---

ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ

---

ЕММА  АНДІЄВСЬКА

Вибірка поезій — частина 10

СПОКУСИ  СВЯТОГО  АНТОНІЯ    (1985)

“Я весь в Тобі ...”
“Ти — все в мені ...”
“Трикутний біс ...”
“Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв ...”
“Моє життя ...”
“Навіщо, Боже ...”
“Ти, Боже, під таким кутом цей світ зігнув ...”
“В душі відлига ...”
“Мій зір, мов в’язень ...”
“Стрибок — і ані сплеску ...”
“О Боже, хоч би де я став чи сів ...”
“Невже я мушу крізь цей біль ...”
“Не зчувся я ...”
“На мене впало небо ...”
“Чорти мене — обценьками ...”

З  циклу  “НАТЮРМОРТИ  Й  КРАЄВИДИ”
    НАТЮРМОРТ  У  РАКУРСІ  ТРОЯНСЬКОЇ  ВІЙНИ
    ПЕРЕПОЛОВИНЕНИЙ  НАТЮРМОРТ
    КРАЄВИД  З  АНТИЧНИМ  ПІДМУРКОМ
    КРАЄВИД–ТЕРЕЗИ
    КРАЄВИД  НИЖЧЕ  НУЛЯ

З  циклу  “ВІҐІЛІЇ”
    ВІҐІЛІЇ  V
    ВІҐІЛІЇ  IX
    ВІҐІЛІЇ  XI
    ВІҐІЛІЇ  XV
    ВІҐІЛІЇ  XXVI
    ВІҐІЛІЇ  XXX
    ВІҐІЛІЇ  XXXI

З  циклу  “ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ”
    ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  I
    ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  II
    ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  III

Назад до сторінки “ЕММА АНДІЄВСЬКА”

---

СПОКУСИ  СВЯТОГО  АНТОНІЯ

---

I

Я весь в Тобі, так ставши однооким,
Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.
Все, що не Ти, — лиш тлін і порожнеча.
Між плівок з’яв я довго й марно никав,

Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,
І от тепер я зупинився, — й наче
На мене одягли прозорі ночви :
І я — вже Ти, який мене спонукав,

Щоб все буття розкрилося, як жолудь,
Тієї миті, як із мене жили
Тягнули біси, ще й — ножем кухонним !

Та попри зло, о Боже мій коханий,
Цей світ, де Ти створив струмки і кедри, —
Ні, — не на друзки, як стару макітру !

Наверх до змісту





VI

Ти — все в мені — і помисли, і дії,
Я ж — на гаку — вниз головою — здобич.
Тебе я, Боже, серед пекла здибав
Й відтоді все ніяк не відгадаю,

Ні — що я, ні — навіщо, ані — де я.
Весь світ, все звичне — раптом стало дуба.
І хоча я Тобі себе й віддав був,
Нутро мені — ще й досі біси доять,

Немов я їхнє немовля зарізав,
Й вони — на мене — з пищавок — заразу, —
На колесо — і між собою ділять, —

І пекло й далі клепле мою долю, —
Та я — по вінця — від Твоїх чудес, —
Бо Ти — змагун, я ж — Твій метальний диск.

Наверх до змісту





XII

Трикутний біс — із черевом вельможі, —
Калаталом мені між очі брязка.
Тримаючись за довгу шию бризки,
Отрутою чортисько промінь маже,

Аби мені — й останній цей проміжок,
Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,
А тільки плоть — німа, глуха і брезкла,
Що Ти їй, Боже, — послугу ведмежу,

Аби душа — ні даху, — ні родини. —
Я — попіл, що лишився від ридання.
Пожбурений на смітник пітьми — рептух,

Що із-під тліну усвідомив раптом :
Я так поволі, як з-під кия, вчусь,
Що ця моя ганьба — моя єдина честь.

Наверх до змісту





XVII

Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —
За мить в Тобі — хай — пекла нескінченні тижні.
До Тебе всі шляхи, та — віддалі — й сутужно, —
А я й через рівчак — так тяжко, так помалу.

О Боже мій, єдиний мій, помилуй
Оцю ганчірку тіла, яка ще — звитяжне.
Я вже не відрізню, що — різне, що — тотожне, —
Не біси — Ти в мені і по мені, як молот.

Заради Тебе я себе ущент розтринькав,
Щоб Ти в мені розлігся луками, і тронка
Нутра, як — з-під води, — про цей новий набуток,

А я, що доти, як соломою набитий,
На з’явах поковзнувся — і забракло сил, —
В Тобі ж бо від проваль — страшніші —небеса.

Наверх до змісту





XXV

Моє життя — це — щохвилини — страта.
Я — хліб, який Ти — в челюсті — з лопати.
Мені без Тебе й кроку не ступити,
Хоч Ти в мені — чавунніш від отрути ...

Біс-одноріг, — він серед бісів —третій,
Об мене треться черевом розпутним,
Щоб я — Содомом — причастився потай.
О Боже, я ішов Тебе зустріти,

Та на шляху до Тебе, скільки ока, —
Чортиська, що мені — тортури й муки,
Аби не Ти, а біс — мені — за якір. —

Я став без рук, без ніг, сліпий заїка, —
Так світ мені, Ти, Боже, зав’язав
Відтоді, як мене — у себе —взув.

Наверх до змісту





XXIX

Навіщо, Боже, бісам Ти віддав свій сад,
Де я — немов окличник водяної секти ?
Вели ці з’яви по ядру розсікти,
Аби — крізь повінь — на поверхню — світла суть,

Бож я не відрізню рівнини від висот,
Хоч Ти в мені вже й небо, там, де — кола — сокіл,
Як поруч качконіс — ще й біс — комахосука —
Жада, щоб я їв тельбухи, — і — розстіба корсет.

Твій сад, де біси виють так надривно, —
Мене — по куснику — й під казанок, як дрова,
Їм — аби душу ґанджем залякати,

Й вони Твій сад, як в склянці — ложкою, колотять.
Невже це Твоя воля, щоб цей біс-окань —
Мене, як сніп, що — ціпом на току ?

Наверх до змісту





XL

Ти, Боже, під таким кутом цей світ зігнув,
Що я вже сам собі — немов живий надгробок,
Хоча бісище з тічки (просторіка й грубас),
Що кожну блискавку — глевким рядном багна, —

Мене — то в кригу, — то — поволі — на вогні, —
Цей кусень хаосу, що чвирка, біс-загреба,
Який мені — Тебе — на блазня і незграбу, —
Колінця викида і колесом — стегно.

Ця погань ладна й на порозі раю — бійку, —
Їй — світло — тонконога, з заїдами — байка,
Яка чомусь у Тебе — попри дійсність — в шані. —

Й бісища порють шилами сузір’я, наче шини,
Аби тоді, як всі галактики — в розлив,
Я — геть від Тебе й — між калік — “осанну” — злу.

Наверх до змісту





XLV

В душі відлига, капає зі стріх,
Блакитні кладки навіть там, де збовтав
Біс калабаню, що — задля дебюту,
Очеретину — в кишки, щоб я — страх.

Біс-розбовток (а він один із трьох,
Що пробують мене гаком добити)
Мені на ребрах — день і ніч — дебати,
Щоб не лиш мозок, а і дух мій струх.

Я сам із себе — тяжче, ніж з-під шпал,
Та ця відлига вже мене — на шпиль,
Де від світів — самі прозорі бильця,

В яких веселка де-не-де — кубельце,
Та ще на обрії від бісів — ген — щетина. —
Це Ти в мені, чи це душа, що тоне ?

Наверх до змісту





LIV

Мій зір, мов в’язень в вогкім казематі,
Який — крізь ґрати — неба візерунок, —
Там ще — від світу — згаслий окоренок.
Крізь себе я бреду, як крізь замети, —

За кожен крок — дедалі тяжче мито.
Як простирало — на всі щоки — ранок,
Поодаль — носить дзеркало — ворона,
Й тополі — уздовж шляху — садить смуток,

Де я, мов палець, — в осяйне — прочанин,
Хоча мене, Ти, Боже, — на товченю —
І від душі — на дні — лункий ошимок,

Що — ледь помітно, — цівочка, — крізь шуми,
Крізь оболонки і крізь бісів гурт,
Де Ти в мені — останній знак і гарт.

Наверх до змісту





LXI

Стрибок — і ані сплеску, ні відлунь,
Де біси кришками — по черзі — всі пороки,
І я пливу по глибочезних ріках
Глухої пам’яті. Стовпи серед полян

Залитих повінню й за ними оболонь —
Все далі й далі в водоспад — крізь речі,
Де світ — на вітрі — навздогін — порічки, —
По той бік від благань і від молінь.

З води — подекуди — із виру — козеня
І краля, що колись — на ковзанах,
І те хлоп’я, що пальцем в небо тиця, —

І небо, як настоянка з настурцій.
Все далі й далі, де вже ані звуку,
Сама ріка — одне суцільне око.

Наверх до змісту





LXII

О Боже, хоч би де я став чи сів, —
Не затихає пекла балаболка.
Мені бісище півдуші забейкав
Ще й половину мозку надіссав.

О Боже милий, Ти, — що — над усе,
Й мене — за карк — крізь зла яруги й балки,
Де біси виїли цей світ, як миші — булку,
Аби в мені самому — в світло зсув,

Розправ в мені заліплені надкрила,
Бож біси навіть тінь мою надкрали
І підступом — то з бубнами, то — нишком,

Аби моє нутро — на тухлу юшку.
Та я добіг Тебе, — без тями і — без задніх, —
Це, Боже, — Ти — чи осяйна безодня ?

Наверх до змісту





LXXX

Невже я мушу крізь цей біль, що зараз —
І світло — на п’явки і закарлюки ?
Мою свідомість поїда шуліка. —
На обрій — обрії громадить, — скільки зору —

Прозорі куби — й біси в амбразурах, —
Без Тебе — все таке чуже й далеке, —
Від зримого — одна суцільна млака —
Лиш — де-не-де — з купин — неону зерна.

Уся земля, все небо — тільки заводь,
Де я Твого дослухуюся зову
Крізь бісів зубокрилу зграю.

Єдиний Ти — відживлюєш і грієш.
Й хоч біс мене за петельки трима,
Я весь до Тебе — вже — гірський струмок.

Наверх до змісту





LXXXII

Не зчувся я, й ось — між світів бігун,
Якому Ти, — як скойку — ніж, — всі межі
Ще й пальцями — галактику, як мушлю,
В світанку отвори, де небуття шуга.

Всі пори року й обрій — з-під ноги, —
Це Ти — душі — із крилець сплів ґамаші
Й тримаєш всесвіт у руці, як мишу,
Що звужується й ширшає, аж ген —

Буття — на брижі, в бульках — кожна нота ...
Тебе й в краплині годі оминути.
І Ти — однаково — і мамута, і нетлю,

Те, що нетлінне, і що мусить гнити,
Бо й вічність — тільки тліну апогей,
Всі сім замків, що — Твій священний гай.

Наверх до змісту





LXXXIV

На мене впало небо, як терміти,
І я — без глузду, без чуття, без плоті.
А якось небо із землею сплутав.
Це Ти, чи сам себе я збаламутив ?

Й увесь цей світ — лише з піску намети,
Проміння навіть, як могильні плити.
За кут відхилення — свідомістю розплата
Все, що колись я мріяв бути й мати,

Як димарі обвуглені гуральні.
Ти доторкнувся, і життя згоріло, —
Й ось я — зі сколопендрою — товариш.

Гора і низ — в один клубок. Ти — вирій,
Куди усе. Нехай я не увесь, —
Народжуюся вдруге — з Твоїх уст.

Наверх до змісту





XCI

Чорти мене — обценьками — й — на палю,
Аби до Тебе — і на цаль — не сила.
Я весь — із ям, ще й тяму обтесали,
Мені вже й сонце — затхлий закапелок,

Де тільки нетлі і пружини пилу.
Драбина-чорт, а з ним — бісище-селех —
Мене, як тушу, ще й — клинцями солі
Й женуть мене — без шкіри — з цвяхів полем,

Де, крила з попелу, — півнеба — гаспид.
Я знаю, Боже, — це — на Тебе — іспит.
Я — наковтався з’яв, як мила — дурень,

Та всі ці біси — це до Тебе — діри,
Бож навіть біс, що з мене глузд скубе,
Мене — до Тебе — чвалом, як кабан.

Наверх до змісту

---

НАТЮРМОРТИ  Й  КРАЄВИДИ

---

НАТЮРМОРТ  У  РАКУРСІ  ТРОЯНСЬКОЇ  ВІЙНИ

Із кров’ю блюдце, з нього — квітка-гак,
В якій ще тигра крейдяний уламок,
Що з миски — в миску, — іклами — по лунах,
А де — на стинах — небуття благе,

Розгортує калачики суги —
Трахеї й ганглії, що — в пелюстків полоні.
Поруч — фаґот, пугар і два налими —
Між конусом і кубом перегук,

Який — от-от — і — цівочкою — в ладан.
Вулкан загнавши в бісер і полуду,
Повітря — через стіл, — із бляхи куртка, —

Що — блюдце з кров’ю — за візитну картку,
Й крізь квітку-гак, — рослинну емболію, —
Вся Троя, де — Єлена — Менелая.

Наверх до змісту





ПЕРЕПОЛОВИНЕНИЙ  НАТЮРМОРТ

Миска з лататтям, гребінець і дим,
Що — ґудзиками провиса, як кітель.
Вікно, тапчан і двері — півбукета,
Якого інша половина — день.

Миска з лататтям, гребінець-майдан
Й ясноблакитний дим, що клюмбу котить.
Повітря — шепеляве і окате
Із голосівок добува руду —

Суцільні штольні, а сховатись ніде,
Вікно ж бо ловить душу, як кажан.
Миска з лататтям, де самі вужі

І в домовині з цинку — відьма надить,
На показ — із латаття — наготу ...
Це світ чи — антисвіту неґатив ?

Наверх до змісту





КРАЄВИД  З  АНТИЧНИМ  ПІДМУРКОМ

Від ночі ще вологі окоренки
Та гали — в улоговинах, яругах.
Ще висять — проти пітьми — обереги.
Ще не вода, а вічности шкоринка.

Та з обрію яйця — джерела ранку.
Весь краєвид розм’як, — копита й роги
Лиш де-не-де з-під світлової криги.
Скрізь — самі ясна, переливи, хрумкіт.

З колиски — день, крадій биків, — нащадок,
Що на всі боки (чужим коштом) — щедрість, —
За ліру, хоча сам — ще невмивака.

Краплі заслухались, розплющили повіки
Й повірили, ще мружачись від куль, —
Це день, що вирве серце — і зі скель.

Наверх до змісту





КРАЄВИД–ТЕРЕЗИ

Хитаючися, фіялковий глек
Йде по траві, де ще прорізи давні
Для джерела, що — в плямах — шолудиве,
З заглибин тільки визира білок.

Блакитні лійки сушаться, як лік
На проминальне, де — в сліпучість — довіз.
Глек — по траві — і, як димар, гуде він.
На лапах жаб’ячих хвилястий переляк

По всіх калюжах — аж по обрій — ікла,
Щоб — маком — ніч, він проти світла заклик,
Єдиний він, аж шкіру — геть, — звитяжець, —

Під глеком сонця, — тьми дозорець, — тужить
За ніччю, де із мороку б — гніздо
Для — днем — покривджених, п’яничок і нездар.

Наверх до змісту





КРАЄВИД  НИЖЧЕ  НУЛЯ

Вже льодом скутий очерет,
Де обрій — риску — пензлем жирним.
В мінорне — перехід — з мажору,
Аж небо, як відкритий рот.

Мороз замурував мару
У болотах, щоб намул жерла.
У широчінь — крізь диск ажурний —
Нові світи із димаря.

Рівнина — шкуру із заметів,
Лиш — де-де — клапті оксамиту,
І простору прозорі вуха,

Що спину, — еліпси, — між віхол, —
Поклали й річку — в формалін.
Та крізь буття летить стріла,

Велике — вершачи — в малім.

Наверх до змісту

---

ВІҐІЛІЇ

---

ВІҐІЛІЇ  V

Душа — ледь-ледь — як китобійна база,
Серед зруйнованих мостів і згарищ.
Піски життя — крізь пам’ять — кучугури,
І вихорець, що в мозку сіє безум,

Аби нутро, — де гирі з’яв — обузу, —
І плаче світ, ошукана мегера,
У клітці душачись. Як луни в горах,
Єство видовжується, — й голе й босе,

Напівсліпе, — як нетля — на багаття, —
Самі уламки, де колись могутність
Гепардом дихала на приступцях престолу,

Гадаючи, що світло — міра й сталість,
Де вже піски і тільки кипарис
Нагадує про тлінність душ і рас.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  IX

Посеред зла, буває, ходить й благо, —
Від світла відпадає кожна негідь.
Весь світ покладено під смерти ніготь,
Та не за тлін, за дух — іде облога.

В скрижалях існування — левів лігво, —
Лише на вістрі леза — шлях наснаги,
Де прірва — із балькону — в цей світ — ноги.
Страшніш від бурі — духа ніжний легіт,

Що ледь краєчком розсуває зриме.
Усе буття лежить, як оберемок,
Що його кинув злодій у розпуці, —

З джерел пізнання захотів напиться,
Не знаючи, що і вода горить,
І полум’ям блює, хоч й зціпив рот.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XI

Смерть — справді смерть — чи небуття невроз,
Що його в плоті залишив облесник ?
На існування нескінченній близні —
Смерть — прапорець, що — в молоці загруз,

І дме — із лійки — потойбіччя фриз.
Ще мить, — і видиме — каштаном лусне.
Смерть — лише вхід в давно забуту власність,
Початок і завершення нараз,

Де ще галактик витрухла набійка ? —
Ні сплеску, тільки — човен, що — бабайку.
Та на причалах — в сизе — з’яв оцупок,

Де одноногий час — поволі — цілом —
Усі перетинки, — що — слух, чуття і зір.
Світ, не рухнувшися, у небуття повзе.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XV

З глибин буття, де ще тумани, — лох
Свідомости — повз розписи настінні.
У почуттях — суцільні зсуви й тундра
Та ями ще від водоспадів лих,

Що їх — із серця — перегнало в слух
Й — на бік — рукою — краплі монотонні.
Яке повільне мозку проростання.
Прозорі пищавки. Овальне і мале

Склепіння вітру на колонах з м’яти.
В тягучі східці душу всю розмито.
І тільки пам’ять, згаслий маторженик,

Шукає рами в світловій ожині,
Як кишка — вже не діючий гідрант, —
Що — як комета — пустиря ядро.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XXVI

Стоїть душа, забута в полі дичка,
Де — скільки ока, Єрихонські труби.
Три обрії, де мороку сатрапи
На мозок вже накинули вуздечку.

Підперли небо титаніди-дочки,
Що світло ще виношують утробі.
Вдягли подобу іншу — без потреби —
І — в колесі — до повноі віддачі.

Свідомість, що — буття — як узурпатор, —
Скляні і антрацитові копита, —
Аж лунами пішло у хромозоми, —

Самі струмки — надземні і підземні,
І сад, де вічність ходить між морель
Й рукою — серце, котре завмира.

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XXX

Крізь пам’ять — ледве — коней клус, —
Ні деревця — ані істоти.
Пустеля, а нема де стати,
Скрізь — тільки — черепки та скло.

Порожні амфіляди кляс. —
На тлін — лятрини і статути,
Й зі свічкою у церкві ктитор. —
Блакить — на локшину — стовкли.

Всі спогади — черва поїла.
Життя — тунель із лун, де йолоп
Узув на босу ногу кенді,

Що їх гризе скажений кундель,
Й піском — троянди і клобук ...
Та що, як небуття клобак

Розмотує буття клубок ?

Наверх до змісту





ВІҐІЛІЇ  XXXI

Життя мина, і зменшується день,
А ще — узвіз, і ще — навколо каліч.
І тільки серце — щораз — ширші кола.
Всі розійшлися. Спорожнів майдан.

Десь вигуки ще хатніх господинь,
Святкують день, і десь — на друзки — келих.
Ніч — скарабей, що котить з глею кулю,
Засвічуючи душі на ходу,

Всі вчинки, всі невдалі оборудки.
В калюжі місяць, як надтята редька,
Та в грудях — кіньми — стовчений рижій.

На все свій час : врожай і неврожай.
І смерть, як по виставі ляльковик,
Ляльки ховає — в торбу вікову.

Наверх до змісту

---

ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ

---

ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  I

Співа про долю світу й косить брук,
Чекаючи трамвая, босий тренер.
Зупинка, клен і тенор — в павутинні,
Та він вимахує косою, — на оброк —

Скосивши бльок, він — мотузок прорік
Й — мотуззям брів — з каналу тягне тоню. —
Світанку жили в желятині тонуть.
З косою тенор відчуває брак

Повітря й зосереджує увагу
На торс конячий, що заповнив вигин,
Де світ на дві частини розколовся :

Крізь порожнину миготять колеса
Та відсвітів проріджений могар.
І тенор, що з косою, — вихилясом —

В потойбік — хороводи із мегер.

Наверх до змісту





ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  II

Від кінських перегонів тільки схема,
В якій — на коліщатах — лева паща,
Що — в інший вимір — внаслідок упущень,
Де час і простір — затягло мохами.

Цей світ захворів тяжко на трахому,
Заліг у лазню і — чекає пещень.
З порічок — небо, тільки місяць — пищик,
Що крапле над провулками глухими,

Та обрію прозорий сальтисон,
Хоч — крізь буття — вже замашний стусан,
Щоб світ — із лазні — петлі — й сальто — в синь,

Де лиш тополя, сизо-білий термос,
Чекаючи в першоосновах штурму, —
На всю — потужність і тональність всю.

Наверх до змісту





ЦИРКОВІ  ІДИЛІЇ  III

В корсеті і в жабо цвіркун
Нагулює — на шворці — гадів.
За ним — на ніжках куб — негода
Струмок годує молоком.

Дві фази : в розтині стрімкім
У парку ходять гідри з ґідом :
Паркý складчасність ґрунту гудять.
На лавці — в плавках — істукан —

Сулію — до грудей тертухи,
Щоб дзиґа, що в душі, — притихла, —
У кожного своя причина.

Й природа, в саднах від пручання,
Як хура — з хрускотом — узвіз —
Крізь небо із побитих ваз,

Повз пари, що — ні пари з вуст.

Наверх до змісту

---

© Емма Андієвська — авторка віршів.
© Роман Бабовал — упорядник Віртуальної Антології і редактор Web-сторінки.

---

         

  НАЗАД ^НАВЕРХ ДАЛІ  

---

   

^{До змісту “ Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи ”}  

 

---