---

ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ

---

ЕММА  АНДІЄВСЬКА

Вибірка поезій — частина 11

ВІҐІЛІЇ    (1987)

ВІҐІЛІЇ  XL
ВІҐІЛІЇ  XLIV
ВІҐІЛІЇ  XLVI
ВІҐІЛІЇ  LIX
ВІҐІЛІЇ  LXII
ВІҐІЛІЇ  LXV
ВІҐІЛІЇ  LXX
ВІҐІЛІЇ  LXXII
ВІҐІЛІЇ  LXXVI
ВІҐІЛІЇ  LXXVIII
ВІҐІЛІЇ  LXXX
ВІҐІЛІЇ  LXXXII
ВІҐІЛІЇ  LXXXVII
ВІҐІЛІЇ  LXXXIX
ВІҐІЛІЇ  XCII
ВІҐІЛІЇ  XCVIII
ВІҐІЛІЇ  C
ВІҐІЛІЇ  CVIII

З  циклу  “НАТЮРМОРТИ”
    ПЕРЕОСМИСЛЕНИЙ  НАТЮРМОРТ
    НАТЮРМОРТ  З  ТІННЮ

З  циклу  “КРАЄВИДИ”
    КРАЄВИД  ІЗ  М’ЯКИМ  ЦИФЕРБЛЯТОМ
    КРАЄВИД  З  КУСНЯМИ  СВІДОМОСТИ
    КРАЄВИД  ІЗ  ЗАБУТИМ  ПОПЛАВЦЕМ

З  циклу  “ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ”
    ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  V
    ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  XII

З  циклу  “ПЛОЩИННІ  Й  СФЕРИЧНІ  ВІДОБРАЖЕННЯ”
    ПЛОЩИННІ  Й  СФЕРИЧНІ  ВІДОБРАЖЕННЯ  I

Цикл  “ВІТРИ  АЗІЇ”
    “Колони з базальту. Фасади палаців”
    “Золотий кухоль з левами і гієнами”
    “Всі ці народи”
    “Гробниці з зображеннями полювань”
    “Червоний попіл переходів,”
    “Тільки тиші верблюжий горб.”

З  циклу  “ПОРТРЕТНА  ҐАЛЕРІЯ”
    ПОРТРЕТНА  ҐАЛЕРІЯ  XIV
    ПОРТРЕТНА  ҐАЛЕРІЯ  XVIII


Назад до сторінки “ЕММА АНДІЄВСЬКА”

---

ВІҐІЛІЇ

---

ВІҐІЛІЇ  XL

Ні світла, ані кроків на майдані.
Ніч — наглухо — у володіння власні.
Лише душа, як верховіття в лісі, —
Все глибше й — далі — від тандит шоденних.

Не місяць — еліпс. Крапле белладонна.
Ще мить, — і шкірка зовнішнього лусне.
Позаду — проминальне і облесне.
Єдиний дзвін, що бамка щогодини.

Все видовжилося й позатихало.
І тільки серед обрисів похилих,
На лінії, що ділить світле й темне,

Громаддя слуху — сторожке й невтомне. —
У снах маячать, хоч ніхто не спить.
Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XLIV

Лиш рибні голови, де вирував базар.
Ножі змінили, виміри й касети.
Будинки й вулиці проріджено крізь сито.
Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.

На площі тиші довшає пузир,
Де ще дідок дошукується суті.
Найменший обрис — рясно, — як пульсатор.
І не бруківка. а бруски озер,

Де з виводком — уздовж — блакитна квочка.
Заходять інші вірування й звички.
Й нічна сторожа, що — олію — в лямпу,

По спиляному походжа Олімпу,
Де тільки тіні на воді від паль
Та човен, що — на той бік — за обол.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XLVI

Обличчя. Лінія. І за водою — слід.
Найнепохитніше — таке ламке й минуще.
На дні краплини — існування днище,
Що, як поліп, в поцейбік наросло.

Із неладу — рука, що — зерна й лад —
Крізь заграви — на перехрестях — мощі.
І прапорець на пагорбі, що — нащось.
Усе велике, що таке — мале.

Плач. Голоси, хоч поруч — ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук — щербатий і гугнявий —

Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все — в лійку, — поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LIX

Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,
Де ще від дня позалишались пастки.
Ледь коливаються — плівки надуті — пустки.
Розґвинчено і воду, і вогонь.

Поздовжнього побільшала вага.
Скрізь — губкою — стрімкі й ламкі форпости.
Дитину в ванні — проминальне — пестять.
Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,

Де устриця до обрію прикута,
Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —
Зійшли на рінь — і метушня, і галас.

І ні душі. Сама — рівнина-голос,
Що — дійсність, наче праскою — капрон.
Та Яків, що із Господом — на прю.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXII

Життя вже без позначок і без дат.
Двері — на ключ, всі розійшлися гості.
На дні горнятка лише кави згусток.
Час вирвав вісь, як на мосту бандит,

Й один за одним — небуттю — редут.
Сама рівнина з відсвітом смугастим,
Де водянисті знаки снів сягнистих
І колесо — плакуче і руде.

Все перетліло : радість і зневіра.
Стіна лишилась і віч-на-віч — ворог,
Що — серця віддалі, де повені безкраї

Й де — час від часу — хтось — на дошці — хрию.
І луни, які тягнуться від сальв.
Завершення чи спад останніх сил ?

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXV

Чужі міста, і запахи й канали —
Все розчинилося на пляму каламутну.
Лише вогні, як черги кулеметні.
Без шкіри світ. Свідомість прогорнули,

Аби єство — алеями маґнолій —
Й добра і зла — внизу — бар’єри митні.
Міст. Набережна. Як стіна, самотність,
І — ледь на гальмах — світло у тунелі, —

Шлях, шо — нутром, і шлях — назовні — водний.
Ні берега, ні маяка не видно,
Лише, як ґума, — на всі боки — морок.

Ані дороговказів, ані мірок,
На всі кути — сліпуча самота.
Чи вічність — в повсякденні — й саме тут ?

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXX

Як видно, хоч ніде нема вогнів.
Тупе й настирливе спіткала кара
(Вкорочення голів пішло на користь).
Весь краєвид підковою зігнувсь,

І тільки місяця стирчить стегно
Над ямою, де вхід пильнують Кери.
Не обрій, що поповнив харакірі,
А присмерк-телепень, що лють зігнав

На паростках, що тільки но — з насіння,
Й ніч аж до міоцену пересунув,
Так густо — на вустах — молюска присмак.

А там, де переміг — боржомний просмик,
Ще зупинивсь на хвильку мимохідь
І друзям — вниз — легенями маха.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXXII

Ще й не жилось, а добігає строк,
Що — з-за плеча — із вишкіром акули.
Мить — і життя, мов не було ніколи. —
Помили посуд, й воду — із відра.

Як коротко цвіте на схилах дрік,
І довго як — щабель рослинний — калій.
Морським піском — і найстрімкіші скелі.
Вітри — і вічність — в пальцях перетруть

На попіл, що й не зчується, — так тихо.
З ковчега випала зернина духа,
Й матерія, — як вчинок неосудний, —

Розмножилась за бортом — самосадом —
І, мов бур’ян, всі виміри псує. —
Буття — нема. Є кілька аксіом.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXXVI

Добра і зла триває люта розгра.
На шворці — світ — Іванко-покиван.
І тиша, мов надтріснутий кавун,
Що так поволі в порожнечу грузне,

Аж те, що досі — кволе й невиразне,
Річки й левади сипле з рукавів.
І, віддаляючись крізь коло звукове,
Кілками — шлях, як моровиця грізна.

В закутинах, де ще провалля заклик,
Набік розвіявши дзьоби та ікла,
Неіснування ходить білий пардус.

Ні соломини, на яку — зіпертись.
І на долоні, як молюск — життя.
Ні звуку — лиш світанку їжатець.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXXVIII

На сковорідці — будні — мудрагелі
І ті, що в злі — надхнення і звитягу.
І пасма гір, і ніжні крихти втіхи,
І світ, як дерево — на вітрі — голе.

Всі віддалі — з колиски — до могили —
На маратонський біг — один єдиний стогін.
Прозорість ? А чи просто наступ туги,
Де від життя — надкушений рогалик ?

Лишилися позаду світла й багна,
Усі скарби. Ще тільки зір убогий —
На тих рівнинах, де лиш смерти шпатель :

Самі стежки, й на жодну — не ступити.
Та вже нутро, — повз трупний дух мари, —
В осяяння, як в проливний смарагд.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXXX

Усіх речей і простору убуток.
Сатир у кухлику розносить старість,
Вивершуючи лінію повторень,
Де вічність — в проминального лабетах.

Відноги тиші — навсебіч — горбаті.
Нутро, як повня. Поруч — лавр і терен.
Яйце усесвіту, де тліну тирло,
Та — ні дверей. Немає куди бігти.

Рівнина, як легені, що в мазуті,
І мороку задавнені мерзлоти,
Що перевал заповідають дальній,

Аж відсвіти, — і духа розподільник
Життів майбутніх і майбутніх щасть,
Що їх тримає смерть в ряснім подолі. —

Та не осмислюється й вислизає щось.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXXXII

За днем спливає в порожнечу день,
І від життя — лиш цятки перископні.
Розрізнене і те, що так — сукупно, —
З дощок — на хвилях — нетривкий майдан.

Біг сповільнивсь матерії й годин,
Що ледь — на дно — у інтервалах — капа.
Межа — й за нею далі — смолоскипи,
Що — ріки прагнень, поривань і дум.

Під ковпаком — уламки пасторалі,
Що в пуп’янку — без тіла — постаріли, —
І — на півнеба — дерев’яні сльози.

І морок — із шафрану і заліза,
Що роздає цикуту і нектар. —
І перехід — в вітрильник, як в ноктюрн.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXXXVII

На два крила — доріжка і альтанка
І сизий — на дві стулки — обрій-кочет.
Повітря ромбами й трикутниками скаче.
Предмети стали звуком, що — так тонко, —

Від дійсности — єдина павутинка.
І коло — поглинальне і лискуче.
Під видимим попрогнивали кички,
Лишивсь хомут, що — марно — порятунку,

Та зір, уся на скріпках — речовина, —
Прозорі дріжджі й дріжджі, що — чавунні, —
І розуму стоніжка-непосида,

Що все життя — на вітровій посаді, —
Лиш — одним оком — ледь буття поріг,
Як вже згортатися і — порохом — пора.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  LXXXIX

Дорога ? Чи альхеміка аптечка,
Де в колбах — демонів, що спухли ніччю,
Ще упирі на перехрестях няньчать ? —
І зірка — за єдину відгортачку ?

Повитикалися чуттів всі тички.
Між мозком і душею — колотнеча.
Літають — з кров’ю аж по вінця — ночви, —
Б’ють в серце. Світ із слини хоботочки,

Де в кожному — ще бісеня регоче.
Дорога ? А чи пітьми — в пащах — гичка ?
Ні голосу, лиш мороку щербини.

Ні світла, самі з сірки калабані, —
З-під пазурів — язик, стегно, рука.
Дорога ? Чи кружляння світляків ?

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XCII

Від світу залишилися поруччя.
Скінчився вилов, і — порожній ятір.
Та поплавець, що плин речей троюдить.
І німота — чавунна і незряча.

Долина-свічка. Шкаралущі речень.
І обрій, що не зрушивсь ні на йоту.
Лиш проминальне почало роїтись
І заникати — від стрімких скорочень.

Єдине коло, що стоїть на чатах,
Хоч живчик тліну, вже слабкий, — нечітко
Ледь — над предметами, як смужка диму.

Самі шляхи. Й усі — у невідоме.
Крізь дійсність зизооку і цупку
Ще тільки смерть — іздалеку — ціпком.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XCVIII

В однім човні — володарі й раби,
Що ловлять на поверхні сердоліки.
Близьке таке учуднене й далеке.
Світ інший в цей світ отвір прорубав,

І мілина пливе, мов корабель.
Звільняється нутро від слизу й шляку,
Й зір, як факір, — на цвяхах із пилюки, —
Що досі — тільки власну худорбу,

Отримав звуковимірні суглоби.
Свідомість спрагла світлового хліба,
Де кузня зла — і хижки, і палаци, —

Й смерчі замість буханок на полицях,
І від життя лиш — де-не-де — пилок.
Та обрій-серце — з-під ламких сполук,

Листок на вітрі, — як єдиний лік.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  C

Мов корок на воді, очей куток,
І м’ясорубка метушні нечинна,
Де кожне — свій ковчег і своє вчення,
Що сіє зерна чаду й блекоту.

Лиш сум — стоніжка срібла — цокотить.
Униз гадюччям поповзло мовчання.
І ні опори, ні стежок — ні в чому.
Колишню велич зжерла мілкота.

Життя, яке — по горобцях — з гармати,
В калюжу сіло й — дошкою — гармидер, —
Білизни купи, що напрали пралі. —

Із ладу вийшов застарілий прилад,
Пустивши з димом батьківське майно. —
Ніч. З гілочкою голуб промайнув.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  CVIII

На лезо — слух, аж сизо : погляд гострить
Передчуття, де — ледь земля прочахла.
Всі маяки — ганчір’ям — у панчоху.
Вже інше світло, хоч вогні — й не густо.

В обвід каналом — з кола — як чугайстер,
Ще пам’ять-серп, — зідхне і карк почуха
Й, не доторкаючися ні до чого,
З ламкого плину — вітряки суґестій. —

Коня і вершника надвіює в гітару,
Що, не вмовкаючи, на всіх щаблях гуторить
І кожний вимір — двічі, як папуга :

Життя — тривке. Та найтривкіший пагін,
Що — шальки духа, де буття-хвалій,
Проклавши шлях, на манівці звело.

Наверх до змісту

---

НАТЮРМОРТИ

---

ПЕРЕОСМИСЛЕНИЙ  НАТЮРМОРТ

Не яблуко, а кола квадратура.
Мисливський ріг. Мисливський ніж і білка,
Рибина й повна спаржі — козубелька.
В глибинах зупинилися мотори,

І лінія, де щойно тлін отаривсь,
Згорнулася в яснопрозору бульку, —
Розритість форми, де сліпий рибалка
У сітях — вічність — з нетривких матерій.

Мисливський ніж. Фазани й — боком — ширма,
Що — видимого найтугіші шори,
І яблуко, минущого окраса,

Що провіща життя, котре воскресне,
Й квадрати, на яких сурми печать.
І хаос, діжка, із якої — чіп —

Основи духа, що — ядро речей.

Наверх до змісту





НАТЮРМОРТ  З  ТІННЮ

Потята шинка, хліб, овечий сир
Й волове око, мов яйце, з-під льоду
Напівобчищене, що кинув ледар
Із осудом : “Буття не перший сорт !”

П’ять персиків, розкритий несесер,
Де срібла тінь, що зазіха на владу.
І колесо, що — вахлярі облуди, —
Відбитки м’яса залишив м’ясар,

Що — мухою — у фартусі — в бурштині.
Порепані три печені каштани
Й горобини в кутастій вазі гілка.

Та у проміжках — сторожко і гулко —
Не присмерку смугастий майонез,
А суть речей, уже без форм і назв.

Наверх до змісту

---

КРАЄВИДИ

---

КРАЄВИД  ІЗ  М’ЯКИМ  ЦИФЕРБЛЯТОМ

На місці моря — паралелепіпед, —
Розосередило всі осі світло денне.
Не отвори, а половинки дині, —
На поділі — з країв — рожевий попіл.

Дух вивільнився, й витекла лямпада, —
Скришився тліну нетривкий медяник.
Ні нитки Аріядни крізь бездоння,
Ні навіть поля з рештками опудал,

Ні поплавця, що — сутність животіння.
Дороговкази-вітерці останні,
Що вже тугішу — зримість і властивість.

Й — ген — путівці із променів ластавих, —
Із еліпсів і ромбів живопліт. —
Час — для боргів і інший час — для сплат.

Наверх до змісту





КРАЄВИД  З  КУСНЯМИ  СВІДОМОСТИ

По конюшині походжа вішак,
Де обрій — равликом — ховає ріжки.
Все глибшає : ріка, рука, сережка,
Що небо — на дзеркальний порошок.

Розкривсь очей і поторків капшук.
За вуса — озеро, — що — вже листок — ворожка.
Півкулі сну — на головах — мурашки,
Й останні мури — в течії — на пшик.

Ще мить, і дотик дійсности нової, —
Камінне світло, що в клітинах віє,
Де щойно — вісь — амеби й прісноводні.

Все розчинилося в один єдиний видмух. —
Роз’єднаність, що, як хребет зі скла. —
В три полум’я смеркало і текло.

Наверх до змісту





КРАЄВИД  ІЗ  ЗАБУТИМ  ПОПЛАВЦЕМ

Над краєвидом — ледь помітний чад, —
На — невагомість і — на брили поділ.
Над калабанею — доріжку — місяць-педель —
Ледь відхилився й — погубив ключі.

І там, де щойно — тісно від очей,
Пригасла щелепа, шо — тісто водоспада.
Де — ледве на мікрон, — уже по два — три пуди, —
Із марлі — перейшли — на чесучу.

Ще обрій купою безформною чапіє.
Час зупинився й тліну не чіпає,
Хоч у руці й полискує цизорик,

Що між буттям і небуттям — цезуру.
Хрустять хребці. І тиша, як цукат,
Що догризають в пітьмі пацюки.

Наверх до змісту

---

ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ

---

ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  V

Без ґудзиків, замість краватки — пагін,
Йде краєвид, народжений без батька.
Що не струмок, — суцільні шкода й збитки.
Не краєвид, а злодій і хапуга.

За ним, як почт, семиголова погань, —
Рятуються, — усіх — весна — в лабети.
Лобатий вітерець, страшний забудько,
Природі скрізь слугує, як попихач,

І тільки чути — на півнеба — ляпас.
Був краєвид, та заховався в липу,
Й обсипалася, наче пір’я, хижість,

Й — по голому — підбори перехожих.
І тільки із водойми — хребтоплав
Обскубаному — захист і тепло.

Наверх до змісту





ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  XII

Листок, — куляста блискавка, — сопе,
Міняючи об’єм, щетину, колір.
Навколо ходять — на ластах — дві скелі,
Що їх — на дні квадрата — телепат,

Щоб зовнішнє осіло геть на спід,
Де ще свідомість скачана у кулю.
Всі важелі буття повимикало,
Звільнивши форму від тілесних пут,

Щоб на межі вагань і переляку —
На повен зріст — нові світлосполуки, —
Із пляшки — небуття — живцем — на волю,

Вже тільки вітер духа за штурвалом,
Хоч на боках — ще мацаки — мара,
Яка — число-яйце — ефемерид.

Наверх до змісту

---

ПЛОЩИННІ  Й  СФЕРИЧНІ  ВІДОБРАЖЕННЯ

---

ПЛОЩИННІ  Й  СФЕРИЧНІ  ВІДОБРАЖЕННЯ  I

Всі отвори заповнили смариди,
Вагу змінивши видимого й ракурс.
Й по дзеркалу, як пуголовки, — ріки.
Душа, що — інші виміри й широти,

Не хоче — ані — з кону, ні — вмирати.
З підвалу тягне оком світ широкий
Через пороги, мов “з варяг у греки”,
Не гребуючи вутлим і марудним.

Та марно — шал і спалахи солоні,
Хоч сила і, згасаючи, силенна,
І крізь розосередження мигливе

Скрізь м’язом ще орудує смаглявим,
Ще заки той обернеться в фотон. —
Смарида, що — принаду — на лету. —

Є відповідь. Немає запитань.

Наверх до змісту

---

ВІТРИ  АЗІЇ

---

Колони з базальту. Фасади палаців
На перехресті. Й вітри,
Які супроводжують кочовиків,
Що випалюють культури
Правом сильного.
Циклопічні мури, вкриті зображеннями
Богині плодючости.
Як віє вітер
В колонах, серцях і пам’яті !
Ніколи нічому не вчаться
Ні народи, ні одиниці.
Єдиний Ти, Невимовний,
Що пануєш
Від віддиху до віддиху.

Наверх до змісту







Золотий кухоль з левами і гієнами
Зберігає кров вівтарів і переходових часів.
Котять колісниці від сходу до заходу,
Щоб прокласти мармуровий хідник
Там, де гінці з найвіддаленіших
Закутин імперії,
Мінятимуть коней й споруджуватимуть
Колони з написами нових законів,
Що сповіщатимуть про черговий потоп,
Як найм’якшу міру покарання
Для неприборканих племен.

Наверх до змісту







Всі ці народи
Забирає пустеля.
І загублена під згарищами
Алябастрова ваза
Розповідатиме тільки
Про мале й проминальне
Й не скаже нічого про вітер,
Що віяв від рана до пізна,
Змітаючи століття
Слідом за попелом
Жертовного стегна,
Що було
Живим смолоскипом до предків,
Які стояли
Ще по цей бік порога.

Наверх до змісту







Гробниці з зображеннями полювань
І полонених з відтятими правицями.
Спадок загиблих,
Що зводять мури прийдешнього.
Едикти на ріки, на переправи й на пам’ять.
Як голосять жінки над глиною,
Що була містом, вівтарем і прихистком.
Лишилося тільки Твоє спотворене ім’я,
Що межує з пустелею і неминучістю.

Наверх до змісту







Червоний попіл переходів,
Де вартові з туркусовими бородами.
Бляха в поглядах, бляха в харчах,
Бляха в віруваннях.
Ніщо не рятує людину,
Що отаборилася в вітрі.

Наверх до змісту







Тільки тиші верблюжий горб.
Тільки пустелі піщані очі.
Людське життя — непотрібніше,
Ніж старе сідло,
пожбурене в порох грабіжником.
Десь є пасовища і криниці
З прохолодною водою.
Десь є міра, число і невмируще серце.
Але тут тільки полудень,
Вапняки й проминальність.
І пісня, як череп,
Над випаленим суходолом.

Наверх до змісту

---

ПОРТРЕТНА  ҐАЛЕРІЯ

---

ПОРТРЕТНА  ҐАЛЕРІЯ  XIV

Володар із обличчям примадонни —
Весло в руці, хоч на кормі — Анубіс.
Два алябастрові шматки низького неба.
І фіялковий ґніт, що — світло денне.

Піщаний — лійка з лійкою — годинник.
Кутаста сила сплющена в тайнопис.
Не шальки — серце на дві стулки, ніби
Всіх форм буття ущільнене видання.

І віддалі, і човен, як вужівка.
І з крейди квітка, що поволі жовкне.
Володар — танцівниця і фанатик —

В полоні плину. Нетля. Човен. Нетля.
Знайоме все і — чимось — не таке.
Минуще, що, як вічність, протіка.

Наверх до змісту





ПОРТРЕТНА  ҐАЛЕРІЯ  XVIII

В молочнім золоті усміхнена дитина,
Що стріли теракотові з усіх сторін
Й серця на лусочки фотонні розтира,
Дарма що немічне й ще на руках татуня.

Пелюшкою — загнало вниз усіх титанів,
Куди не допливає з вантажем й Харон.
Щойно народжене — і вже, як світ — старе,
Що п’яткою, мов м’яч — бездоння мегатонни. —

Кривого простору пацьори оксамиту
Обабіч видимого, як гудок, самотньо —
Крізь зони попелу і зони занечулень, —

Розплата мозком і душею за ночівлю. —
Маля, що засвітило в кожному двигун
Й на бік — долонею — усі річки доган,

Щоб — центр. — Найтяжчий той тягар, що без ваги.

Наверх до змісту

---

© Емма Андієвська — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

---

         

  НАЗАД ^НАВЕРХ ДАЛІ  

---

   

^{До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи ”}  

 

---