІН  У  НЕВИМОВНЕ

Назад до сторінки “ЕММА АНДІЄВСЬКА”

---

I.  —  АРХІТЕКТУРНІ  АНСАМБЛІ

---

ПАЛАЦ  –  МИТНИЦЯ

Куб. Вузол сили, що стоїть на чатах
На лінії, де все німе й обтічне.
Без люків мур на перехресті течій.
Й черва, що хвилі вздовж ляґуни точить.

Зайшов туман, і власних слів не чути.
Міст. Сліпота розплата за летючість.
Над головами кóсу тлін мантачить.
Й лійки відлуння — криво і нечітко.

Єдиний плюскіт вухо й пам’ять пестить.
Морська стихія скрізь свої форпости
І одностайністю — контроверсійне. —

Глухий фасад, який під тиньком — сяйво,
Дарма що із-під ніг — весь п’єдесталь. —
Напруга, що сприймається, як стиль.

Наверх до змісту





ПАЛАЦ  ЗІ  СКЛЯНИМ  ФАСАДОМ

Палац триярусний — троянда чайна
Із балюстради кинена тому,
Хто, на арені перемігши, вмер,
І кров — піском і кмином — служки щойно,

Дарма що торс — вже на межі — в нічийне
І роль пальмети і аканта — мирт.
Плямистий мармур — прейскурант примар,
Де тільки серце, яке — напрям — чуйно.

На сходи — простір — у дорозі в темінь,
Виблимує гаками золотими,
Розгону набираючи потроху

В западинах, де оболонка струхла
Й — без шкіри — на тарелі — організм,
Що жилами — хмарки переганя.

Наверх до змісту





ПАЛАЦ  ІЗ  РОЗМИТИМ  ФАСАДОМ

З каналу — просто вглиб палацу — човен.
Щомиті дійсність — інші зябри й шкіру.
Драбину арок носячи на карку,
По ложці — хвилю — відсвіт кумачевий.

Згорнувся простір в мушлю на ночівлю.
Змело ознаки міри і покори.
Вхід головний — при щоглі Діоскури.
Згнив циферблят, а гирі — далі чавлять.

Перемістивсь — по вертикалі — морок,
І кожний кут, і кожний закамарок —
Назовні. — Не дракон — печера лізе,

І колонади — жмутиками — лазер,
Де сльози бронзові — на сходах — купідон
І цегла, що у воду опада.

Наверх до змісту





ПАЛАЦ  ІЗ  СКУЛЬПТУРНИМИ  ОЗДОБАМИ

Буття (русалку в бутлі) повноту
Простягує сторожа семипала,
Що — по воді — межу переступила
Й — замість атлантів — весь трима тягар.

І тиньк, і камінь розплелись в ґноти.
Тополі з мармуру — нове магнітне поле.
Століття кожне — інший тиск і пеленґ. —
Що менша суть, то довший інвентар.

Перевантажений волютами занадто,
Фасад, як дискобол. Площин гонитва
На статусі кентаврів перегонів.

Не цегла — шиї й крижі бездоганні
Й роти, що гинучи, ще і з-під хвиль кричать,
Хоча цих криків — і за крок — не чуть.

Наверх до змісту





ВОДА,  ЩО  ВИЗНАЧАЄ  МЕЖІ  МІСТА

Вода, яка, даруючи, бере,
Заходячи то — де човни, то — з мису.
Обсидіяну непорушна маса.
Спресований на цятку лябіринт.

Ледь пальцями кістки перебира
Меридіянів, що надмухав мозок.
Вода, якій канал щоку замурзав,
Пішла ж бо до бездомних і нероб

Й на рибній площі, де — морську плодючість,
Й на сходах — спини і роти ледачі,
Із кошиком й ганчіркою — поденне.

Та в надрах вже — поліпами — гудіння.
Й, розбризкуючи туркусовий пил,
Потоп готує людству, як підпал.

Наверх до змісту





ПЕРЕХІД  КАНАЛУ  В  ЛЯҐУНУ

Канал, який ще — циклом семирічним,
В ляґуну переходить поступово,
Втрачаючи манери, вдачу й певність. —
З подвір’я — геть, — і не пізнати учня.

Як тануть риси, — лиш громаддя мрячне
Із тріщинами — над причалом — співу.
Як губить форми, наче пера пави,
Усе, що досі — похватне й наочне.

Від дерева життя — в тумані — стовбур.
Мікрон, — і простір стоязиким став би,
Якби не прямокутні господарства,

Де шкідники, що — беззаконня й здирства,
І сум — ледь зябрами — компактний, як предмет. —
Мов камінь кинений, який — ніколи дна. —

Як тяжко дихати, коли вітри не дмуть.

Наверх до змісту





МІСТО  НА  ВОДІ

Стихія — любка, мати і сестра,
Як глек — рукою — весь тягар наспинний.
Корсет каналів — простір розсупонив,
Й могутні груди — куций вітерець.

І слух, і зір в свідомість загостривсь,
Надливши мозок в шкалики тюльпанні.
Блакить, мов риба, що — удар гарпунний.
Найменший дотик, — й хвилю — землетрус.

Для тих, що — страх, нема надій на краще.
В роти ледачі — волі не накришиш,
Не місто — в тилягах дірявих лицар,

Що на косі — з конем — в морській пилюці
Загруз назавжди, й все пішло назад. —
Життя, як випадковий епізод.

Наверх до змісту





ПАЛАЦ,  ЩО  МЕЖУЄ  ЗІ  СТАРИМ  КВАРТАЛОМ  РОЗВАГ

Попід стіною вся вода на гальмах.
Красуні з голими грудьми — крізь мрево —
На перехожого — по стружці кольоровій.
Як поруч — споглядальне і розгульне.

Палац, що — радше на стару цегельню.
Лиш балюстради — ще імперський рівень.
Амурчик і Лахезіс кучерява,
І мушля-герб, що — на плиту могильну.

Усе, що тлін для вічности згромадив,
Пішло на дно — вапняк і кілька мідій.
Сплетення соняшне приплив розвинув

Й канали розкалатує, мов дзвони,
Силкуючись в чатівню сил пройти,
Де спить — в обіймах лева — воротар.

Наверх до змісту





ПАЛАЦ-ОПУСТ  З  ОЗНАКАМИ  СОНЯШНОГО  СПЛЕТЕННЯ

Палац, що різні виміри, — на опуст.
Паралепіпед з кулями мовчання.
За все життя не поступивсь ні в чому.
Йшов проти вітру, так, як скнара — в скупість.

Фасад, що для човнів і смолоскилів —
Чавунні гнізда, — й час — свою печеню.
Сторч до обличчя приросла личина,
Хоч вже не кров, а цвіль на хвилю капле.

Стіна, суцільно хмарами запухла
(Спина до моря) й сечею пропахла,
Силкується — складами — вимовляти

“Рятуйте !” — Та хриління — ооліти.
Давно — ні власника, ні почту, ні забав,
Лиш труп на сходах, мов хто щойно вбив.

Наверх до змісту





ПАЛАЦ  НА  ПЕРЕХРЕСТІ  ВІТРІВ

Палац — сліди ворожих віровчень,
Що в спадок залишилися хлоп’яті,
Який ще змалку коди переплутав
Й звитягу там, де тільки — влада й чинш,

Не знаючи, як хутко притовчуть
Блакить і ясність брилами зі споду
Й, не можучи у ложці утопити,
Вженуть в стіну з уламками свічад.

Заки збагнув : данайців подарунок,
Забракло сили зализати рани
І цвяхи вирвати, які — характер

Під молотком наставників коректних,
Що формували на свій кшталт хлоп’я.
Убили все. Лишилась тільки лють, —

Єдина вісь, що не вдалось змолоть.

Наверх до змісту

---

II.  —  АНТИЧНІ  РЕМІНІСЦЕНЗІЇ

---

III  —  МАЛИЙ  МОНОЛОГ  ПРОМЕТЕЯ

Я проміняв на скелю всі висоти.
Увесь Олімп із відсвітом доричним.
Орел зробив мене — на всю печінку — зрячим.
Що без поживи й миті не посидить.

Біль тільки линва, по якій — до суті.
Які незглибні найпростіші речі.
Ця скеля, мов без сходинок поруччя.
Нема в мені ні жалю, ні надсади.

День існування — ні на цаль від норми,
Лиш кола — усе вужче і понуріш.
Чекають марно, заки я розкисну.

Мій брат Атлант, — і більшає спокуса
Турнути обрій, що — на цятку зблід,
Аби й безсмертних до нуля змело.

Й усе — один єдиний перегин. —
Вогонь — початок — і кінець — вогонь.

Наверх до змісту





VII  —  ГЕКУБА  НА  ТЛІ  СУТІНКІВ

Не за Єлену вся оця війна.
Мовчить Пріям, і важко диха Гектор.
То наближається, то знову — далі — гуркіт,
Де унизу Ахіловий двійник.

Ще мури є і бавиться онук.
Ще є вівтар і мева, що кигика.
Й дозорці, що вже дев’ять років з гаком,
Й жінки, які звитяжцеві — вінок.

Та коло вужча, й морок підступає,
І чути хрускіт стебел під стопою.
Не схибити б. Є проти всього засіб,

Хоч ці — ще невідчіпніші, ніж оси.
І світло мертвим оком позира.
Ще тільки б дочекатися зорі.

Наверх до змісту





VIII  —  ЛАОКООН

Кінь на колесах. Грізний подарунок —
Богам в офіру. Краще ласий клапоть
Спалити й пил розвіяти, бо клопіт
З данайцями, і слабне оборона.

Спалити — й попіл. Хай дозорець ранній,
Що — перший — диво — й ще очима кліпа,
З дороги — геть, як ворог і наклепник.
Кінь дерев’яний — тільки для горіння.

Не в місто ! На рівнині, тут, прилюдно.
Цей кінь — лиш підступ. Не кричіть безладно.
Не в місто, ні ! — О боги, — ці гадюки !

Мої сини ! Як все безглуздо й дико.
Не слухають. І м’якне вже рука. —
Й за мури Трої — на колесах кінь.

Наверх до змісту





X  —  ЦАР  ЕДІП

Як зжерла все — за мить — моя провина
І — на півнеба — пащеку неситу.
І болю присмерк, й Евменід присутність,
Що — з мороку, як спалахи червоні,

І від землі — ледь вловне коливання.
Як звузивсь шлях — і спереду і ззаду,
І голосіння поглина безодня.
Камінням обернулись теревені,

Що вже по той бік нарікань і суму. —
Самі вогні вигнання невгасимі.
За вітром — попіл, що — свій власний присуд.

Й одвічна ніч, що — за єдиний просвіт.
Мій дім — мій костур, на який зіпруся. —
Що прихисток, коли весь світ — гроза ?

Лиш гідра пам’яті, яка слідом повзе.

Наверх до змісту





XIII  —  КЛІТЕМНЕСТРА  НАД  ТІЛОМ  АГАМЕМНОНА

Здається — так, а потім — ніби й ні.
Як тишу поглинає метушливість.
Обличчя предків в пітьмі металеві.
І цей, який — лиш диким кабаном.

Як пахнуть трави й зорі цебенять.
Щит у воді, що — дрібно, як полова.
Навколо ями з кров’ю — тінь хирлява.
Ламка поверхня, що — за глибину.

Убивство ? Підступ ? — тільки ночі свіжість.
І не рука, а самий намір важить.
Мерзенно жив, а умирає гідно. —

У повній силі зрізали огуддя. —
Як сяє — вже не іскра — чорнота,
Що мружиться і, як сльоза, тремтить.

Наверх до змісту





XIV  —  ОРЕСТ,  ЩО  ЧЕКАЄ  НА  ЕЛЕКТРУ

Оця самиця хтива — моя мати ?
Що для коханця — ліжко і вінок ?
Родителька ? — який порожній звук,
Що — спалахами — обрій, як комета.

Ця кров дається тільки кров’ю змити.
Мені задовгий куций людський вік.
Електра з пітьми мусить дати знак.
Ніч, що і вдень триває. Сизий мотлох —

Ці стіни й сходи, й луни обережні, —
Усе мені гидке і осоружне,
Де за потворою — потвора совга.

На чатах тільки ще горгони сиві,
Що — час від часу — жертву навмання.
Не матінка — чума, яка — й мене.

Наверх до змісту





XVII  —  ДІОГЕН

Усі світи не більш моєї діжки.
В матерії свій вимір — галасливість.
Найбільший вилов, хто — на слово ловить.
Слабке оманне, в нім підступна дужість.

Півсонний грію тіло без одежі.
Всі царства за оцю ласкавість мляву.
Посілість, недосяжна й королеві, —
Дивитися, як тінь від діжки довша.

Лиш зір, — Атлант, — усе буття тримає,
Що в формах різновимірних струмує.
Остання ланка — та, що і первинна,

Вона — межа й основа існування.
Які присутні — сонце, краплі, пил.
Не діжка — Абсолюту вже стопа.

Наверх до змісту





XXI  —  ЛИСТ  ЦЕЗАРЯ  ДО  КАЛЬПУРНІЇ

Не зовні — через серце — Рубікон.
З дороговказів краплють перли й пера.
По той бік лінії — цвіте папірус.
По цей бік — тільки лікторські різки.

Вода чи драговиння ? Не торкай,
Бо щораз глибше — і найменший порух.
Обличчя на поверхні, наче пара.
Всі вчинки, як трирема, — на мілке.

Й каганцегас, що — ковпачком — квапливість,
Муренам кинений в басейн, ще плава. —
Все — тільки сам і — тільки наодинці.

Як амфора, світило з гострим денцем.
Так близько доля — камінцем докинь.
Я ще вагаюся — між дикунів — дикун.

Наверх до змісту

---

III.  —  ПОРТРЕТНА  ҐАЛЕРІЯ

---

XXII

Всі статки, що від батька і від вуйка,
Пішли димком між двох ковтків маляґи.
Гравці у кості й краля недолуга.
І місяць, що — парсуни, наче швайка.

Співало простирадло соловейком.
І навіть гниль, як палуба розлога.
Аж поки — ґвинт у грудях — лезом — легіт,
Що — так на бік — і щелепи, і війка,

І туші оббіловані законів.
Усе, чого відрікся, й що закинув. —
На діжку сіла смерть між теревені

І пальцем — в інший напрям — торування.
І все, що досі, як формальдегід.
Лиш пам’ять — ще коралову дугу.

Наверх до змісту





XXVIII

Поза законом, як розстрига-піп,
Що всі посілості й обітниці — на потерть.
Відступник, завойовник, узурпатор.
Вигнанець, що — буття земного пуп.

Єдиний серед пап і антипап,
Що й крізь віки — ацетиленні петлі.
Не встигли в калабані утопити. —
Геть розметав мерзенне і тупе, —

Весь тупіт кукс, і посохів, і ратиць,
Щоб нафтою у мозку загорітись.
Богам — племінник, ідолові — родич,

Осяяння спокутує, мов зраду.
Нижче черви поверглий херувим,
Що унедійснив тяглість хорову.

Наверх до змісту





XXX

Уже не око в присмерку, а бовт.
Площини дотику — на брухт — монтери.
Замість обличчя — кола квадратура. —
Проміжні ланки будівник забув,

І крізь леткі лаштунки від забав
Цапиний сморід, що його — сатири.
В квадратах помилились аватари,
Й струмок у інших вимірах забив

Й через межу — по днищу — слід глибокий.
У грудях серце, мов стара кульбака,
Вичікує на кроки, й — тихо-тихо.

Лиш над проваллям — рідко — помах птаха,
Що смугу — попелясту і густу.
Й самі димки від спалених мостів.

Наверх до змісту





XXXIV

Красуня, яка точить запах трупний.
Лисячий писок, з мушкою, у хутрі.
Тічки навколо, — сам послід по хаті.
Там укусити, тут — сховатись треба.

Усі — по колу, — й ні один не втрапить —
Содомських знаків — й вибігти на сходи.
У ліжко, — як лящів, — і непохитних,
Дитятко носячи в скляній утробі.

Єлеєм личко й пазурі папуги.
У нутрощах засів отруйний пагін,
Що — бульби зла, — по картоплині — в верчик,

Та кусні м’яса замість грамот вірчих.
Дилема шийок курячих, що — тхір.
Вуста сердечком, які — трупний харч.

Наверх до змісту





XXXV

Розсадник зла, базіка, блудний син,
Що біг від себе — й ні на сантиметр.
Хоч Богу й чорту — свічку крадькома,
Щоб — іншим — збитки, а йому — хосен.

М’ясар, що — ніжну слабкість — до красунь,
Дарма що підтоптався й притомивсь, —
Й посілості, як щораз вищий мур. —
Повірив в м’ясо, й м’ясом — небеса.

Той, кого, тільки плюнувши, згадають
Й закляття кинуть, що повільно діє,
Аби мара, — неначе сніг торішній.

Світ на від’ємних гальмах з місця зрушив,
Й гнилим непотребом — орбіти мрій. —
Стоїть, хитаючися, там, де інші мруть.

Наверх до змісту





XLVI

Прозріння — всі суглоби, як артрит.
І те, що досі вроздріб, самотужки,
Суцільний спів — без розгалужень стежка —
По рештках болю, глупоти і втрат.

Нектар, який — стрімкіше від отрут —
Ті перевали, де — на вітрі — тяжко.
Зелена смужка, що — до серця — тишком, —
І не стулити — від судоми — рот.

Зів’яла, як бадилля, охорона,
Що вхід оберігала над воринням,
І — кришками для горобців — суворість,

Що досі — і звитяги, і зневіру, —
Весь дійсности рухомий реманент,
Що з незбагненного зринає й промина.

Наверх до змісту

---

IV.  —  НАТЮРМОРТИ

---

НАТЮРМОРТ  З  МІДНОЮ  ЛІЙКОЮ

Горнятко, пляшка, із якої — зорі,
Відмежували ту частину столу,
Де на серветці — персики утульно
Й за ними в тіні — дійсности резерви,

Що перепони на шляху позірні.
Між куснів (ледь прискорених) металу
Розклали колом береги субтильні,
Всі ланки поєднавши світозарні.

Лише на розтині, де світлотіні склейка,
Лишили, замість вази, мідну лійку,
Що на щаблях ущільнень і досягнень,

Видовжуючись в призми, тоскно сохне,
Замість — усі бар’єри — й навпростець,
Де сила, — куб за кубом — нароста.

Наверх до змісту





НАТЮРМОРТ  З  ДОЩОВИМ  УХИЛОМ

З наличкою пляшчина : “Бром”, вага аптечна,
Троянда, календар і ступка старовинна.
З бурштину тло — паралепіпед здоровенний
Втягнув всі клапани і люки, і летючість

Вже тільки принагідно, — як маневр тактичний.
Перемістився центр, — і в кіш — нашарування. —
Вікно, стілець, відро й на ніжках піч чавунна.
Як часто кут сліпий, що — за науки точні.

І зайчик соняшний надійніше пляцкарти —
Ті клапті дійсности, які — етапом — під ескортом
Дощу, що вдосвіта змінив і стать, і статус, —

Все пробував на підвіконні примоститись
Й найближчі ланки, мов тополі, потопив,
Як немовлятко, власну смокчучи стопу,

Де вкрали світла царсто, хоч ніхто й не спав.

Наверх до змісту





НАТЮРМОРТ  ІЗ  ЗМІННИМ  СВІТЛОМ

Троянда в склянці, грудка воску, рінь
У блюдечку й фазанова пір’їна,
Біля якої ніж, із гіпсу — Янус
І зліпок, що — Улісса і сирен.

Поміж карафкою і слоїком — бур’ян,
Сухий пучечок, що лишила юність,
На вогник біжучи у незнайоме
Поверх бар’єрів, паль і заборон.

На дошці пляма світла, як аґрафа,
Яку розтягують на боки грифи,
Аби цитриновий — між ними — берег

Й назовні те, що — вівцями в оборі, —
Із додатковим зором і чуттям,
Де світло, що чорніш від чорноти.

Наверх до змісту





НАТЮРМОРТ  ЗІ  СВІТЛОВОЮ  СПІРАЛЛЮ

На блюдці помаранча — центр,
Що — сажею — мазок недбало.
Клепсидра, — два овали білі,
Й світило — миска холодцю.

Вазон з прижовклим деревцем
Цитриновим — підлить забули.
Таблетки в рурці — “проти болю”
І аркуш, де — колонки цін.

Й світ — раптом — на периферію.
Хоча кружалами й вирує.
Надбання чи самі затрати ?

Що відблиск, то — соломи крутень,
Водночас власник і боржник,
Який не сіє, тільки жне.

Наверх до змісту





ІНТЕҐРАЛЬНИЙ  НАТЮРМОРТ

Цибулі в’язка, баклажан, гарбуз
І біля миски в цяточках — гантелі.
За ними тіні мішковина й тулуб,
Що виклубочується з закутка, ще без

Кінцівок і без голови, жабо
Лиш стружкою, як різновид металу.
Під промінь нишком прірву підмостили,
Що раптом — на всю шир, мов контрабас,

Й посипалася зовнішність парадна,
І — ані сліду — від рясних споріднень.
Змінило вміст, вагу, тональність, вигляд.

Кожен предмет — живий, рухомий вуглик, —
Світ сплющило на кількабарвний тон. —
Складне, що, як найбільша простота.

Наверх до змісту

---

V.  —  КРАЄВИДИ

---

ЗИМОВИЙ  ДЕНЬ  БЕЗ  СОНЦЯ

Замиготіло в парку від ворон.
Відлиги рештки — ребра — на поталу.
Бурульок наскидало і потилиць.
І землю, і повітря — ґліцерин.

Усі кістки поїв новий жерун,
Де мріяли : “минеться” й “несмертельне”.
Тісний зробився простір й неутульний,
Й кришталиками сірими — зоря.

Пішла намарне кольорова праця,
Дарма що так старалися, щоб прецінь
На довге сяйво — приморозків прилад.

Та всю піхоту — в інший бік — капрали,
Й посілості — вже інший винаймач,
Що віри попередникам не йме.

Наверх до змісту





КРАЄВИД  З  НАСКРІЗНИМ  ОТВОРОМ

Так, наче хто в повітрі походив
Й лопаткою — в усі кути — мастику.
Палеозой, що із-під тиші стука,
Й ламку, триповерхову лободу —

До шиби, аби скатом скинувсь дах,
І з пітьми ті, що в панцерах, — в атаку,
Й м’яке все — колючками — і жорстоке. —
То раптом ближчає, то далі геть бреде

У морок, світла кращу половину.
Як ампулі, що для переливання,
Предмети. Змарнували силу й кошти

І купками — подекуди — м’якуш тих,
Що — геть з реґістрів — через недорід.
Та в глибині, де лінія дерев,

На той бік — крізь усе буття — діра.

Наверх до змісту





КРАЄВИД  ЗІ  ЗМІНЕНОЮ  ПЕРСПЕКТИВОЮ

Пустеля пролягла на місці тлуму.
Держави, люди, — відгуло й минуло.
Мов надми, навіть місяць запізнілий,
Що — тіні семикутної уламок.

Та в видимім невидима заслона, —
Буття спресоване в надшвидкісні анали.
Чарунки, у яких — зорею — нелинь,
Шматки свідомости, мов клапті слини.

Здається, посмик, — й течія гаряча,
Що поглинає форми, пам’ять, речі,
Стеблину — з призми — явить соковиту,

Де тільки очі тліну сукуваті.
І ні душі, що — десь, колись — в сльоту.
Лиш голуб, що над хаосом літа.

Наверх до змісту





КРАЄВИД  З  РУХОМОЮ  ПЛЯМОЮ

Все далі береги коропоусті,
Що їх — у жменю — і за гору — велет.
Калачиками небо, що поволі
З долоні — по жарині — чіпкохвості.

Приборкані всі барви норовисті.
Ліг у труну останній вболівальник.
На запах помаґльоване свавілля,
На диски — усі куби і пілястри,

Ще й — губкою — останню коректуру,
Щоб зайвих — ані зривів, ні повторень. —
Сувій буття з галактиками — линва,

Якою в пітьмі — вартовий-шаленець
Вимірює подрібнену глибінь
Орбіт, де тільки — жаби з калабань.

Наверх до змісту





КРАЄВИД,  ПЕРЕЛАМАНИЙ  НА  ДВІ  ПОЛОВИНИ

Весь захід захитався і завмер,
І підвелось кривим визір’ям поле
На блискавках, що — фіялковим пилом.
Пробіг патик на клешеньках — омар

Над суходолом — й крізь рухомий мур. —
В природі різко поміняли пеленг. —
Подобу вищу лінтюхи проспали,
Воліючи замість двобою — мир.

Верхів’я розкидаючи рябі,
Перемістився водяний рубець,
Щоб відпочило в пуп’янку безкрає,

Що й океани — горілиць — ікрою.
Й вісь рівноваги : місяць, як гарбуз,
Що — краєвид — на власному горбі.

Наверх до змісту





КРАЄВИД  З  ОЗНАКАМИ  ЯЩУРА

Крізь тишу вже не чути колотнеч.
Кінці — в клубок — й ножем углиб — під речі.
Лиш блискавкою інколи подрочить,
Хоч маятник — на попіл — сполотнів

Й прогіркле — з ґутаперчі — полотно —
На дійсности пошарпаний підручник,
Де кожен аркуш — лінію — по тричі,
Як хто — за першим разом не утнув —

Бодай одноклітинну таємницю
З ознаками хитких ілюмінацій, —
Й на морокові, а чи світлі — схибив. —

Що не приборкане, те завжди згубне. —
Й очима світиться рептильний хвіст. —
Відтинок, де і простір не увесь.

Наверх до змісту

---

VI.  —  ВІҐІЛІЇ

---

CXVII

Стіни чотири — пристань і пустеля,
Де ще свідомість — купками — безладно.
Як порожньо. Як тоскно і безлюдно.
Ледь оком кліпнув, і світів не стало.

Мов колобок, геть покотилась доля, —
Дні ситі, що — на статусі голодних.
Єство — самі вже птахи перелітні.
Й тремтить буття — перлина між двох стулок.

Все дужче тиша — отворами збоку.
Стіни чотири мерехтять, як спека.
Ще мить тому непроникненне й марне

Стрибком — на лапи — й муркотить сумирно.
І ходить, лежачи, хоч коло й омина,
Де серце гупа, й в вухах серп дзвенить.

Наверх до змісту





CXXIII

У присмерку не пам’ять — корморан, —
Єдиний сплеск, що — нерухоме плесо.
Від зору — тільки волоконця плазми.
Та де-не-де — в старицях неба — рінь.

На кожній стежці — пастку — спів сирен, —
Єство уздовж згорта в плакучий вузол,
Який не розітнути і залізом
Й вперед не проштовхать ні на мікрон.

Прозорих стін гірка, тягуча терпкість
Цикадою вряди-годи затирка,
До серця підступаючи надмірно.

Й на пемзу — хвиля, і золою — море. —
На всю свідомість кольоровий тріск.
Та ще тримається, хоч м’якне й тонша трос,

Де всіх основ останній перетрус.

Наверх до змісту





CXXIV

Лишилось те, про що вже не говорять.
Хоч ще гінці — останню вістку — чвалом.
Линяє пам’ять. Зір — порожній вулик.
Гадючі яйця страху і зневіри.

Заснув і — зернятком — прокинувсь велет. —
Вогонь, казан, що долю світу варить.
Із ложки скапує — куди буття поверне.
І більшає й тремтить світила воло.

Й нитками, що здавалися благими,
От-от — подобу, що — здаля, мов гомін.
Й густішає ледве помітний начіс,

Що — з казана — по обрій — серед ночі. —
Ще зупинитися б і відійти либонь. —
Як на долоні — всіх речей глибінь —

Всепоглинальна цятка голуба.

Наверх до змісту





CXXIX

Як простір наближається на кулях,
Що їх ніхто — за сяйвом не помітив,
Й — цеглини — звук, хмарина каламутна,
Де форми геть вапном позатікали.

Накрили, мов перепічкою — келих,
Шматком провалля — душу, — діяманти
Всі обтрусила смерть, єдиний ментор,
Який на вході в “завжди” і в “ніколи”.

Непотріб із нутра забрала хвиля,
Й свідомість, — до дрібниць прикутий велет,
Що досі — каменюку — до нестями,

Отримав інші виміри і стимул. —
Згорнули видиме — й рукою — клей,
Щоб в генах справжня дійсність потекла.

Наверх до змісту





CXXXIII

За мурами городник і город.
А яблуко — у вікна й двері преться.
Назад в мачину звужується простір.
Лише у грудях світлова гора.

На грудку — лінія, що досі — так вперед.
Луска і шкіра видовжень сферистих.
Няньки нову основу мусять прясти.
Долоня, що світильником горить,

Де обрій обертається плечистий
Крізь німоту і мороку гілчастість
І у мішках — майбутнє сутеніє.

Ні звуку, тільки краплі за стіною.
Та смужка, де ледь шириться імла. —
Як дрібно меле існування млин.

Наверх до змісту

---

VII.  —  ІНШЕ

---

СНІДАНОК  НА  ТРАВІ

На скатертині — на траві — сніданок.
Красуня гола, лютня, вовкулака
На тлі грози, що — довгі закарлюки,
Й ледь вловний запах цвілі й беладонни.

Серветка з кошика — весь краєвид південний
Накрила, не торкнувши лиш каліку,
Що — замок стереже й орлиний клекіт
І — милицею — напрямок видіння

Крізь зеленавість сутінків нагальних,
Що їх — яйце в руці — красуня гола. —
Сліпий закон, де щойно — сміх і примха,

Що й форму первісну — назад із праху. —
Й жовтогарячі сиплються жуки
На воду в вовкулаки з піджака.

Наверх до змісту





НАВКОЛО  МАҐНОЛІЇ

Маґнолію турнули в перегин,
І мармур, що пелюстку — так виразно,
Змінив тональність, і — сліди корозій —
З усіх легень, що — дерево-орган.

Обтічну форму вибілив вогонь
І — в необжите виштовхав тверезість.
Ступінчастих частот зерниста криза,
Бо кожна стулка — простір, як двигун.

А там, де сила молоком зашерхла,
Тугіших ліній продовгастий шурхіт. —
У пуп’янках, що — крейдяні копальні,

Волове око, яке стежить пильно :
Хвилястий рух зі світу шкіру здер
І — по живому — з крил самих — гніздо.

Наверх до змісту





ІНШІ  ШВИДКОСТІ

Залізною зробилася стерня,
Де щойно речі — персиком на дотик. —
Посілості всі довелось віддати.
Рука схитнулася, — і в інший бік — стерно.

Між лініями почалось турне —
Вже без подоби — в подмухи сердиті.
Площини б тільки молоком продути, —
Хвостом — на переправах — як дурні,

Всю дійсність оббивають буйнолисту
Й — на довгу смугу, — розтяжну й хвилясту,
Що — всі кордони світлових насичень.

У зародку поховане насущне,
Й ледь блима електричне полотно.
Світає. Птах, що цятку перетнув.

Наверх до змісту





НАБЛИЖЕННЯ  ДО  МЕЖІ

Вся лінія — лиш равлик, — кругло зблисне,
Сховався в хатку, й марно сочать : де він.
А він — світобудову послідовно —
Посілості, що — нетривкі й облесні.

Крізь полум’я — на той бік — жодну власність.
Найменшу цятку — вглиб — ріка прадавня,
Де звичні речі — невпізнальні й дивні,
Й на березі — так незатишно й млосно.

На глину обернулась позолота.
Всі вогнища вже намулом залиті.
Хоча з-під клубів — в далині — рожевих,

Здається — зараз, наче лико, — жайвір,
Й де хмара зранку від дощу гниє,
Буття найпотаємніший нюанс.

Наверх до змісту





НІЧ,  ЯК  ТРАМПЛІН  У  НЕВИМОВНЕ

Ніч. Серце стало битися в насінні.
Вивільнюючись з продовгастих стулок,
Молочні крила випростав метелик,
Обличчя — тістом тягнучи — й підсоння.

На спалахах — синкопах провисання, —
Гойдається русалки срібне тіло.
Насельників в незглибне розметало, —
Неонова — зі світу ліній — суміш.

Скрізь кожне в довші мандри вирушає,
Витягуючи в невимовне шию,
Де сила, форми плющачи, веслує,

Й палющі краплі, що й від скрути злої.
Ще мить — і тільки полум’я — об’єкт. —
Як хвилі мороку в свідомість б’ють.

Наверх до змісту

---

© Емма Андієвська — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

---

         

  НАЗАД ^НАВЕРХ ДАЛІ  

---

   

^{До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи ”}  

 

---